"В двадцать третьем мне было двенадцать лет, мы, знаете, тогда быстро развивались, я хорошо помню то время, – вспоминал в период перестройки российский писатель Анатолий Рыбаков, автор романа "Дети Арбата". – В двадцать первом году мы жили на восьмушке хлеба, без отопления, без лифта, заводы и фабрики простаивали, деньги исчислялись миллионами и ничего не стоили. А в двадцать третьем уже все было: твердая валюта – червонец, магазины полные товаров и, заметьте, частные магазины, даже частные издательства появились, газеты. За один год Ленин все перевернул, не побоялся… Сталин в интересах своей личной диктатуры ликвидировал НЭП, создал эту окостеневшую систему, неспособную к техническому прогрессу, к развитию".
Далее текст на языке оригинала. Як на мене, зі сказаним можна погодитися – з поправкою на те, що Сталін ліквідував неп не в інтересах особистої диктатури, а в інтересах абсолютної більшості членів партії більшовиків. Адже партія (а передусім партійна номенклатура) керувала всіма сферами життя в СССР. Звісно, вигоди мала передусім номенклатура, але і рядові партійці отримували своє: преференції для вступу до вишів, швидку кар’єру, посилені пайки… Неп, де слід було думати своїми головами та досягати всього у вільній конкуренції не лише з безпартійними, а й із представниками "колишніх експлуататорських класів" і "куркулів і підкуркульників", їм не підходив. Натомість воєнізований устрій доби індустріалізації та колективізації став для партійців ідеальним (аж поки Сталін не почав ретельно "чистити" саму партію, але то вже була друга половина 1930-х).
"Насправді диктатура була не робітничого класу, а партії, а потім і однієї людини – Сталіна, зазначав Рибаков у 1980-х. – Робітники жили в бараках – але ж індустріалізація, побудуємо заводи і фабрики, а вже потім житла, треба потерпіти, постачання огидне, за картками – нічого, створимо потужне колективне сільське господарство – буде достаток, молочні ріки, кисільні береги. І робітничий клас гарував на заводах і фабриках, на будовах п’ятирічки, в Магнітогорську та Кузнецьку, зводив заводи, в голоді і холоді створював велику державу, але, незважаючи на всі красиві слова і дзвінкі пісні, "гегемоном" себе не відчував, бачив, що не він, а інші вирішують його долю".
Але вже було пізно щось намагатися змінити в масштабах СССР, можна було лише спробувати прилаштуватися якнайкраще та працювати якнайменше, спустивши рукави. Наслідком цього став "бардак Йосифа Сталіна", який пропагандисти й особісти перетворили на міфологему "сталінського порадяку", живу донині. Та про це дещо пізніше. А зараз погляньмо, який вигляд насправді мала "мирна праця совєтських людей" у перші сталінські п’ятирічки.
1928 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює програму військового будівництва і розвитку Червоної армії. Остання має перетворитися на масове мобільне військо, оснащене найпередовішою на той час технікою. За цією програмою наприкінці 1-ї п’ятирічки передбачалося мати 5500 танків (це більше, ніж в усьому світі) та 3500 бойових літаків (це стільки, скільки в усьому світі). Забігаючи наперед, скажу, що програма ця була перевиконана: за першу п’ятирічку виготовлені 7500 танків, далеко не найгірших у світі. Кремль не шкодував грошей на закупівлю дослідних західних моделей і промислове шпигунство: у Великій Британії 1930 року була куплена ліцензія на виробництво танку моделі "Віккерс-6т", який отримав назву Т-26 і у вигляді низки модифікацій дожив не лише до совєтсько-німецької, а й до совєтсько-японської війни 1945 року; британські прототипи мали й інші совєтські танки – такі, як Т-28 та Т-35. А у США на початку 1930-х у конструктора Крісті були куплені танки, що започаткували серію бойових машин під загальною назвою БТ – БТ-2, БТ-5 та БТ-7, подальшим розвитком яких став Т-34. Одночасно перевиконаний і план з літакобудування; крім важких чотиримоторних ТБ-3, випробуваних і поставлених на конвеєр на початку 1930-х, на підході – семимоторний трансконтинентальний бомбардувальник К-7 українського конструктора Костянтина Калініна.
