У передпасхальний тиждень громадяни України отримали «стратегічну» ініціативу, яка вражає грандіозністю замaху настільки ж, наскільки своєю безглуздістю та відвертістю у демонстрації ймовірних мотивів ініціаторів. Президент створив Національну раду з оновлення України від наслідків війни. Сама по собі ідея зібрати мозковий центр, який генерував би нові ідеї та рішення для повоєнного відновлення України, поза сумнівом, чудова та своєчасна. І те, що реалізувати цю ідею взявся саме Володимир Зеленський, також добре. Йому сьогодні випало стояти на чолі держави, народ і армія якого відчайдушно чинить опір молоху на фронтирі демократичного світу.. У кого, крім президента, є більший потенціал для залучення до створення майбутньої України найкращих інтелектуалів — світових зірок політичної філософії, економіки, політичної науки, урбаністики, інших дисциплін та сфер діяльності? Втім, як видається, поки що офіс президента впав в оману.

У чому наша потреба?

Перше, що принесла нам війна: кров, біль, втрату найціннішого — людського життя — і руйнування. Але разом із цими жахливими наслідками війна може дати Україні й унікальні можливості. Це не лише можливість остаточно позбутися етичних та естетичних каліцтв та невизначеностей, соціально-економічних рудиментів та атавізмів, успадкованих нашим суспільством ще від імперської та радянської епох. Це можливість виробити такі суспільні етос та естетику, вибудувати такі нові інституції та інфраструктуру, які дозволять Україні вже завтра стати на шлях сталого розвитку та бути глобально конкурентоспроможною у довгостроковій перспективі (30–50–70 років).

Найбільша помилка, яку зараз легко припустити, — це наслідувати рефлекс відтворювати буквально втрачене у війні: від морально застарілих хрущовок, панелек, тепломереж та транспортної інфраструктури до архаїчної пострадянської структури економіки, спотворених податкової, антимонопольної політики, політики інтелектуальної власності та. Інша очевидна спокуса, якій легко піддатися і яка швидко приведе нас до ще більшого занепаду, — інвестувати обмежені ресурси в безперспективні пасиви на кшталт непродуманих, але таких солодких, великих будівельних проектів.

Вирватися з мереж минулого власними силами нам навряд чи вдасться і цього разу, як не вдавалося протягом останніх тридцяти років. Насамперед через брак візіонерів. Додаткова складність і водночас перевага ще й у тому, що уряди тих, кого прийнято називати розвиненими демократіями, теж не мають для нас готових рішень — через глобальну кризу лібералізму та демократії взагалі. Найголовніші питання, на які нам належить шукати відповідь, — якою має бути модель повоєнної економіки, якою має бути модель держави, за існування якої ми сьогодні боремося, якою має бути модель зруйнованого та відновленого українського міста.?

Як слід діяти?

Сьогодні склався унікальний історичний момент, коли президент України має моральне право та об'єктивні підстави звернутися за інтелектуальною допомогою до таких людей як Грегорі Менк'ю, Поль Кругман, Джозеф Стігліц, Амартія Сен, Арендт Лейпхарт, Роджер Брубейкер, Ларрі Даймонд, Марта Нуссбаум,.

Мушу зізнатися: нещодавно більшість із цих двох десятків імен були мені невідомі, як зараз можуть бути невідомі багатьом українцям.. Але завдяки часу, проведеному за вивченням робіт більшості названих учених на академічній програмі в Оксфорді, я тепер маю гарний привід свідомо запропонувати їхню експертизу для України.. Так само, як звик при нагоді ділитися з близькими людьми контактами першокласного хірурга або бездоганного муляра. А усвідомлено, бо тринадцятирічний досвід державного управління в Україні, що передував навчанню, дозволив мені зрозуміти, як саме передові знання світу можуть бути застосовані до вирішення українських проблем..

Багато хто з названих і неназваних тут інтелектуальних гігантів, мабуть, із задоволенням відгукнулися б на заклик українського президента. Вони можуть бути зацікавлені застосувати свої підходи та бачення в країні, яка не просто реформується чи відновлює втрачене, а вибудовує своє відвойоване майбутнє майже з чистого листа та з чистим серцем..

Тоді президент зміг би створити своєрідний комітет стратегічного мислення для України.. (Умовно назвемо його так з метою цієї статті. ) Щось на зразок Комітету глобального мислення при Колумбійському університеті в Нью-Йорку, який у різний час очолювали ті ж згадані Джозеф Стігліц та Саськія Сассен. З тією лише різницею, що тоді як колумбійський комітет можна асоціювати з рупором (більш вузький вхід і ширший вихід), то українська буде швидше схожа на лійку, тобто може бути ще більш ефективною у наповненні чаші нашого суспільства новими смислами та рішеннями, згенерованими в.

