Боснійський нападник розповів про своє дитинство та дав напуття дітям.
Любі діти Боснії і Герцеговини, я хочу сказати вам лише одне: немає нічого неможливого. Нічого. Нам пощастило народитися боснійцями. І я кажу це не лише як людина, якій вдалося здійснити свою мрію. Я кажу це як хлопчик, який пережив війну і чия доля могла скластися зовсім інакше.
Я не люблю згадувати облогу Сараєва, але вам важливо розуміти, якою вона була насправді. Коли все почалося, мені було шість років. Я пам'ятаю перші сирени. Мама схопила мене, і ми сховалися за шафкою для взуття. Так минув перший день. Потім це тривало ще чотири роки.
Ми не до кінця розуміли, що відбувається, але щодня жили у страху. Коли в нашому будинку стало надто небезпечно, ми переїхали до квартири дідуся й бабусі. Здається, там було десь сорок квадратних метрів. А нас було п'ятнадцятеро — двоюрідні брати й сестри, тітки, дядьки. Усі спали просто на підлозі.
Ми часто грали в Монополію. Знаєте таку гру? Виходити надвір було небезпечно: місто оточили снайпери. Тому ми з двоюрідними братами та сестрами сідали на підлозі біля балкона й могли грати годинами. Ми чули сирени, вибухи, гуркіт бомб. Іноді земля здригалася так сильно, що фішки розліталися по всій кімнаті.
Та коли ми грали, траплялися короткі миті, коли ми повністю занурювалися в гру. На кілька хвилин ми забували про війну. Забували, що навколо нас руйнується світ. Хоч на мить нам дозволялося просто бути дітьми. Найбільше ми хотіли грати у футбол на вулиці. Майже щодня ми бачили, як поранених або загиблих людей забирають машини швидкої допомоги. Але як можна замкнути дитину в чотирьох стінах на чотири роки? Ніяк.
І наші батьки це розуміли. Час від часу, коли надворі ставало трохи тихіше, мама відчиняла двері, і я вибігав гратися з іншими дітьми з нашого району. Я ніколи не забуду її погляд у такі моменти. На її обличчі завжди була ледь помітна усмішка, бо вона раділа, бачачи, як я граюся. Але варто було подивитися їй в очі, і одразу ставало зрозуміло, як сильно вона боїться, що я можу не повернутися додому.
Час від часу виходити доводилося всім. У нас постійно закінчувалася вода, тому ми брали відра й ставали в чергу на одній із вулиць, щоб наповнити їх. Ліфти не працювали. Електрики не було.
Тож ми ходили пішки. Третій поверх... Четвертий... Ще шість поверхів попереду. Мабуть, я був найвитривалішою дитиною в усьому Сараєві. Їжа теж була справжньою проблемою. Наші батьки ризикували життям, щоб її дістати. Але іноді з неба, наче дивом, падали коробки з продуктами.
Ми називали їх нашими ланч-боксами. Ми не знали, звідки вони бралися, та й не особливо цікавилися. Це були військові пайки. Але для нас вони здавалися неймовірно смачними. Коли щодня їси одне й те саме, навіть арахісова паста відчувається як справжній дарунок з неба.
Зрештою ми вижили. І тепер, озираючись назад, я дивуюся, наскільки сильними ми були. Ми ж були звичайними дітьми. Але в тій війні не було жодного сенсу. Стільки невинних людей загинули. І заради чого? Грошей. Влади. Чийогось его. Заради нічого.
Саме тому, коли сьогодні я бачу новини про війни, мені стає фізично зле. Я не хочу бачити цього ніде. Здається, дорослі так нічому й не вчаться. Коли облога закінчилася, мені було майже десять. Я не мріяв стати футболістом. Це здавалося настільки недосяжним, що я навіть не дозволяв собі про це думати.
Розумієте, навколо все було зруйноване. Ті зелені поля, які ви бачите сьогодні, тоді були випалені вщент. Я продовжував грати лише тому, що любив футбол. Перші місяці батько водив мене до спортивного залу в одній зі шкіл, де я тренувався. Згодом поля почали відновлювати. Люди розчищали землю і знову наносили білі лінії на чорний, обпалений ґрунт.
У той час батько розвозив хліб і тістечка. Але коли я потрапив до свого першого клубу, він знаходив час, щоб возити мене на тренування. Дорогою він постійно повторював одну річ: будь добрим до людей і стався до всіх однаково, незалежно від того, звідки вони і ким працюють.
