Не минуло й дня після відставки Наталії Поклонської з посади заступника голови Росспівробітництва, як її вже призначили на нову посаду – радника генерального прокурора Російської Федерації.
Як і у випадку з попередніми своїми «ваганнями» у бік від генеральної лінії влади, Наталія Поклонська відбулася легким переляком: її чиновницька кар'єра не припинилася, вона залишилася в «обоймі». Втім, цього разу – ціною відмови від публічності та мовчання.
Але й привід для нового посадового рокування виявився більш ніж серйозним: Поклонська фактично відмовилася публічно визнати, що війна – це мир і посміла висловити співчуття жертвам російської агресії – тим, кого вона у 2014 році зрадила своїм колишнім співвітчизникам.
Думаю, будь-яка інша російська чиновниця, яка наважилася б таким чином висловити свою думку, втратила б не лише посади, а й монаршого благовоління. А, можливо, і опинилася б під слідством за якісь справжні або уявні корупційні гріхи – як відомо, такого борця з корупцією, як Володимир Путін, ще пошукати треба. Але Поклонська отримала чергову синекуру – цікаво, чому?
Можливо, у свідомості російських чиновників вона залишається надто яскравим пропагандистським чином «кримської весни», аби публічно жертвувати самою фігурою Поклонської та перетворювати її на зрадницю ідеї знищення України.. Адже й попередні призначення Поклонської, впевнений, були синьокурою. Що вирішує прокурор окупованого Криму? Тільки те, що накаже керівник із Москви. Що вирішує депутат Державної думи? Тільки те, що скаже куратор із адміністрації президента. Що могла б вирішувати Поклонська у Росспівпраці? Да нічого. Ця організація – просто «дах» для СЗР та ФСБ, для бойовиків, дестабілізаторів інших країн і навіть терористів.
А в Генеральній прокуратурі Росії Поклонська, схоже, лише числитиметься. Я навіть сказав би – «чиститися», від слова «чистилище». Думаю, керівництво Росії просто подивиться, наскільки правильно вона зрозуміла наказ мовчати – щоб вирішити, чи можна призначити колишню керівницю окупаційної прокуратури Криму на більш серйозну посаду.. Втім, офіційно про причину нового призначення Поклонської ніде не йдеться.
Проблема Наталії Поклонської – як і деяких інших колаборантів зразка 2014 року – у тому, що вона звикла до традицій української політики, де існував простір для висловлювання власної думки навіть за часів Віктора Януковича. Депутат Верховної Ради від Партії Регіонів міг пограти у наявність власної думки – якщо, зрозуміло, у нього ця власна думка була. Зрозуміло, так, щоб не образити владу. Ось і Поклонська, мабуть, вважала, що якщо вже в Москві вона пограє у шанувальницю останнього російського імператора, то це не повинно нікого образити.. І якщо вона висловить скорботу у зв'язку з людськими жертвами, то це теж нікого не повинно зачепити. Зрештою, вона ж родом з України, чому б і не поспівчувати нещасним людям.
Але російська політика – це балаган, а казарма.
І якщо сказали, що фільм схвалений – значить схвалений. І якщо сказали, що війна – це мир, то ніхто не має нікому співчувати. Тим більше, чиновник із горезвісної Росспівпраці.
Ну а наскільки Поклонська насправді проти війни, наскільки вона насправді комусь співчуває, думаю, можна зрозуміти хоча б по тому, що вона погодилася мовчати, обміняла емпатію на чергову посаду, яка нічого не значила, погодилася, що прислуговувати Кремлю куди важливіше.
Що, власне, і потрібно довести.