Анексія Криму запустила процес емансипації України. Ця емансипація почалася з простору загального політичного. Слідом настав етап економіки і взаємної торгівлі. Після прийшов час спільної історичної та символічного. Потім настала черга моральних авторитетів: ті, хто претендували на універсальність своїх моралей, раптово виявили, що громадянство обмежує легітимність їх менторства, - пише Павло Казарін в колонці на "Крим. реалії ".
Але до сих пір не сталося битви за Гоголя. Миколи Васильовича.
Те, що відрізняє його від всіх інших українських письменників - це цільова аудиторія. На відміну від Шевченка чи Франка, Гоголь писав в першу чергу для жителів імперії. Причому тих, хто складав її "титульну частину". І писав він не просто для них, а й - що ще важливіше - про них.
Закони гумористичного влаштовані так, що в ньому є право на жарт. Розповідати зі сцени анекдоти про євреїв може єврей. Про вірмен - вірменин. В іншому випадку ви ризикуєте наштовхнутися на обвинувачення в шовінізмі, а ваша жарт стане сприйматися як глузування і глузування.
У пострадянські роки це правило неухильно дотримувалася: в тому ж КВН іронізувати над кавказцями могли лише команди з Кавказу. Над вихідцями з Центральної Азії - казахи або узбеки. "Прожекторперісхілтон" завбачливо видав своїм провідним національності: Цекало відвели роль українця, Мартиросян відповідав за Закавказзі, а Ургант іноді дозволяв собі жартувати про євреїв. Кожна гумористична команда прагнула розширити географію жартів, запрошуючи до складу представників нацменшин - щоб позбутися від докорів з боку "висміюють".
І тому Росія буде триматися за Гоголя до останнього.
Не тільки тому, що він один із засновників містичного реалізму. Не тільки тому, що в своїх листах говорив про російську компоненті своєї ідентичності. Не тільки тому, що його встигли зробити еталонним творчим мігрантом, влився в простір імперської літератури. Гоголь важливий не тільки своєю дружбою з Пушкіним і Жуковським, не тільки своєю столичністю і літературним масштабом. Він важливий ще своєю інтонацією.
Тому що його "Ревізор" або "Мертві душі" - це, в значній мірі, що не побутописання, а сатира. Нещадна і жорстка. Та, що висміює і бичує. Гоголь може любити своїх персонажів, але він безжалісний до них. Що, в принципі, не дивно з огляду на те, що сам письменник сприймав літературу як спосіб змінювати світ і людей.
Німа пауза в фіналі п'єси "Ревізор" (яку сам автор хотів розтягнути на сцені на кілька хвилин) - це лише спроба поставити перед театральним глядачем дзеркало, в яке він повинен був вдивитися, дізнатися себе в діючих персонажів і, жахнувшись, - змінитися. "Мертві душі" і зовсім замислювалися як трилогія, де головні герої, пройшовши через низку очисних випробувань повинні були переродитися. Але глядач відмовився це робити синхронно з літературними прототипами і другий том відправився в грубку.
Гоголь - самий лютий сатирик і висмеіватель. І висміював він ту саму російську імперську реальність, про яку написані його головні твори петербурзького періоду.
І як після всього цього визнати його українським письменником? Як після цього читати його книги в Росії?.
Це визнання зруйнує легітимність його глузувань.
Виявиться, що це вже не російська автор бичує пороки своєї країни, а представник іншої - вже закордонної і ворожою - культури висміює країну, в якій опинився. Віддай Гоголя Україні - і вийде, що півтора століття Росія читає безжальну пародію на власний побут, який написаний зовнішнім спостерігачем. Виявиться, що весь цей час з літературної сцени анекдоти про Росію російським розповідав іноземець.
А змиритися з цим рішуче неможливо.
Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода Приєднуйтесь також до групи ТСН. Блоги на facebook і слідкуйте за оновленнями розділу!.