На днях Игорь Луценко, народный депутат Украины VIII созыва, участник АТО, а ныне сержант ВСУ, подал дисциплинарную жалобу в Высший совет правосудия на полтавскую судью Ларису Гольник.

Далее текст на языке оригинала: Зазначу, що Луценко – не анонімний телеграмний "викривач" з фіктивним "бронюванням" і не черговий "експерт" із групи підтримки грантових святих. Це герой Євромайдану, людина, яка воює, має власну політичну й громадську біографію та чудово розуміє різницю між емоційним дописом у соцмережах і обґрунтованою скаргою до ВРП.

Для тих, хто не стежить за полтавським суддівським паноптикумом останніх років, варто пояснити, чому заява Луценка важлива і доречна, і чому вона викликала справжню істерику цього самого паноптикуму.

Ретрансляторка з мантією: російські наративи в українському суді Суть звернення Луценка проста й дуже незручна для судді Октябрського районного суду Полтави Лариси Гольник. За словами заявника, суддя тричі (! ) поширювала у Facebook матеріали з анонімного сайту Kritika. news. На цьому ресурсі нідерландську правозахисницю Маріам Ламберт, яка займається поверненням в Україну дітей, незаконно депортованих Росією, фактично обливали брудом і бездоказово прив’язували до "російської сторони".

Ще раз повільно: не якийсь "ольгінський бот", не Шарій чи, прости господі, Міха Чаплига, не канал "Джокер", а чинна суддя українського суду, людина, яка щодня ухвалює рішення "іменем України", свідомо працювала ретранслятором анонімного бруду. Це задокументований факт.

І вишенькою на цьому торті суддівської ганьби є навіть не сам факт чорного піару проти іноземної волонтерки, відзначеної українськими державними нагородами. А те, що як зазначає Луценко, сайт, який затято репостила суддя, був заблокований в Україні Держспецзв'язком як ворожий ресурс російської мережі. Тобто маємо геніальну юридичну новелу: суддя, яка за посадою мала б уміти відрізняти надійне джерело інформації від зливної ями, раптом стає добровільним рупором помийки, яку сама ж держава визнала небезпечною.

Причина, через яку суддя влаштовувала інформаційну атаку на іноземну волонтерку дуже проста – конфлікт Маріам Ламберт з омбудсменом Лубінцем. Суддя просто відпрацьовувала на стороні Лубінця – як могла.

Питання, на яке має відповісти Вища рада правосуддя, дуже просте: а що, так можна було? Чи може суддя брати участь у чорних піар-кампаніях? Чи дозволено їй, замість демонстрації суддівської стриманості, доброчесності й елементарної інформаційної гігієни, поводитися як районна адміністраторка групи "Підслухано в Полтаві"? Якщо так, давайте чесно внесемо зміни до Кодексу суддівської етики. Напишемо прямо: суддя має право поширювати російські наративи, якщо їй дуже хочеться, або якщо мантія тисне в районі совісті.

Простого військового за поширення ворожих сайтів звинуватили б у підриві нацбезпеки. Звичайного держслужбовця – звільнили б із вовчим білетом. А судді Гольник, виходить, можна все? У неї ж "грантовий імунітет".

Застосування "Аркану" проти критиків Я чудово знаю на власному досвіді, що скарга Луценка – це лише свіжий симптом старої хвороби. Проблема Гольник давно вийшла за межі одного сайту чи одного допису. Навколо цієї судді роками існує дивний полтавський феномен: людина, яка мала б бути символом безсторонності, перетворила свою публічну діяльність на суміш особистих вендет, зливу даних, медійних атак та скандалів.

ВРП вже відкрила дисциплінарну справу щодо Гольник за моєю скаргою. І там ідеться не про кому в тексті, а про ознаки злочину: незаконний збір та використання конфіденційної інформації про мене та мою неповнолітню доньку.

Зокрема, про незаконний доступ до інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи "Аркан", де містяться дані про перетин державного кордону. Доступ до таких баз мають уповноважені спецслужби, а не сімейні піар-підряди полтавських суддів. Проте конфіденційні дані щодо моєї родини дивним чином опиняються в руках чоловіка судді, Ігоря Гавриленка, і публікуються у Facebook та, знов-таки, на зливних сайтах для інформаційної атаки. Це вже не просто помста за критику. Це розправа із використанням службового становища. І Гольник не вдасться замаскувати це за традиційною ширмою: "мене переслідують, бо я викривачка".

Етика підворіття Форма визначає зміст. І окрема окраса цієї історії – мовний стиль судді Гольник. Людина в мантії, яка має демонструвати хоча б мінімальну повагу до інституцій, дозволяла собі публічні образи на адресу своїх критиків, опонентів і навіть представників ВРП. Показовий приклад: на адресу дисциплінарного інспектора ВРП Олексія Гури суддя у публічній, зауважу, риториці використала такі "юридичні" терміни як "прєзєрватів штопаний". Рівень полеміки вичерпно свідчить про "ораторку".

