Будь-яка криза не тільки ставить свій суб'єкт у безвихідь, а й дає шанс почати все з чистого аркуша, тобто відбудувати зруйноване, не повторюючи попереднє, а по-новому. Зараз, коли жорстока війна не зменшує обертів, суспільство і влада мають шанс переосмислити те, як ми жили раніше, і відновити інфраструктуру, економіку та суспільні відносини країни на принципово нових засадах.
Сьогодні першим питанням на порядку денному після війни, звичайно ж, стоїть зима. Для українців вона триває не 90 днів, як каже президент Володимир Зеленський, а вдвічі більше – із середини жовтня до середини квітня. Це час, коли людям треба опалювати своє житло, школи, офіси, коротше..
Ключові питання тепла у рідному домі.
Є принципові (проблемні! ) питання, на які ми повинні відповісти, якщо зазираємо у майбутнє післявоєнного відновлення країни.
Перший: централізоване теплопостачання — це соціальна послуга або один із різновидів бізнес-діяльності? Якщо послуга, то держава має забезпечити тепло для всього населення доступними йому методами, якщо друга, то держава не втручається у договірні відносини між постачальниками та споживачами тепла. Перші встановлюють тарифи, які захочуть, а другі платять у міру сил та можливостей або... не отримують опалення — це ринок, панове!
Є два очевидні фактори, що визначають відповідь на це питання. З одного боку, людина в Україні не може перезимувати без обігріву житла, з іншого — у системі централізованого теплопостачання послугу надає монополіст, людина не може знайти іншого постачальника. Більше того, споживач, навіть якщо захоче, не може відключитись від цієї послуги — так виписано законодавство. Тут усі ознаки нав'язаної послуги, якщо зовсім грубо — рекет з боку тепловиків «під дахом»… держави.
Треба визнати, що не лише теплопостачання, але майже всі комунальні послуги у нас надають локальні монополісти, але цей очевидний факт наше законодавство не визнає, а влада намагається регулювати відносини у сфері ЖКГ, не зважаючи на їхню монопольну природу..
Друге проблемне питання, на перший погляд, здається технічним, але насправді має базисний характер: скільки ми споживаємо теплової енергії.? Уявіть, що покупець подумає, якщо в магазині йому продадуть ковбасу, не зважуючи на терезах, або відмотають кабель, не відміряючи його довжину? Подумає, що обкрадають! А от купуючи такий дорогий товар, як гігакалорія, яка коштує щонайменше 1600 грн (за довоєнними цінами на газ), покупець вважає це в порядку речей — так його привчили за довгі роки надання послуги централізованого теплопостачання. У найкращому разі йому виставлять частину чека, за який має заплатити весь колгосп, тобто багатоквартирний будинок, у якому є лічильник тепла.
Але це ще не все. Донедавна не у всіх котелень були такі лічильники на виході, тобто було невідомо, скільки тепла вони відпускали споживачам. У нас досі немає лічильників на вході до теплопунктів (ЦТП), тобто ми не знаємо, скільки тепла втрачено «по дорозі», а ці втрати також закладають у тариф… Таким чином, перш ніж говорити про «диджіталізацію країни» (слово.
Третє проблемне питання: чи не надто багато ми платимо за тепло? За офіційною статистикою, нібито небагато — 14–15% сукупних витрат домогосподарства, але є нюанси. По-перше, тут звалені в купу міські та сільські сім'ї, але останні з комунальних послуг мають тільки електроенергію і газ.. По-друге, ця статистика не враховує сезонні коливання витрат, адже взимку у містах вони виростають у кілька разів, для багатьох сімей комунальні платежі збільшуються до 50% доходів, а пенсіонери можуть взагалі перевищувати розмір пенсій.. Зрештою, потрібно враховувати структуру видатків — в Україні витрати на харчування становлять від 50 до 60%, тоді як у Європі це 10–15%..
В результаті після купівлі продуктів харчування та сплати комуналки в українців залишаються по 1–3% на такі витрати як освіта, охорона здоров'я чи відпочинок та культура. Як наслідок та свідчення того, що тарифи на тепло у нас не адекватні доходам населення, у містах із централізованим опаленням загальною стала практика, коли люди не доплачують узимку за опалення, а влітку погашають зимові борги – це чітко показує статистика платежів.. Таким чином, високий рівень комунальних платежів, а з них левова частка припадає на опалення, критичний для українців, він гальмує розвиток та відновлення людського потенціалу.
