Командувач ракетних військ і артилерії Південного військового округу Збройних сил Російської Федерації генерал-майор Степан Ярощук став відомий широкому загалу як вищого керівника обстрілу російськими військами житлових кварталів Маріуполя в січні 2015 року. Саме його ім'я називають розслідувачі з міжнародної групи Bellingcat, саме його фотографія з'являється в твіттер-стрічці цієї організації.
На фотографії - людина, яка могла стати не тільки російським, але й українським офіцером. Простіше кажучи, українець родом з Луцька, який опинився в Росії тільки через поворотів військової кар'єри. Серед учасників обстрілу чимало й інших офіцерів з українськими прізвищами. При цьому - теж варто сказати окремо - вони обстрілювали не просто українське місто. Вони обстрілювали місто, майже половину населення якого становлять росіяни. Мабуть, це і є найбільш вражаючий портрет російської "гібридної" війни проти України - так само нещадною, як і безглуздою.
В останні десятиліття ми бачили чимало конфліктів між державами і народами, конфліктів етнічних і політичних. Але навряд чи можливо уявити собі офіцера-хорвата, який командує сербської артилерією і віддає наказ обстрілювати населені сербами житлові квартали ворога. Неможливо уявити собі офіцера-грузина, який командує абхазької артилерією і віддає наказ обстрілювати населене абхазами селище. Навіть офіцера-суніта, який командує артилерією в сирійській армії і наказує обстріляти алавитские квартали, уявити собі дуже важко. А офіцера-українця, який командує російською артилерією і керує обстрілом житлових кварталів наполовину населеного російськими - і майже повністю російськомовними - міста, уявити собі легко. Легко навіть уявити, що в перервах між боями він наспівує собі під ніс якусь народну українську пісню часів свого дитинства. Ну не російську ж народну пісню йому наспівувати? Він же може просто не знати російських пісень. Зате їх знають ті, на кого націлені його ракетні установки - установки "русского мира". Дивно, правда?.
А насправді нічого дивного немає. Конфлікт між Росією і Україною - це зовсім не конфлікт двох народів. Це конфлікт Радянського Союзу і того, що не хоче цим самим Радянським Союзом бути. Саме тому відносини між Москвою і Києвом стали загострюватися задовго до Майдану 2013-2014 років. Вони стали загострюватися саме після того, як в Росії зробили вибір на користь повернення в минуле, а в Україні не захотіли в це минуле повертатися.
Цей конфлікт між минулим і майбутнім дозволяє офіцеру українського походження не вбачати трагедії в свою участь в обстрілі Маріуполя або іншого українського міста. Цей конфлікт дозволяє журналістам єврейського походження тиснути руки і виправдовувати записних антисемітів, яких чимало серед їхніх колег і представників політичної еліти. Цей конфлікт дозволяє представникам сексуальних меншин займати високе положення в країні, що заганяє ці меншини в підпіллі, і не помічати що відбувається в країні моральної катастрофи. Не дуже важливо, українець ти чи росіянин, Путін або Жириновський, Соловйов або Толстой. Головне - бажання потрапити в Радянський Союз і затягти туди всіх інших. Будь-якою ціною. Навіть ціною обстрілу Маріуполя.
Причому я не буду стверджувати, що з іншого боку інакше. З іншого боку рівно так само. Пам'ятаю своє здивування, коли в перші місяці після початку російсько-українського конфлікту опинився в літаку поруч з чиновниками військового концерну, які прямували в одну з європейських країн на переговори про закупівлю озброєння. Співрозмовники з ентузіазмом розповідали про те, як озброюється українська армія, як вона рано чи пізно зупинить агресора. Але найцікавіше - обидва вони були російськими. Кожного звали приблизно Іван Петрович Іванов. І народилися вони навіть не в Маріуполі, а в Самарі або Пензі.
Так що там співрозмовники! Навіщо мені співрозмовники, якщо сам я під час Майдану пояснював свою присутність на сцені поруч з лідерами партії націоналістів просто і чесно: поки ці люди готові боротися за європейський вибір України, проти авторитарного режиму і підпорядкування Кремлю - я можу стояти поруч з ними, а вони - поруч зі мною. При всій діаметральної протилежності поглядів на розвиток суспільства, на політику і взагалі на життя.
Ми тоді стали союзниками просто тому, що хотіли виживання власної країни. А волинський хлопець в російських генеральських погонах Стьопа Ярощук цю країну перетворював на руїни. Така ось невдача.
Саме тому конфлікт путінської Росії і постмайданної України - це зовсім не конфлікт росіян і українців. Це не конфлікт різних ідеологій, різне бачення майбутнього, це не дискусія про те, якою мовою розмовляти і які пісні співати.
Це просто конфлікт мертвого з живим.
оригінал.