Розповідаємо про другий чемпіонат світу з футболу.
Це друга стаття з серії про переможців чемпіонатів світу — від Уругваю в 1930-му до Аргентини в 2022-му. Цього разу мова піде про турнір 1934 року.
Як все починалось Італія прагнула провести перший чемпіонат світу, який відбувся у 1930 році, але коли право приймати турнір отримав Уругвай, італійці відмовились брати участь. Чотири роки потому ситуація повторилася з точністю до навпаки: Італія приймає ЧС, а вже Уругвай демонстративно не їде до Європи.
Якщо відкинути політику, в такій поведінці була своя логіка. Турнір 1934 року мав незвичний формат — починався одразу з матчів на виліт, без групового етапу. Тож збірні Бразилії та Аргентини витратили багато днів на морську подорож до Європи… щоб зіграти лише по одному матчу.
Як і в Уругваю 1930 року, домашній турнір став великим козирем Італії — але вона використала цю перевагу значно агресивніше. Диктатор Беніто Муссоліні відверто використовував турнір як пропагандистський інструмент. Згодом головний тренер збірної Вітторіо Поццо заявив, що дуче особисто просив його викликати в команду лише членів фашистської партії — хоча самі футболісти стверджували, що їх цікавив лише футбол, і вони не мали вибору, крім як "підтримувати" націоналістичну ідею.
Муссоліні одним із перших політиків зрозумів, яку силу має футбол. Наприкінці 1920-х він реформував італійську футбольну федерацію, щоб контролювати ключові призначення. Саме за його режиму в 1929 році була створена Серія A — до того чемпіонати проводилися окремо на півночі та півдні країни. Він прагнув не просто провести чемпіонат світу в Італії — він хотів виграти його за будь-яку ціну.
Іноземцям атмосфера на турнірі здавалася надзвичайно напруженою. В Італії панувала філософія "перемога за будь-яку ціну", що проявлялося в жорсткій грі та підозрілих рішеннях арбітрів. Історик Саймон Мартін писав, що фінал більше нагадував фашистський мітинг, ніж футбольний матч.
І все ж, у багатьох аспектах турнір був успішним. Формат із 16 командами виглядав солідно, участь взяли сильніші збірні, ніж у 1930 році, а завдяки фінансовій підтримці уряду на трибунах було багато вболівальників, що створювало ілюзію загальної популярності. Крім того, чемпіонат був прибутковим для Італії.
Тренер Якщо переможець ЧС-1930 Альберто Супічі залишився в історії радше як тіньова фігура, щодо якої навіть точилися суперечки — чи мав він повноцінний статус тренера — то Вітторіо Поццо був повною протилежністю. Жорсткий авторитарний лідер, який вчетверте очолював національну команду (власне, дуже по-італійськи), він мав репутацію глибокого тактика.
Частину свого досвіду Поццо приписував навчанню на півночі Англії на початку XX століття, де він захопився грою Манчестер Юнайтед. Як футболіст він не досяг особливих висот, працював тренером Торіно і паралельно — у компанії шин Pirelli. Здавалося, він уже завершив тренерську кар’єру, але смерть дружини змінила його погляд на життя.
Поццо користувався популярністю серед журналістів, бо й сам був журналістом — до, під час і після своєї роботи в збірній. Але головне — його результати: він досі залишається єдиним тренером, який виграв два чемпіонати світу, і єдиним, хто тріумфував і на ЧС, і на Олімпіаді.
Тактика Вітторіо Поццо вважається одним із творців тактичної схеми "методо", яка була модернізованою версією класичної 2-3-5. У новій формації крайні хавбеки опускалися глибше й виконували функції, схожі на сучасних фулбеків, а інсайди з атакувальної п’ятірки поверталися ближче до центру поля. Для свого часу ця схема ще вважалась варіацією 2-3-5, але з погляду 2025 року вона скоріше нагадує 4-3-3.
Ключову роль відігравав центрхав — центральний півзахисник у трійці, який раніше вважався атакувальним гравцем. Але зі змінами в правилі офсайду команди почали діяти обережніше, і Поццо одним із перших зрозумів, що центрхаву тепер варто діяти глибше, а іноді навіть персонально опікати центрального нападника суперника. Луїс Монті відмінно впорався з цією роллю, особливо в півфіналі, де повністю "з’їв" австрійця Маттіаса Зінделара — одного з найяскравіших футболістів турніру.