Не вирішивши ці три ключові проблеми, сподіватися на створення принципово нової ефективної системи централізованого та індивідуального теплопостачання не варто.. Ймовірно, виходячи з них треба сформувати стратегічні цілі відновлення. Отже, вони наступні.
Розвиток системи відносин між постачальниками та споживачами тепла, що не дозволяє тепловикам зловживати своїм монопольним становищем.
Створення тотальної та прозорої (доступної для всіх через мережу) системи обліку при виробництві, транспортуванні та споживанні теплової енергії.
Скорочення частки витрат домогосподарств України на оплату комунальних послуг, насамперед на теплопостачання.
А що нам пропонує План відновлення України, який зараз готує уряд?
Можна сказати, що найкращі уми теплової галузі (які знайшлися) взялися за проблему забезпечення теплом, але результати їхньої роботи викликають багато сумнівів та питань.
Чи потрібно топити влітку?
Здавалося б, питання дещо гумористичне, проте метою плану (у розділі «Інфраструктура систем життєзабезпечення») визнано таке: «Населення України має безперервне, безпечне, доступне та якісне опалення» (виділено мною. - А. Не кажучи вже про стилістичну слабкість такого формулювання мети, виникає питання: навіщо опалювати квартиру чи будинок у літню спеку?
Очевидно, що мету слід було б виписати коректніше, але чим далі до лісу.. 1: «Всі громадяни України забезпечені опаленням». На її досягнення передбачається витратити 60 млрд грн, термін її досягнення - 7 грудня 2022 року.. Знову забуваємо про стилістику та запитуємо: а хіба до цього «всі громадяни» не були забезпечені опаленням? Так куди ж витратять 60 млрд грн за кілька місяців, що залишилися.? На безпритульних?
Наступна стратегічна мета. 2 визначено так: «Системи централізованого теплопостачання модернізовано, споживання паливно-енергетичних ресурсів відбувається з належним (певним) рівнем ефективності». Період досягнення - 2023-2025 роки, бюджет - 210 млрд грн. Ціль правильна (якщо знову не звертати уваги на стилістику), але що мається на увазі? Виявляється, скорочення споживання природного газу на 20%, зменшення втрат у тепломережах до 12% та «ефективність використання палива на джерелах теплової енергії становить щонайменше 92%».
Тут постає питання: що взяти за точку відліку? Відомо, що виробники теплової енергії ще 2021 року скоротили споживання газу на 24% (! Що стосується втрат тепла в мережах, то будь-який мер міста із системою централізованого опалення вам скаже, що для досягнення показника в 12% втрат треба перекласти 80–90% тепломереж, і це величезні кошти та роки роботи. (Останнім часом лише у Києві відбувалася планова щорічна заміна десятків кілометрів тепломереж. За останні три роки вже замінили найбільш проблемні 320 км із існуючих 2,5 тис..
Третій індикатор досягнення мети 1. 2 - «щонайменше до» простими словами означає, що коефіцієнт корисної дії всіх теплових установок країни повинен бути не менше 92%. На практиці це означає, що в переважній більшості ТЕЦ, ТЕС та простих котелень потрібно замінити старі установки генерації на нові, які, відповідно, дуже дорогі. Чи можливо це зробити до 2026 року і якою буде ціна, питання відкрите.
Стратегічна мета 1. 3 визначено так: «Теплова енергія в системах теплопостачання України виходить із різних джерел енергії». Дуже дивна постановка питання, оскільки вже зараз така ситуація має місце. Газ, вугілля, мазут, електроенергія давно використовують у системах централізованого теплопостачання, а приватному секторі — біопаливо, пелети, дрова, нарешті. Індикатором досягнення мети визначено «збільшення частки теплової енергії із відновлюваних джерел енергії, джерел скидної теплової енергії та когенераційних установок до 50%».
Щодо переходу на сонячну або вітрову системи теплопостачання, то Україна не Ізраїль, де чи не на кожному даху бочка з водою, що гріється на сонці, але це зовсім не для опалення, просто помитися.
У загальному ж енергетичному балансі Ізраїлю частка енергії з відновлюваних джерел становила у 2009 році 4,9%, а до 2020-го вона мала зрости до 10%, але ніяк не до 50%.! У результаті маємо у стратегічній меті 1. 3 купу благих намірів, але всі вони дуже надумані та малореалістичні (щоб не сказати, фантастичні).
Висновок: те, що представила робоча група у Плані відновлення України, насправді є набором операційних цілей, тобто цілями другого порядку, для яких не визначено стратегічних цілей. Якщо ми за деревами не бачитимемо лісу, то приречені довго блукати в трьох соснах, не знаходячи виходу.