Щорічно у третю неділю травня Україна відзначає День пам'яті жертв політичних репресій. В цей день в Україні згадують численних жертв сталінського терору, який мав масовий характер і особливо вдарила саме по українських землях, повідомляє Головне з посиланням на Еспрессо.
Жертвами масових репресій стали політичні та громадські активісти, військові, діячі культури. Терор стосувався необмеженої кількості сімей, які не мали відношення до політики, не цікавилися нею і жили звичайним людським життям.
Укази Кучми і Ющенка День пам'яті жертв політичних репресій не відразу з'явився в календарі пам'ятних дат незалежної України.
31 жовтня 2000 указом президента Леоніда Кучми День пам'яті жертв голодоморів, який відзначався кожну четверту суботу листопада, був перейменований в День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій. Однак згодом було вирішено, що таке поєднання двох різних за змістом пам'ятних дат є неточним.
Тому 21 травня 2007 указом президента Віктора Ющенка дні пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій був розведені в часі. Також таке рішення було пов'язане з великою увагою, яку приділяв Ющенко тематики Голодомору. Ця увага вимагало розділити тематично пам'ять про Голодомор і про масові репресії, які відбувалися в той же час.
Тому третя неділя травня було встановлено як День пам'яті жертв репресій. Традиційно в цей день вище керівництво України покладає квіти до національного меморіалу "Биківнянські могили" під Києвом. Биківня була одним з місць масових розстрілів під час сталінських репресій.
Трагедія Миколи Скрипника Коли ми згадуємо про жертви сталінських репресій в політичному середовищі, то мова йде про представників українського націонал-комунізму. Це було цікаве суспільно-політична течія, яка намагалася поєднати боротьбу за пролетарську революцію зі спробами українського національного відродження. Історично така ідея була приречена на поразку, що і сталося на початку 1930-х років.
Одним з найяскравіших представників і неформальних лідерів українських націонал-комуністів був Микола Скрипник. Він займав посаду наркома освіти Радянської України, але робив заяви, які навіть виходили за рамки освітніх питань. Скрипник, зокрема, підняв питання про приєднання до України територій Радянської Росії, населеної українцями.
Скрипник критикував сталінський тезу про неминуче загострення класової боротьби, яка була якраз підставою для проведення масових репресій. Під час обговорення проекту закону про землекористування Скрипник виступив проти того, щоб земля вважалася власністю всього Радянського Союзу. На його думку, земля повинна бути власністю окремих республік.
Під час Голодомору Скрипник виступив проти застосування надзвичайних заходів щодо селян. Однак тоді він уже залишився без політичної підтримки, і це прискорило трагічну розв'язку.
На початку 1933 року Сталін розпочав різке згортання політики українізації. Скрипник був знятий з посади і підданий агресивної цькуванні. 7 липня 1933 року Скрипник застрелився, побачивши поразку своїх спроб поєднати боротьбу за Україну з бажанням зберегти її в складі СРСР.
Розстріляне відродження: війна Сталіна проти українських художників Ще до розгрому українських націонал-комуністів сталінський режим почав знищувати представників творчої інтелігенції, яких зараз відносять до "розстріляному відродженню".
У 1929-1930 роках в приналежності до вигаданої спецслужбами націоналістичної організації "Спілка визволення України" звинуватили 45 провідних вчених і письменників, зокрема Сергія Єфремова, Володимира Чеховського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка.
Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості, радянська влада перейшла потім до широкого наступу на творчу еліту.
На другому етапі репресій, який почався в 1934 році, переслідувань зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Головним приводом для арешту були звинувачення в нібито приналежність до таємних антирадянських організацій.
Кульмінацією цих подій стало 3 листопада 1937 року, коли на честь 20-ї річниці Жовтневої революції в Соловецькому таборі особливого призначення було розстріляно більше сотні представників української інтелігенції.
Серед них були Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий та багато інших. Саме тоді українське Відродження стало розстріляним.
На третьому етапі сталінських репресій проти інтелігенції (1937-1938 роки) 130 українських письменників були розстріляні, 11 - наклали на себе руки, 119 були заслані до таборів.
Биківнянські могили Як ми вже згадували в статті, одним із символів сталінських репресій стало селище Биківня під Києвом.
У цього селища в 1930-х роках таємно здійснювалися масові поховання осіб, репресованих органами НКВС. За різними даними, в Биківнянському лісі поховано близько 100 000 репресованих.
Ексгумація тіл в Биківнянському захороненні На сьогодні, за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ архівними документами, встановлені прізвища понад 14 000 чоловік.
Радянською владою вся інформація про поховання в Биківні була засекречена і проведено розслідування, метою яких було довести, що до цих злочинів причетні німецькі окупанти. Три державні комісії 1945 року, 1971, 1987 років оголосили про те, що в Биківні поховані жертви гітлерівського терору.
Однак суспільно-політична ситуація змінювалася і четверта державна комісія з липні 1989 року визнала, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій.
30 квітня 1994 року відбулося відкриття Биківнянського меморіального комплексу. 22 травня 2001 уряд схвалив постанову "Про створення державного історико-меморіального заповідника" Биківнянські могили ".
Убиті покоління Український історик Станіслав Кульчицький оцінює демографічні втрати України в першій половині ХХ століття приблизно в 15 млн осіб. Йдеться про осіб, які загинули або примусово депортовані за межі Батьківщини.
Для населення України, яке в межах сучасних кордонів на 1914 рік не перевищувало 40 млн, втрати такого масштабу катастрофічні.
У 1959 році всесоюзний перепис населення показав, що в Україні 41,9 млн громадян, тобто тільки тоді був перевищений рівень чисельності, що існував до Першої світової. Отже, на відновлення чисельності населення пішло 45 років.
За переписом 1989 року, чисельність населення України досягла 51,7 млн. Приріст склав 10 млн чоловік за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився в порівнянні з довоєнним.
Слід врахувати, що коли людина гине в молодому віці, то не народжуються його діти і внуки. Тому прямі і непрямі демографічні втрати України від сталінського терору і воєн в той період можуть досягати 45 млн. Як вважають фахівці, в умовах нормального демографічного розвитку українці могли б стати стомільйонний народом.