Вчитайтесь іще раз у слово "трансконтинентальний" і подумайте, де мають бути розташовані цілі цього створеного у Харкові літаючого гіганта, який міг нести за океан не лише бомби, але в разі потреби 72 бійців-десантників з бойовим спорядженням… Виконуючи цю програму, Сталін розпочав форсовану індустріалізацію та суцільну колективізацію. А ще раніше, вбачаючи у цьому спершу тактичний, а потім і стратегічний захід, комуністична Москва пішла на військову співпрацю з буржуазно-мілітаристськими колами офіційного Берліну. Йшлося про відродження німецьких збройних сил за допомогою Совєтського Союзу. Адже за Версальською системою, яка зафіксувала волю переможців у Першій світовій війні, Німеччина втратила 67,3 тисячі кв. км в Європі і всі свої колонії. Їй було заборонено мати військову авіацію, підводний флот і великі броньовані кораблі, заборонено будувати літаки і дирижаблі, панцерники і танки, хімічну зброю. Росія ж після успішної для більшовиків громадянської війни й інкорпорації ряду відновлених незалежних держав (України, Грузії, Вірменії тощо) та невдалої польської кампанії, яка виявила нездатність Червоної Армії нести "світло революції" у Європу та битися з регулярними військами, теж опинилась в міжнародній ізоляції і шукала виходу із важкого становища в союзі з Німеччиною. Тож обидві сторони готові були почати співробітництво при врахуванні взаємних інтересів і проти спільних ворогів. Із самого початку співпраця мала виразно антипольський характер.
Біля джерел союзу з райхсвером стояли з совєтської сторони Владімір Ленін, Лев Троцький, Міхаіл Фрунзе, Фелікс Дзержинський, Йосиф Сталін, Климент Ворошилов й інші. З німецького боку – фельдмаршал Гінденбург, генерал Зект, канцлер Ратенау й інші політики та військові.
Завдяки угоді в Рапалло 1922 року і ряду наступних домовленостей щодо співпраці в конкретних сферах Совєтський Союз, одержуючи іноземні капіталовкладення, передові технології і допомогу в розбудові ВПК разом із підготовкою інженерно-конструкторських кадрів, міг підвищувати свій військовий потенціал, Німеччина ж змогла одержати абсолютно секретну базу для нелегального виробництва зброї, насамперед танків і літаків. СССР міг, за необхідності, забезпечувати поставки боєзапасів для Райхсверу і в той же час зберігати нейтралітет, якщо виникнуть міжнародні ускладнення. Цей союз надавав можливість обійти накладені Версальським договором військово-технічні обмеження. До того СССР міг у випадку війни на Західному фронті забезпечувати Німеччину потрібними об‘ємами марганцю. молібдену, нікелю, хрому, вольфраму, бавовни та іншої сировини. Особливе значення мав доступ до марганцевих руд України та Грузії, без яких виробництво німецької сталі могло бути швидко паралізоване.
"Величезна небезпека в даний момент, – писав прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд-Джордж, – полягає, на мою думку, в тому, що Німеччина може пов’язати свою долю з більшовиками і поставити всі свої матеріальні й інтелектуальні ресурси, весь свій величезний організаторський талант на службу революційним фанатикам, чиєю мрією є завоювання світу для більшовизму силою зброї. Така небезпека – не химера". Але цей сценарій тоді не реалізувався, хоча його привабливість для більшовизму розумів не лише британський прем’єр, а й чільні діячі ВКП(б) та Комінтерну.
У цей час була досягнута угода з фірмою "Юнкерс" – про поставку літаків і побудову на території СССР потужного авіазаводу, у 1924 році була створена авіаційна школа Райхсверу "Липецьк", яка проіснувала майже десять років. 1926 року німці організували танкову школу "Кама" в Казані. У ній готувалися ті фахівці, які пізніше швидко створили німецькі танкові війська. Зокрема, в цій школі стажувався майбутній "танковий геній Другої світової", як його потім охрестили, Гейнц Ґудеріан.
Важливим фактором співпраці Червоної армії і Райхсверу стали навчальні поїздки вищих совєтських командирів в Німеччину для "набуття військової культури". Активно велося і навчання німецьких офіцерів в СССР. В 1931 році в Москві проходили додаткову підготовку майбутні воєначальники Другої світової війни: Браухіч, Кейтель, Манштейн та інші. За оцінками експертів, саме співробітництво Німеччини із СССР дозволило Німеччині за шість років – з 1933 по 1939 рік – наче з "нічого" (насправді – з "чогось", що будувалося та випробовувалося на совєтських просторах) створити сильний військово-повітряний флот і потужне танкове озброєння.
А в СССР одна п’ятирічка змінюється іншою. Перша п’ятирічка – це насамперед час створення надпотужної військової промисловості. Друга п’ятирічка – це освоєння і випробовування надсучасних видів озброєння. Загальне зростання виробництва у ВПК за 1933-37 роки становить 286%. Третя п’ятирічка – це перехід до масового випуску зброї – від автоматичних гвинтівок до лінкорів, переведення промисловості і всієї держави на режим воєнного часу. Усе це супроводжувалося відповідною пропагандистською кампанією – як усередині держави, де не вщухав пошук "шкідників" й "агентів іноземних розвідок", так і за кордоном, де СССР виставляв себе "прихильником миру". У 1932-39 роках розгорнулася активна совєтська співпраця з ВПК західних демократій: масово закуповувалися, а то й викрадалася документація на виробництво авіаційних і танкових двигунів, танків, літаків, бойових кораблів, торпед, гармат тощо. Зокрема, США продають СССР обладнання для найбільшого у світі авіазаводу у Комсомольську-на-Амурі разом із ліцензією на виробництво транспортного "Дугласу" DS-3, відомого у дещо спрощеному під совєтський виробничий персонал і комплектуючі варіанті як Лі-2.