Я запам'ятав це на все життя. Колись він сам грав у нижчих лігах, і для мене був справжнім героєм. Щоразу, коли я виходив з машини біля тренувальної бази, він простягав мені банан і казав:
— Успіху, сину.
У вихідні ми разом дивилися футбол по телевізору. Для мене це була приємна зміна після нескінченних мексиканських теленовел, які я дивився з мамою. У ті роки Серія А була найкращим чемпіонатом у світі.
Ви чули про Андрія Шевченка, нападника Мілана? Я обожнював Шеву, обожнював Італію. Для мене вона була казковою країною десь на іншому кінці світу. Грати там у футбол? Про таке я навіть не наважувався мріяти. Це здавалося надто нереальним.
Усе, чого я хотів, — одного дня зіграти за основну команду Желєзнічара. Один із тренерів навіть почав називати мене Шевою. Через світле волосся і те, що я багато забивав. Я подумав: а чому б і ні, мене це влаштовує.
А потім одного дня, коли мені було дев'ятнадцять, до мене підійшов інший тренер і сказав, що хоче забрати мене до Чехії. Я не хотів залишати Боснію. Але він переконував, що там у мене буде більше шансів здійснити свою мрію.
Якщо чесно, я й сам до кінця не знав, у чому саме полягає моя мрія. Просто хотів ставати кращим. І я завжди вірив у себе.
Найсильнішою частиною мого тіла був не зріст і не ноги. Найсильнішою була моя голова. Коли я приїхав до Тепліце, то сказав собі:
"Едіне, ти маєш працювати більше за всіх. Інакше тебе просто відправлять додому".
Вони заплатили за мене 25 тисяч євро. Приблизно через два роки я перейшов до Вольфсбурга. У матчі проти Мілана я помінявся футболками із Шевою. Потім мене підписав Манчестер Сіті за 37 мільйонів. Потім була Рома. Я виріс під час війни. А тепер жив у справжній казці. Немає нічого неможливого. Навіть вивести Боснію на чемпіонат світу.
Пам'ятаєте 2014 рік? Хоча, мабуть, більшість із вас тоді ще навіть не народилися. Але коли ми вперше в історії вийшли на чемпіонат світу, це був найщасливіший день у нашому житті. Пам'ятаю вирішальний матч у Литві. Ми грали на старому стадіоні, і щойно арбітр дав фінальний свисток, боснійські вболівальники почали перестрибувати через огорожу й вибігати на поле.
Проблема була в тому, що стіни там були метри два заввишки, а приземлятися доводилося просто на бетон. Я озирнувся і побачив, як вони всі біжать до нас. І подумав:
"Господи, та вони ж божевільні".
А потім помітив одного чоловіка. Він рухався повільніше за інших. Кульгав. І плакав. Це був мій батько.
Я підбіг до нього і запитав:
— Тату, що сталося?
Він відповів:
— Ногу забив, коли стрибав через огорожу. Але не хвилюйся. Зараз я взагалі не відчуваю болю.
Ми просто обійнялися і заплакали. На жаль, у Бразилії удача була не на нашому боці. Ви цього не пам'ятаєте, але в матчі з Нігерією я забив гол, який мали зарахувати. Тоді ще не було VAR, і зрештою ми не змогли вийти з групи. Але навіть так ми отримали дещо набагато важливіше. Наша маленька країна зіграла на Маракані. Ми показали світу, хто ми такі. І тепер ми повернулися.
Знаєте, що найкумедніше? У березні мені виповнилося сорок років, але я досі не святкував день народження. Тоді був Рамадан. Потім на нас чекали матчі з Вельсом та Італією.
Тому я сказав собі:
"Добре. Ось це і буде моє свято".
Пам'ятаю, як у матчі з Вельсом ми поступалися 0:1, а я подивився на табло.
85:00. Паніка. Час закінчується. А потім ми заробили кутовий. Мене опікав зовсім невисокий захисник, і я подумав:
"Чудово. Просто чудово".
Я підрізав м'яч головою, і він опинився в сітці. Поки святкував гол, раптом згадав одну річ. За кар'єру я чотири рази брав участь у серії пенальті. І програв усі чотири.
