Виталий Портников: Арабская весна и Майдан

27 липня 2021, 12:16 | Політика | Оригінал статті
фото з glavnoe.ua
Розмір тексту:

Рішення президента Тунісу Каїса Саїда зосередити всю владу у своїх руках, відправити у відставку уряд, призупинити роботу парламенту та позбавити депутатів недоторканності лише на перший погляд здається далекою від України подією, яка не має ніякого відношення до наших реалій.

Насправді має. Тому що показує закономірність розвитку подій у країнах, які після успішної боротьби з авторитаризмом виявляються нездатними до побудови ефективних демократій. І в цьому сенсі і Туніс, і Україна – яскраві ілюстрації цієї нездатності. Це при тому, що на пострадянському просторі Україна – безсумнівний лідер з точки зору розвитку демократичного суспільства. Так і Туніс – чи не єдиний вдалий приклад успіху «арабської весни» – низки повстань, які привели до краху авторитарних режимів у Єгипті, Лівії і Тунісі і багаторічної громадянської війні у Сирії і Ємені. Демократичні інституції вдалося побудувати тільки у Тунісі. І ось тепер і ця країна від них фактично відмовляється.

Для того щоб зрозуміти, що сталося, потрібно знати, хто ж такий п'ятий президент Тунісу Каїс Саїд. Він з'явився на політичній сцені країни тільки у рік президентських виборів – у тому самому 2019 році. До цього Саїд був шанованим юристом, але політикою не займався. Його президентська кампанія була відзначена цілою низкою популістських кроків і пропозицій, які подобалися людям – відмова від фінансування своєї кампанії з державних фондів, критика «традиційних політиків», заклики до боротьби з корупцією, захист смертної кари, ненависть до сексуальних меншин... Суперником Саїда у другому турі був відомий підприємець і політик Набіль Каруї, телеканал якого (який збіг! ) був головним рупором «Жасминової революції» 2011 року. Каруї був одним з фаворитів президентських виборів, але якраз напередодні йому пред'явили звинувачення в корупції і заарештували (випустили тільки напередодні другого туру). І Саїд, зрозуміло ж, переміг із результатом, який може вгадати будь-який українець. Так, 73 відсотки.

Оскільки на момент парламентських виборів партії у президента не було, він почав війну з парламентом, звинувачуючи депутатів в корупції і неефективності і змінюючи один уряд за іншим. Втім, назвати туніські уряди ефективними я б остерігся – у країні спостерігається перманентна соціальна криза і фактично провалена боротьба з пандемією. Різні політичні сили весь час намагаються між собою домовитися, а результатом компромісів стає зволікання з реформами.

Ось президент і скористався народним невдоволенням, щоб одним ударом покінчити і з опонентами, і з незалежними медіа, і з політичною післяреволюційною системою в цілому. І в цьому його підтримали збройні сили, які забезпечували стабільність авторитарних режимів Хабіба Бургіби і Зін аль-Абідіна Бен Алі аж до 2011 року. Причому варто нагадати, що Бен Алі прийшов до влади не просто як наступник першого президента Бургиби, а в результаті так званої першої «Жасминової революції» 1987 року. І якщо Саїду зараз вдасться встановити в Тунісі авторитарний режим, який спирається на багнети і народний ентузіазм, це буде лише означати, що друга «Жасминова революція» закінчилася тим же, що і перша – авторитаризмом із відкладеним результатом.

І тепер повернемося в Україну. Наша перша «Жасминова революція» – Майдан 2004 року – привела до повернення Віктора Януковича в крісло глави уряду вже у 2006 році і до остаточного торжества авторитаризму у 2010 році. І якщо Володимиру Зеленському вдасться узурпувати владу, то це буде означати, що і друга українська «Жасминова революція» – Майдан 2013-2014 років – привела до авторитаризму з відкладеним результатом.

Так що не варто дивуватися подібністю Тунісу та України. Обидві країни дійсно багато що об'єднує. Тут і відносна пластичність політичної еліти в роки авторитаризму, що дозволяє перемагати повстанцям, але залишає при владі все той же політичний клас з невеликими вкрапленнями борців з авторитарними режимами. І готовність населення до протестів. І віра того ж населення у політичне диво, що дозволяє скористатися ситуацією будь-якій випадковій людині, що обирається тільки тому, що вона – ніби поза політикою. Різниця хіба що в тому, що в Тунісі для авторитарного правління потрібна підтримка військових, а в Україні – олігархічного клубу.

Проте це мало що змінює, тому що в будь-якому разі йдеться про те, що самозвана егалітарна меншість вирішує за більшість населення і маніпулює інтересами та сподіваннями цієї інфантильної і наївної більшості.

Тому для майбутнього Тунісу було б, зрозуміло, краще, якби – при всій неефективності політичної еліти країни – президент Саїд програв би свою битву за владу. Як, втім, майбутнє України неможливе без поразки президента Зеленського: в іншому разі Українську державу очікує передбачуваний крах.

Карфаген популізму (і це вже не просто красива цитата, адже резиденція президента Тунісу розміщується у Карфагені) має бути зруйнований.

Оригинал




Теги:
Додати коментар
:D :lol: :-) ;-) 8) :-| :-* :oops: :sad: :cry: :o :-? :-x :eek: :zzz :P :roll: :sigh:
 Введіть вірну відповідь