Італія забила сім м’ячів у першому раунді, розгромивши слабку збірну США (це була стадія 1/8 фіналу), але в наступних 420 хвилинах гри на турнірі зуміла забити лише п’ять голів — досить скромний показник для епохи, коли матчі часто закінчувалися дуже результативно.
Команда Поццо була побудована на дисципліні, фізичній силі та обережності. Це був колектив, що грав від захисту й чекав моменту для індивідуального прориву, а не команда, яка прагнула переконливо перегравати суперника. Саме така модель згодом стала візитівкою італійського футболу.
Факт, що може здивувати Центрхав Луїс Монті грав не лише за Італію — у фіналі ЧС-1930 він захищав кольори Аргентини. Завдяки своєму виступу в Уругваї й наявності італійського громадянства його підписав Ювентус, після чого Поццо вирішив залучити його до збірної Італії. Це стало можливим, бо тоді ФІФА ще не забороняла зміну футбольного громадянства. Монті досі залишається єдиним гравцем, який вийшов у фіналі чемпіонату світу за дві різні збірні.
Ще двоє гравців, які зіграли у фіналі за Італію, також були народжені в Аргентині — Реймундо Орсі та Енріке Ґуайта. Обидва мали італійське коріння. Орсі провів 12 матчів за Аргентину до переходу в Ювентус, після чого змінив футбольне громадянство. Ґуайта зіграв чотири матчі за Аргентину, перш ніж підписав контракт із Ромою і приєднався до збірної Італії.
Цікаво, що саме флангових гравців Італія "експортувала" з-за кордону — у країни завжди були труднощі з вихованням класних вінгерів. Навіть у чемпіонському складі 2006 року грав аргентинець за походженням Мауро Каморанезі, який отримав італійський паспорт завдяки прадідові, що емігрував до Аргентини ще в 1873 році — задовго до народження гравців фіналу 1934-го.
"Якщо вони можуть померти за Італію — вони можуть і грати за Італію", — заявив Поццо, коли його запитали про натуралізацію іноземців, маючи на увазі їхню придатність до служби в армії. Хоча самі футболісти були значно менш зацікавлені в цій "честі".
Аргентина настільки боялася втратити ще більше гравців, що на ЧС-1934 відправила фактично резервну команду. Із фіналістів 1930 року в турнірі брав участь лише один — той самий Монті.
Ключовий гравець Міланський стадіон, відомий як Сан-Сіро, офіційно носить ім’я Джузеппе Меацци — нападника Інтера (а згодом і Мілана), який був головною зіркою збірної Італії на турнірі. У юності він був захисником, потім став форвардом, а згодом — інсайдом. Попри вражаючу результативність, Меацца був не лише бомбардиром, а й майстром дриблінгу та мав в вміння віддати тонкий пас.
Він був одним із п’яти гравців, які відіграли всі п’ять матчів турніру. Саме він забив сьомий м’яч у розгромі США 7:1, а також став автором переможного гола в переграванні чвертьфіналу зі збірною Іспанії.
Меацца був природженим генієм — не надто захоплювався тренуваннями чи оборонною роботою, зате дуже любив сигарети. Перший справжній футбольний кумир Італії, він славився ідеально укладеним волоссям, рекламував різні товари, а після завершення кар'єри встиг знятися в кіно й навіть попрацювати тренером.
"Мати Меаццу в команді — це як починати матч із рахунком 1:0", — казав Поццо. У фіналі, навіть попри травму, він відіграв ключову роль у переможному голі: чехословаки вважали, що він настільки кульгає, що немає сенсу його опікати — і саме в той момент Меацца отримав м’яч і віддав вирішальний пас у комбінації.
Фінал Перемога Італії над Чехословаччиною з рахунком 2:1 у фіналі запам’яталася не стільки грою, скільки святковими сценами на трибунах — усе виглядало як черговий успіх режиму. Хоча насправді Стадіо Олімпіко був далеко не заповненим: у 1934 році футбол ще не набув великої популярності в Римі, як це було на півночі країни.
По грі кращою виглядала саме Чехословаччина. Вона відкрила рахунок за 19 хвилин до завершення основного часу — Антонін Пуч забив з гострого кута після того. Чехословаки мали шанс подвоїти перевагу: Їржі Соботка не реалізував хорошу нагоду, а Франтішек Свобода влучив у штангу.
