Минулого тижня в країні заблокували хоч і російські, але найпопулярніші соцмережі. Хвиля невдоволення була подолана обіцянками провести заходи протесту (на які ніхто не прийшов) та існуванням технічних можливостей обходу заборони (які хоч і встановила половина моїх знайомих, але на практиці – більшість з їх друзів все-рівно були не онлайн).
Наступного тижня можливе введення візового режиму з Росією. І не виключено, що цього разу рішення може бути позитивним. Бо запровадження віз уже не призведе до того невдоволення, яке могло бути раніше, коли у Росії було 3 млн. українських гастарбайтерів. Відтепер основний потік трудової міграції спрямується на Захід, де тепер ще буде й безвіз, який покращить переорієнтацію трудової міграції. Та і зарплати "трохи" відрізняються. До речі, трудові мігранти перерахували в Україну значно більше, ніж кредити МФВ. У 2016 році – понад 7 млрд дол.
Схоже влада почала робити ставку на радикальні та непопулярні кроки. Чи буде це тенденцією, тобто чи запряжений радикальний кінь – буде зрозуміло пізніше. Та рівень недовіри до влади настільки високий, що будь-які суперечливі рішення викликатимуть хвилю невдоволення суспільства. Не стільки тому, що суспільство не підтримує конкретне рішення, скільки – через те, що суспільство не підтримує джерело рішення. Тому, якби подібні заборони були б прийняті вчасно – у 2014 році, в найжаркіший період війни, в період, коли Президент мав свої 54%, - негативного резонансу не було б зовсім.
Тож чи можуть бути протести? Проблема навіть не у війні з Росією та ставленні українців до агресора. Бо якщо їздять у РФ на заробітки, то відповідно їх система цінностей дозволяє це робити. Проблема в іншому – у тому, що визнаючи необхідність змін, українці лишаються занадто консервативними. В мене є знайомі два брати – один служив в АТО, інший – на заробітках, або як він сам каже - "виводить капітали з Росії". І ніякого когнітивного дисонансу між ними не існує.
Можливо, саме це зрозуміли на рівні влади – більшість українців пасивні. Ми киваємо на жителів окупованих Луганська та Донецька, яким неважливо чий прапор, аби лише не було війни. Але самі – кричимо за Європу, а бичок все-рівно летить мимо смітника, рука тягнеться за "Балтикою", а російську в Україні знають і більше, і краще, ніж англійську.
Тому завдання сьогоднішньої влади (як би до неї не ставились – наразі іншої немає) взяти за руку і силоміць завести українця у Європу. У тому числі й через коліно. Бо він сам туди хоче - але, соромиться чи що? І можливо тоді Європа зайде і в Україну. Через цінності, які привезуть заробітчани.
Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.
Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, следите за обновлениями!