Тому говорити про "міжнародну ізоляцію СССР і підбурювання агресорів до війни проти нього" навіть у совєтські часи міг тільки недобросовісний історик. Насправді ізоляція Совєтського Союзу від західних демократій стала фактом лише після двох його угод з Німеччиною у 1939-му.
Підготовкою – матеріальною та ідеологічною – до світової війни було просякнуте все життя Совєтського Союзу 1930-х років. Причому до війни наступальної, агресивної. Згадаймо пісні того часу: де говориться про оборону? Навпаки! "Гремя огнем, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход, когда нас в бой пошлет товарищ Сталин, и первый маршал в бой нас поведет! " – це пісня трактористів з однойменного кінофільму, лейтмотив цієї стрічки. Міський юнак без значків Осоавіахіму вважався людиною ледь не неповноцінною. А щоб отримати ці значки, треба було навчитися добре стріляти, кидати гранати, стрибати з парашутом. Упродовж 1930-х років у Совєтському Союзі, як то кажуть, без відриву без виробництва були підготовлені понад 900 тисяч парашутистів. Агресивна гітлерівська Німеччина за той же час спромоглася підготувати, за різними даними, від 30 до 50 тисяч майбутніх десантників. Звернімо увагу: впродовж 1930-х років в СССР розробляються різні моделі бронетехніки, але серед тих, що йдуть у серійне виробництво, відсутні оборонні системи (за всієї, звичайно, відносності цього терміну). Наприклад, на базі танків Т-26 були створені самохідні артсистеми – винищувачі танків, але у серію вони не пішли. І навпаки, випускалися вогнеметні танки на базі тих самих Т-26, тобто засоби прориву ворожих укріплених смуг. Іншим засобом прориву став найпотужніший у світі за озброєнням важкий танк Т-35, який мав аж три гармати. А після виходу рухомих з’єднань на оперативний простір мали вповні показати свої унікальні швидкісні якості танки типу БТ-5 і БТ-7. Число совєтських танків на момент початку Другої світової війни перевищило 21 тисячу – значно більше, ніж в усьому світі. А ще ж були тисячі важких гарматних броньовиків, здатних на рівних боротися з усіма типами тодішніх танків, і тисячі броньованих тягачів Т-20 "Комсомолець", здатні транспортувати шістьох мотострільців й озброєні кулеметами ДТ… Червоний флот – це окрема тема. Відзначимо лише, що він також готувався до наступальних дій. Понад 200 підводних човнів – більше, ніж у всіх морських держав, разом узятих, - були побудовані протягом 1933-40 років. Кожен човен мав два підготовлених екіпажі. І все це робилося за умов Великого Терору. Гітлер, тим часом, намагаючись поставити після Дюнкерку Велику Британію на коліна, мріяв тільки про сотню підводних човнів, що могла би постійно перебувати у зоні бойових дій на морі.
Нові кораблі та системи озброєння флоту несли на собі відчутний італійський відбиток. Справа в тому, що 2 вересня 1933 року був укладений Договір про дружбу, ненапад і нейтралітет між Союзом ССР й Італією, у преамбулі якого сторони констатували "неперервність дружніх відносин, що єднають обидві країни". Цікава констатація, якщо зважити, що в одній із цих країн панувала більшовицька диктатура, в іншій – фашистська. Договір цей не передбачав військових контактів, але, оскільки вони масштабно розгорнулися після його підписання, можна припустити існування певних таємних протоколів до нього або/та таємних усних домовленостей; так чи інакше, стиль італійської школи кораблебудування (на свій час – однієї із кращих у світі) упізнається у всіх совєтських військових кораблях, побудованих з того часу, і навіть у найновітніших атомних ракетних крейсерах Російської Федерації. А торпеди, що вироблялися за італійськими ліцензійними технологіями, стояли на озброєнні совєтського флоту до середини 1950-х років. До слова: активною була співпраця й у авіаційній галузі. Командний склад Червоної армії проходив тоді в Італії вишкіл;
так само, як і у військах Японії, зображуваної совєтською історіографією як "постійний і непримиренний ворог першої у світі соціалістичної держави"… Якість усієї цієї безумної кількості бойової техніки та зброї далеко не завжди була на рівні західних прототипів і світових стандартів (не кажучи вже про "якість" бійців і командирів), але ставка свідомо робилася на кількість і на високий бойовий дух червоних бійців і командирів, натхненних генієм Сталіна. Ставка ця була хибною, та це інша тема. Відзначимо тут лише те, що врешті-решт у полоні насаджуваної згори тоталітарної міфології, яка опанувала суспільство, і тоді, і сьогодні неминуче опиняються самі її творці. Армія ж "сталінських орлів", яка за кількісними показниками була першою у світі та концентрувала сили для стрибка на Захід, 22 червня 1941 року майже вся виявилася – за рідкісними винятками – небоєздатною.