Та згодом Італія створила хвилю тиску. За дев’ять хвилин до фінального свистка рахунок зрівняв Реймундо Орсі — деталі цього гола трохи далі — а в додатковий час переможний м’яч забив центрфорвард Болоньї Анджело Скіавіо. Він отримав пас від Ґуайти і, хоч і грав травмованим, точно пробив по воротах. Після фіналу він буквально звалився на газон від втоми. До речі, однією з ключових тактичних ідей Поццо на турнірі була постійна ротація позицій між Ґуайтою (вінгером) і Скіавіо (форвардом). У фіналі це дало результат: саме ця зв’язка принесла перемогу.
Але Італія отримала не тільки кубок світу. Це був турнір Муссоліні — і разом із трофеєм гравцям вручили Кубок дуче, а ще — підписану особисто дуче фотографію.
Кульмінація Гол Орсі, яким Італія зрівняла рахунок, став справжнім символом фіналу — навіть більш пам’ятним, ніж переможний м’яч. Вінгер змістився з флангу в центр, зробив вигляд, що буде бити з лівої, а потім несподівано пробив зовнішньою стороною правої — це застало зненацька всіх, включно з воротарем Чехословаччини Франтішеком Планічкою. Цікаво, що Планічка, як і його візаві Джанп’єро Комбі, був капітаном своєї збірної. М’яч ефектно закрутився прямо у ворота.
Журналісти, які висвітлювали фінал, вважали, що це був щасливий випадок. Розлючений Орсі посперечався з ними: мовляв, зможе повторити такий удар, коли завгодно. Наступного дня, у присутності фотографів, він спробував пробити аналогічно 20 разів… і не забив жодного. Преса не відступала: це був випадковий гол.
Чи справді це була найкраща команда турніру?
Якщо залишити за дужками той факт, що на чемпіонаті не було чинного чемпіона світу Уругваю, а також збірної Англії (яку на той час вважали чи не найсильнішою у світі — вона перемогла Італію вже через пів року в знаменитій Битві при Гайбері), то все одно важко з повною впевненістю сказати, що саме Італія була найкращою командою турніру.
Дивні речі почалися ще до старту. У відборі проти Греції Італія виграла перший матч 4:0. Але перед матчем-відповіддю в Афінах греки раптово знялися з розіграшу. Офіційно — через безнадійність ситуації, неофіційно — з'явилися чутки, що італійці просто купили відмову, пообіцявши профінансувати нову штаб-квартиру Грецької федерації футболу. У 1995 році італійське видання La Repubblica повідомило, що тоді були підкуплені й кілька впливових футбольних чиновників у Греції.
Можливо, Італія й так би пройшла далі. Але вже безпосередньо на турнірі ситуація виглядала підозріло. За деякими повідомленнями, сам Муссоліні особисто обирав арбітрів на матчі збірної Італії. І дивним чином ці судді ухвалювали рішення, які раз за разом грали на руку господарям.
У чвертьфіналі проти Іспанії Італія діяла наджорстко й відверто калічила суперників — зокрема, Рікардо Самору, якого тоді вважали найкращим голкіпером світу. Гол італійців у першому матчі (1:1) майже напевно був забитий з фолом проти Самори — навіть за мірками жорсткої гри того часу. Арбітр спочатку не зарахував м’яч, але після протестів італійців передумав. Потім уже гол іспанців скасували — нібито через офсайд.
У переграванні наступного дня Іспанія вийшла в дуже ослабленому складі — сім змін, Самора не грав. Італія перемогла 1:0, але знову не обійшлося без скандалів: два голи іспанців були скасовані через офсайд, і принаймні один із цих моментів, за свідченнями очевидців, був кричущо помилковим. Французька газета L’Auto — попередниця L’Equipe — писала, що швейцарський арбітр "весь матч виглядав дванадцятим гравцем Італії". Після турніру його довічно усунули від суддівства і FIFA, і рідна футбольна федерація Швейцарії.
У півфіналі з Австрією перемога Італії 1:0 була менш скандальною (хоча один з австрійців стверджував, що суддя відбив м’яч головою прямо до італійця). Головним фактором стала якість газону: через нього австрійці, відомі комбінаційною грою, просто не змогли показати свою груу. А ще Італії відверто пощастило, що Карл Цішек не реалізував гольовий момент наприкінці гри.
"Турнір залишив гіркий присмак за межами Італії", — писав футбольний історик Ієн Моррісон. — "Було мало сумнівів, що Італія виграла здебільшого завдяки тому, що грала вдома, а шалений тиск з трибун залякував суддів".
Можна не сумніватися: Поццо був легендарним тренером, а Меацца — нападником світового рівня. Але сам успіх Італії викликає чимало питань. Щоправда, вже через чотири роки — у Франції — вони отримають шанс довести, що справді найсильніші.
The Athletic