Вибачте, але це вже не просто емоційність. Це не "гостра публічна позиція". Це мовна каналізація, яка чомусь прорвалася просто з-під суддівської мантії.

В знову питання: а що, так можна? Чи у нас суддівська незалежність тепер включає право на публічне хамство?

Публічні звинувачення з використанням подібної лексики на адресу ветерана ЗСУ Володимира Бойка завдяки його дописам зробили Гольник одіозною особою навіть у суддівському корпусі.

Втім, може все-таки лише оболонка, а всередині суддя Гольник чесна і непідкупна людина, яка стоїть на сторожі закону.

Скелети в шафі: відмазаний педофіл та гараж недієздатної пенсіонерки Давайте згадаємо справу 2013 року – про педофіла-поширювача дитячої порнографії. Був задокументований факт його розпусних дій проти 7-річної (! ) дівчинки. Ось фабула:

Під час обшуку у істоти були знайдені 45 кольорових світлин із оголеними дітьми, частина з них були прямо визнані експертною комісією такими, що належать до дитячої порнографії.

В ходе обыска у подозреваемого были обнаружены 45 цветных фотографий с обнаженными детьми, часть из которых была непосредственно признана экспертной комиссией относящейся к детской порнографии.

Слідство встановило, що підозрюваний займався цим "бізнесом" давно і системно.

Суддя Гольник виправдала звинуваченого за ч.5 ст.301 КК щодо виготовлення і розповсюдження дитячої порнографії, і застосувала більш легку ч.2 ст.156 КК – розпусні дії щодо малолітньої особи. Ба більше, суддя застосувала ст.69 КК, тобто покарання нижче мінімальної межі за наявності кількох пом’якшуючих обставин. Такими обставинами стали його "незначна роль", хоча з фабули видно, що він був центральним виконавцем епізоду, та "щире каяття". І істота отримала 3,5 роки.

Хоча по закону за ч.5 ст.301 мав би отримати 7-12 років. А ч.2 ст.156, за якою його засудили, сама по собі тоді передбачала 5–8 років, але суд застосував ст.69 КК і опустився нижче мінімуму.

Можна згадати більш свіжий минулорічний епізод, коли ДБР викрило факти систематичних катувань ув’язнених у Полтавському СІЗО, які відмовлялись від співпраці з адміністрацією установи. Двом підозрюваним по справі суддя Гольник призначала домашній арешт замість тримання під вартою.

А як забути феєричну історію з гаражем 85-річної сусідки, яку досліджував журналіст Володимир Бойко? За встановленими судом обставинами, літня жінка мала психічні розлади і не могла повною мірою усвідомлювати свої дії. І саме з нею укладається договір купівлі-продажу гаража на користь чоловіка Гольник. Згодом суд визнав цей договір недійсним. Відібрати майно у хворої літньої людини – це, мабуть, вершина суддівської доброчесності в їхній системі координат.

Медичний феномен та сімейний рупор: час ставити крапку До речі, про чоловіка. Ігор Гавриленко – це окремий персонаж полтавського фольклору. Розслідування ЗМІ встановили наявність у нього "білого квитка" з діагнозом за статтею 7-б: "психопатія з нестійкою компенсацією".

Ця людина ніде офіційно не працює, перебуваючи на утриманні дружини-судді, але при цьому виконує роль штатного чорного піарника, атакуючи всіх, хто насмілиться поставити Гольник незручне запитання. Ми маємо справу з ідеальним симбіозом: вона, користуючись посадою, забезпечує доступ до баз даних і прикриття мантією, а він із довідкою психопата легалізує весь бруд у соцмережах.

Полтавський медично-юридичний експеримент має бути закінчений. Питання вже давно не в моєму конфлікті з Гольник. І навіть не в скарзі Ігоря Луценка. Питання в тому, чи витримає українська правова система цю ракову пухлину вседозволеності під час війни.

Коли суддя поширює російські наративи із заблокованих сайтів, зливає дані з "Аркану", називає інспекторів ВРП "штопаними презервативами" та відмазує педофілів – це не свобода слова і не незалежність. Це руйнація довіри до правосуддя як такого.

Сьогодні скаргу подав Луценко. Раніше справу відкрили за моєю. Якщо Вища рада правосуддя знову зробить вигляд, що це просто "складний характер викривачки", кожен суддя в Україні зрозуміє: можна все. Можна перетворити мантію на бронежилет від закону.

Ми чекаємо на жорсткий, об'єктивний вердикт ВРП. Цей багаторічний експеримент над здоровим глуздом і судовою системою потрібно завершувати.