На щастя, наша молодь уміє бити пенальті краще за нас, ветеранів. Вони не забивають собі голову зайвими думками. Коли ми грали з Італією в Зениці, я страшенно боявся Джанлуїджі Доннарумми. Він же просто величезний.
Якщо чесно, я навіть не впевнений, що забив би йому в серії пенальті. Але в останню хвилину додаткового часу я травмував праве плече й був змушений залишити поле. Перший наш удар я навіть не бачив.
Фізіотерапевт саме примотував мені руку до грудей, щоб зафіксувати плече. Я сидів на лаві запасних, а переді мною стояли всі тренери, повністю перекриваючи огляд.
Коли м'яч залетів у ворота, я почув рев трибун і подумав:
"А знаєте що? Можливо, це на щастя. Я не буду дивитися. Не можу дивитися. Просто слухатиму натовп. Слухатиму своїх людей".
Потім схибила Італія. Шум був просто оглушливим. Коли вони не забили ще раз, стадіон буквально вибухнув. Я сидів і безупинно молився. Перед очима були лише спини наших тренерів. Потім до вирішального удару підійшов Есмір. І в цей момент наш головний тренер обернувся до мене та сказав:
— Я теж не можу дивитися.
Він підійшов ближче і міцно мене обійняв. Ми притулилися лобами один до одного. Заплющили очі. І просто слухали... А потім почули найдивніший звук у житті.
Почули удар Есміра по м'ячу.
Трибуни завмерли:
— Ааааааа...
Доннарумма дотягнувся кінчиками пальців.
— Оооооо...
На мить стадіон стих. Це була найдовша мілісекунда в моєму житті. А потім... Вибух емоцій. Крики. Фаєри. Дим. Феєрверки. Люди стрибали від щастя. Уся наша лава запасних висипала на поле. Я ще міцніше обійняв тренера, підняв очі до неба і закричав так, як ніколи в житті не кричав.
— АААААААААААААААААААААААААААААААААААА! ! !
І не замовкав секунд двадцять. Наша маленька країна знову їде на чемпіонат світу. Шлях сюди ніколи не був легким. І цього разу не став.
Особливо коли тобі сорок, а наступного ранку спина нагадує про себе так, ніби хоче помститися за все одразу, і ти знову тягнешся до знеболювального. Та щоразу, коли тіло підказує, що час зупинитися, я згадую все, від чого довелося відмовитися заради футболу.
Усі пропущені свята. Усі місяці далеко від родини. Усі літні канікули, які я проводив на турнірах, поки друзі відпочивали на морі й насолоджувалися життям. Психологічно це теж непросто. Критика досі зачіпає.
Але щойно я виходжу на поле, то знову відчуваю себе дитиною. Одним із вас. З метеликами в животі. І зорями в очах. І щоразу приходжу до одного й того самого висновку. Воно того варте. Усе. Без важких моментів не буває великих. Після перемоги над Італією я підійшов до кількох хлопців, з якими колись грав у Серії А. А потім пішов шукати свою родину на трибунах. Поцілував дружину. Обійняв батьків. Без них нічого з цього не сталося б.
Того вечора в Зениці було щось особливе. Чим довше я живу далеко від Боснії, тим сильніше її люблю. Минуло вже двадцять років. Дев'ять із них — в Італії. Мої діти народилися в Римі. Італія назавжди залишиться моїм другим домом.
Але щоразу, коли я приїжджаю до батьків у Сараєво, коли мама готує вечерю, коли вся родина збирається за одним столом, я відчуваю справжнє щастя. У футболці збірної моє серце б'ється інакше. Я граю за свій народ. Граю за хлопців і дівчат, які сьогодні ганяють м'яча на вулицях Сараєва. Я граю за всі культури, всі традиції та всі релігії, які роблять нашу країну такою особливою, навіть якщо досі є люди, які намагаються нас роз'єднати.
У них нічого не вийде. Не через мене. І не через дорослих. Ми, здається, так нічого і не навчилися. Усе завдяки вам. Дітям. Ви не змінюєтеся. Тому прошу вас про одну останню послугу. Добре? Неважливо, живете ви в Сараєві, Римі чи Сент-Луїсі. Неважливо, ви мусульманин, єврей, католик чи православний. Ніколи не забувайте, звідки ви родом. Ви — боснійці. І весь світ лежить перед вами.
Люблю вас усіх. Щиро ваш, Едін.
Матеріал The Players' Tribune