Саме зараз, коли ще триває війна, але вже здобуто моральну та ціннісну перемогу України, коли ми перебуваємо в центрі уваги всього світу як країна-лідер, яка, без перебільшення, може вплинути на створення нової світової системи безпеки, дуже важливо зафіксувати, що ця.
Ми дуже добре пам'ятаємо, як після Революції Гідності та на початку неоголошеної російсько-української війни у \u200b\u200b2014 році добровольці та активісти, представники академічної спільноти, повертаючись до роботи чи навчання у своїх закладах вищої освіти, знову стикалися з пострадянськими реаліями освітньої сфери. Зараз Україні необхідне якісне зростання у вищій освіті та наукових дослідженнях, тому слід нагадати про ті пріоритетні зміни, які обов'язково мають бути здійснені.
По перше. Перехід до повної фінансової автономії закладів вищої освіти. Це означає фактичне перекладання відповідальності за якість навчання, викладання та досліджень із держави (як це було за радянських часів) на самі університети, а також можливість для університетів капіталізувати власні академічні досягнення. Введення фінансової автономії після академічної є наступним кроком у напрямі запровадження всебічної університетської автономії.
Повна самоврядність ЗВО - єдиний шлях до створення якісних університетів. Питання ставиться у розрізі «автономія для чого? », а не «автономія від чого чи від кого?
По-друге. Якісні українські університети (конкурентоспроможні на міжнародній арені) можуть з'явитись лише за умови створення реального репутаційного капіталу. Тобто лише в тому випадку, коли репутаційний капітал стає головною запорукою успішного розвитку українських ЗВО, у тому числі з точки зору ухвалення важливих рішень та можливості залучення різних ресурсів.. У контексті розвитку репутаційного капіталу також слід розглядати можливість дотримання академічної доброчесності.
По-третє. Забезпечення якості як інституційна політика та відповідальність. Українські ЗВО зможуть відповісти на всі питання, пов'язані із забезпеченням якості, які порушує Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти в рамках підходів, запропонованих «Стандартами та установками щодо забезпечення якості у Європейському просторі вищої освіти» (ESG 2015). Ці зовнішні вимоги якості повинні забезпечуватись безумовно. Разом з тим, слід розуміти, що в Україні це відбувається в рамках університетської автономії та унікальної внутрішньої культури (якщо така є, звичайно).
По-четверте. Потрібно визнати, що нинішній процес акредитації не може належним чином забезпечити виконання всіх необхідних вимог.. Це стосується насамперед запровадження внутрішніх систем забезпечення якості, гуманітарної складової освітнього процесу та акредитації структурованих програм доктора філософії.. У цьому контексті слід очікувати великих змін, пов'язаних із розвитком внутрішньої культури вітчизняних університетів. Наприклад, внаслідок нинішньої російської агресії проти України, що має ознаки геноциду українського народу, постійне спілкування виключно українською мовою (тобто не лише в аудиторіях, а й у коридорах) в українських ЗВО стає морально-етичним питанням.
У п'ятих. Проблематичність акредитації освітньо-наукових програм (третього циклу освіти) пов'язана зі складністю оцінювання власне науково-дослідної складової цих програм. Адже в Україні у багатьох аспірантурах ЗВО ця діяльність лише імітується. Аналогічно у багатьох академічних інститутах, де проводяться наукові дослідження високого рівня, імітується освітній процес. Отже, необхідно говорити про інтеграцію вищої освіти та наукових досліджень.
По-шосте. Наше розуміння типів закладів вищої освіти має бути широким. Згадані вимоги щодо проведення наукових досліджень не повинні стосуватися всіх ЗВО. Нам треба адекватно ставитися до закладів, що ідентифікуються у західній системі як teaching university (навчальний університет). Вони зосереджуються на персональному зростанні своїх студентів або ж характеризуються тісною співпрацею з ринком праці.
По-сьоме. Інтернаціоналізація повинна сприйматися не як бюрократична «зовнішня» вимога до якості, а як єдина можливість бути контекстуальною на глобальній арені. У цьому сенсі на перший план виходять необхідність інтенсифікації міжнародного академічного співробітництва, широке вивчення та використання іноземних мов, зокрема створення англомовного середовища в українських університетах.
По-восьме. Потрібно провести велику роботу за винятком Росії, у тому числі на державному та інституційному рівні, з Єдиного європейського простору вищої освіти (EHEA). При цьому їхнє місце мають зайняти українські ЗВО. Йдеться про співпрацю у наукових дослідженнях, організацію освітнього процесу, а також, що дуже важливо, залучення ресурсів EHEA у розвиток української академічної сфери.
По-дев'яте. Величезні руйнування навчальних закладів, вбивства, моральні втрати, заподіяні російськими загарбниками, як наслідок — розпорошеність академічних громад по великих територіях в Україні та за кордоном, неодмінно вплине на кількість та якість відновлених після перемоги українських університетів. Тут слід пам'ятати про небезпеку «ручного» бюрократичного регулювання, особливо за кількістю закладів вищої освіти. Необхідно враховувати потреби національної економіки та особливості розвитку регіонів, включати ринкові важелі, у тому числі через запровадження всебічної університетської та зокрема фінансової автономії, а також формувати у вищій освіті державну політику, яка б визначала перспективи розвитку українського суспільства.
По-десяте. Фінансування. Українська держава має змінити ставлення до сфери вищої освіти та наукових досліджень.
Тому що тільки створення реальних, а не уявних можливостей для розвитку якісного нового знання, підготовки лідерів та спеціалістів, запровадження інновацій, умов для існування інтелектуальних екосистем відкриває належні та реальні перспективи для розвитку самої держави та українського суспільства. Ми говоримо про значне підвищення заробітної плати, капіталовкладень у науку, створення необхідної законодавчої основи для розвитку академічної сфери, починаючи з фінансової автономії.