Автор: Микола Хоменко, заслужений працівник освіти, заступник директора ДУ НМЦ «Агроосвіта». У ХХІ століття неграмотні не ті, хто не вміє читати і писати,

а ті, хто не може вчитися, а ще – забувати те,

чого навчився, й переучуватися.

Елвін Тоффлер Післядипломна освіта, підвищення кваліфікації, стажування – це все, що необхідне для підтримання рівня професійної майстерності педагога. Сьогодні це актуально? Безумовно, так. Інша справа наскільки це ефективно, чи відповідають вимогам часу ці форми підготовки, перепідготовки, які, на жаль, діють за застарілими положеннями та інструкціями. Порівняно з бізнесом, де проводять корпоративні форми навчання персоналу, використовуючи тренінги, майстер-класи, в освіті – в значній мірі недоступно, а те, що пропонують, далеке від вимог часу. Головна претензія роботодавців – звичайно, до викладачів, які здебільшого, не маючи виробничого досвіду, неспроможні надати студенту сучасні знання, вже не говорячи про навички. Вони ними просто не володіють. І в значній мірі це не тільки їх вина. Для проведення підвищення кваліфікації необхідні ліцензовані заклади, здебільшого інститути післядипломної освіти, з правом видачі відповідних сертифікатів. При цьому вони мають дотримуватись двотижневого терміну навчання, написання випускних робіт тощо. Ще складніше пройти стажування до двох місяців. А тепер щодо формального боку: кому і коли потрібні ці сертифікати? Один раз на 5 років під час проведення атестації викладачів. І скільки б не говорили з високих освітянських трибун, що не важливо, де проходили підвищення кваліфікації педагоги – головне якість. На засіданнях атестаційних комісій ретельно відслідковують, щоб не дай бог хтось не проскочив без сертифіката з відповідного ліцензованого закладу. Питання, що важливіше: формальна освіта без знань, але з сертифікатом, чи неформальна з знаннями та ще з навичками, але без відповідного документа? У кожного є своя відповідь – та, яка потрібна на комісії, або та, що для життя. Відомо, що простіше навчити, ніж перевчити. Сьогодні найпопулярнішими в бізнесі є короткотермінові тренінги тривалістю 1 – 2 дні з висококваліфікованими коучерами, які досконало знають свою справу, з одного боку, і зацікавлених слухачів – з іншого. Що заважає запровадити це в освіті? Для цього не потрібні рішення Верховної Ради України чи Президента. Просто відповідним освітянським структурам необхідно звернути увагу на цю вкрай важливу справу, відмовившись від застарілих положень, інструкцій, надавши можливість ВИКЛАДАЧУ самостійно визначатись, де підвищувати власний професійний рівень. І тоді студент не буде казати: навчіть нашого викладача, а потім вимагайте від нас. Введіть e-mail адресу:     

Автор: Микола Хоменко, заслужений працівник освіти, заступник директора ДУ НМЦ «Агроосвіта». У ХХІ століття неграмотні не ті, хто не вміє читати і писати,

а ті, хто не може вчитися, а ще – забувати те,

чого навчився, й переучуватися.

Елвін Тоффлер Післядипломна освіта, підвищення кваліфікації, стажування – це все, що необхідне для підтримання рівня професійної майстерності педагога. Сьогодні це актуально? Безумовно, так. Інша справа наскільки це ефективно, чи відповідають вимогам часу ці форми підготовки, перепідготовки, які, на жаль, діють за застарілими положеннями та інструкціями. Порівняно з бізнесом, де проводять корпоративні форми навчання персоналу, використовуючи тренінги, майстер-класи, в освіті – в значній мірі недоступно, а те, що пропонують, далеке від вимог часу. Головна претензія роботодавців – звичайно, до викладачів, які здебільшого, не маючи виробничого досвіду, неспроможні надати студенту сучасні знання, вже не говорячи про навички. Вони ними просто не володіють. І в значній мірі це не тільки їх вина. Для проведення підвищення кваліфікації необхідні ліцензовані заклади, здебільшого інститути післядипломної освіти, з правом видачі відповідних сертифікатів. При цьому вони мають дотримуватись двотижневого терміну навчання, написання випускних робіт тощо. Ще складніше пройти стажування до двох місяців. А тепер щодо формального боку: кому і коли потрібні ці сертифікати? Один раз на 5 років під час проведення атестації викладачів. І скільки б не говорили з високих освітянських трибун, що не важливо, де проходили підвищення кваліфікації педагоги – головне якість. На засіданнях атестаційних комісій ретельно відслідковують, щоб не дай бог хтось не проскочив без сертифіката з відповідного ліцензованого закладу. Питання, що важливіше: формальна освіта без знань, але з сертифікатом, чи неформальна з знаннями та ще з навичками, але без відповідного документа? У кожного є своя відповідь – та, яка потрібна на комісії, або та, що для життя. Відомо, що простіше навчити, ніж перевчити. Сьогодні найпопулярнішими в бізнесі є короткотермінові тренінги тривалістю 1 – 2 дні з висококваліфікованими коучерами, які досконало знають свою справу, з одного боку, і зацікавлених слухачів – з іншого. Що заважає запровадити це в освіті?

Для цього не потрібні рішення Верховної Ради України чи Президента. Просто відповідним освітянським структурам необхідно звернути увагу на цю вкрай важливу справу, відмовившись від застарілих положень, інструкцій, надавши можливість ВИКЛАДАЧУ самостійно визначатись, де підвищувати власний професійний рівень. І тоді студент не буде казати: навчіть нашого викладача, а потім вимагайте від нас. блоги Оригинал статьи: М. Хоменко: актуальність сучасної післядипломної освіти