Все, що потрібно було б для роботи такого комітету, — група місцевих висококваліфікованих аналітиків даних з відповідним доступом до необхідної інформації та організація якісної комунікації учасників комітету між собою та з бенефіціарами їх роботи. Все це могли б успішно забезпечити, наприклад, українські аналітичні центри. Проявом пристойності та поваги також могла б бути можливість запропонувати учасникам комітету розумного розміру компенсацію за їхній витрачений час. Переконаний: правильним із морально-етичного погляду було б профінансувати цей гонорарний фонд за рахунок українських громадських коштів.

Роль президента України у формуванні подібного мозкового центру мала б обмежитися запрошенням приєднатися, проміжними мотивувальними проявами вдячності та завершальною подякою.; можливо, навіть відзначити наприкінці державними нагородами тих, хто найбільше послужив Україні. Ролі для офісу президента тут у принципі немає, крім допомоги главі держави у комунікації із потенційними учасниками комітету. Головними бенефіціарами роботи комітету стратегічного мислення для України мають бути насамперед уряд України як найвищий орган у системі органів виконавчої влади, Верховна Рада як законодавчий орган, а також органи місцевого самоврядування, адже одним із основних суб'єктів повоєнного відновлення будуть територіальні громади, а одним із.

Що насправді відбувається?

Відкривши указ № 266/2022 від 21. 04. 2022, ми нічого подібного окресленому вище не побачимо, а побачимо натомість зовсім іншу картину. Створена президентом Нацрада складається лише з українських державних посадових осіб. Вона включає майже всіх членів уряду та голів парламентських комітетів, голову Нацбанку, секретаря РНБО, а також голову офісу президента та його заступників. Співголовами Нацради є прем'єр-міністр та голова офісу президента, а секретарем – голова комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики.. При цьому Нацрада є консультативно-дорадчим органом за президента України..

Інтелектуальна міць такого складу Нацради навряд чи можна порівняти з викликами, які зараз стоять перед українським суспільством — при всій повазі до кожного з її членів. До того ж навіть при швидкому аналізі дизайну нового органу в очі відразу впадає кілька недоречних моментів.

По-перше, сам факт включення президентом до складу свого допоміжного органу цілого Кабміну та голів парламентських комітетів виглядає сумнівним, тому що у кожного з них є своя покладена на нього законом відповідальність та чимало прямих обов'язків.. Рутина заважатиме їм креативно мислити, а це означає, що на засідання Нацради вони в кращому разі приходитимуть із папками, які підготують для них їхні помічники та директори департаментів, перед тим ретельно обдувши з них пил та наклеївши стікер «Реформи».

По-друге, зрівняння прем'єр-міністра, який обіймає в системі органів виконавчої влади найвищу політичну посаду, визначену Конституцією, і керівника всього лише постійно діючого допоміжного органу президента, чия посада не є ні політичною, ні посадою державної служби, є нічим іншим, як.

По-третє, сам факт такого вирівнювання свідчить лише про те, що жодного прем'єр-міністра у нас насправді немає, і керувати фактично всіма процесами не лише в Нацраді, а й в уряді, і в парламенті буде особа з офісу президента — без.

Отже, є підстави припускати, що наміром ініціаторів Нацради в такому вигляді було аж ніяк не створення умов для генерування кращих ідей відновлення України.. Натомість є більше ознак того, що метою могли бути руйнування нормального процесу вироблення державної політики, нівелювання у цьому процесі ролі уряду та парламенту, яка насправді має бути провідною як з погляду демократичних стандартів формування державної політики, так і з погляду приписів української.

Той факт, що незалежним у своїх діях співголовою ради є голова офісу президента, а секретарем — голова комітету Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики, не дозволяє виключати, що головна мета «стратегічної» ініціативи — контроль керівництва офісу президента,.

Особливе розчарування викликає те, що проблеми нетривіального змісту та масштабу знову намагаються вирішувати найтривіальнішими методами.. Тими самими методами незліченних рад: національних, координаційних, розвитку і бозна-що, за допомогою яких протягом останніх тридцяти років в Україні похована не одна реформа і наглухо забито дошками не одне вікно історичних можливостей.

[votes id\u003d"