Канцлер Німеччини Ангела Меркель днями заявила про те, що громадянам Туреччини, які проживають в Німеччині, не дозволять взяти участь в референдумі про повернення смертної кари на батьківщині. Німеччина "категорично відкидає" страту, повідомила канцлер.

На думку спостерігачів, це рішення може викликати політичний скандал і навіть міжнародну кризу, аж до розриву відносин між двома країнами, проте Німеччина в цьому сенсі не самотня: приєднатися до вирішення німців має намір і Австрія, схожі настрої панують в Голландії і Бельгії.

Насправді, черговий демарш європейців спрямований не стільки проти смертної кари як такої (цілком демократична Америка, як відомо, її практикує, а 57% білих американців, згідно з останніми опитуваннями, її підтримують), стільки проти Ердогана. На думку експертів, таку позицію складно назвати стратегічно продуманої - швидше, вона нагадує реакцію амеби на зовнішній подразник. Європа намагається продемонструвати своїм виборцям здатність посильно протистояти ненависному диктатору, який, як визнають самі європейці, все-таки користується величезною підтримкою турецьких діаспор в ЄС.

Тому серед європейських еліт, схоже, міцно вкорінюється тактика "дрібного шкідництва" офіційної Анкарі з приводу і без. З одного боку, спроби європейської влади вивести з-під її впливу найбільшу і консолідовану турецьку діаспору в Німеччині можуть розцінюватися як удар безпосередньо по президенту Туреччини. З іншого боку, Ердоган одержить від цієї ситуації те, що і завжди: особисту політичну вигоду і консолідацію влади. Як показав недавній конституційний референдум в Туреччині, поки що цей процес йде досить успішно, і зовнішній ворог в особі Європи в Неабиякою мірою цьому сприяє.

Проте, оскільки після квітневого референдуму Туреччина опинилася в значній мірі розколотої, завдання консолідації влади набуває для Ердогана новий стимул. Зробити це президент може або "дідівським методом", за допомогою зовнішнього ворога (і на цю роль Європа наполегливо напрошується знову і знову), або за допомогою якоїсь маленької переможної війни. Другий варіант вже намагалися задіяти в Сирії, але "Щит Євфрату" не спрацював. Виявилося, що в силу різних - об'єктивних і суб'єктивних - причин турецька армія не готова зараз до ведення серйозних бойових дій за межами своєї країни.

Тому черговий демарш Європи припав дуже до речі. Ердоган використовує тиск для того, щоб продемонструвати вірність своєї політики, доведе її інтересами захисту суверенітету країни, небажанням і далі сидіти біля порога на приставному стільчику в очікуванні запрошення в ЄС та іншими популярними матеріями. При цьому переконання в тому, що Захід використовує Туреччину, причому абсолютно незгідним методами і варіантами, міцніє і в турецьких ЗМІ.

ЄС, у свою чергу, поступово втрачає колишній вплив, стає слабкішим, в тому числі - за рахунок внутрішнього спору з Туреччиною, яка, не будучи членом ЄС, все ж залишається не останнім членом НАТО. Періодичні розмови про входження Туреччини в ОДКБ або ШОС поки сприймаються спостерігачами як "страшилки", але, з іншого боку, потрібно враховувати гігантський потенціал невдоволення щодо політики Брюсселя, що накопичився в турецькому суспільстві.

Експерти констатують, що серйозної стратегічної політики Брюсселя, і щодо Туреччини також, сьогодні просто не існує - це "інтелектуальна пустеля", і на її тлі навіть американська політика в нинішньому збитковому варіанті, з повною невизначеністю по ряду напрямків, виглядає більш виграшно, ніж політика європейська.

І все це потенційні очки на користь Ердогана.

Так чи інакше, судячи з риторики останніх місяців, в протистоянні з європейськими лідерами турецьке керівництво готове йти досить далеко, навіть не сприймаючи Брюссель всерйоз. Гра обіцяє затягнутися, але без якихось несподіваних поворотів: Європа і далі буде демонструвати свою незгоду з тоталітаризмом і авторитаризмом Ердогана, а той, у властивій йому манері, буде і далі заробляти на цьому політичні дивіденди.