Питання, чому поява саме журавлів в небі над Києвом навесні 2002 року не народжує світлих думок, виглядає риторичним. У багатьох людей, культурний багаж яких значною мірою складає “радянська спадщина”, образ журавля не викликає асоціації, наприклад, з античним міфом про смерть Івіка. Скоріше за все, на згадку прийде щось з іншої міфології, а саме — радянської.

Згідно з цією міфологією, радянський народ, а особливо російський, - це сукупність миролюбних істот, яка більше всього прагне миру у всьому світі і головне для нього — “щоб не було війни”. І журавель у цій міфології радянщини — відомий “антивоєнний” символ, популярність якого суперничала з “голубом миру” Пікассо (який протягом десятиліть вів карикатурні повітряні бої з “яструбами” Пентагону і НАТО). Жоден інший птах, жодна тварина, що їх вигадали радянськими митці, не могли зрівнятися у миролюбності з журавлями: ні кіт Леопольд, ні Чебурашка, ні Тимур і уся “його команда”, ні навіть “олімпійський Мишка”, якого запустили у “мірне небо” москви дуже вчасно - за декілька місяців після початку “спецоперації” радянських “миротворців” у Афганістані.

Нагадаємо два найбільш відомих твори радянського мистецтва пропаганди, завдяки яким журавель і став сприйматися на теренах совка як “птах миру”. Ці згадки — не припадок ностальгії або приступ невитраченої злості на кляте минуле. Обидва випадки мають відношення до війни рф проти України. Обидва твори протягом десятиріч дивилися і слухали діди і бабки, батьки і матері, що народили і виховали своїх дітей і онуків, які зараз намагаються знищити Україну, вбивають наших людей, “братських” дітей.

Летять журавлі Класика радянського кінематографу, лауреат фестивалю у Каннах. Мабуть, і його незабаром знову почнуть “крутити” у російських кінотеатрах, де зараз вже демонструють “Брата”, “Брата-2” тощо, - з огляду на відмову кращих кінокомпаній світу показувати свої фільми довбонутим росіянам.

Хоча зараз дивитися цей “культовий” витвір соцреалізму нормальній людині майже неможливо (хоча, робота оператора Сергія Урусевського, безумовно, захоплює): штучні сюжетні повороти, безглузді до смішного деталі, навіть “трагічні”, ну і, звісно, “миролюбний” пафос (особливо заключна промова на московському вокзалі фронтовика-“переможця фашизму”, якщо виникне бажання — послухайте з відмітки 1.29.05). Проте є один епізод (хоча у цілому і цей фрагмент - вкрай невдала, дешева і погано виконана вигадка), який може розчулити сучасного українця. А саме: десь за Уралом головна героїня рятує трирічного хлопчика, і виявляється, що дитину евакуювали з “Ворошиловграда”, тобто — з Луганська, тоді теж окупованого іншими фашистами (див. з 1.07.26)...

Однак ми звертаємо увагу на дату появи цієї кінострічки - 1957 р. Тобто - за рік після того, як “миролюбні” радянські агресори здійснили свою “спецоперацію” в Угорщині. І ось з’являється кіно про двох москвичів. Вона любить його, він любить її. Але війна, яку розв’язала їхня країна (попутно здійснивши “спецоперацію” у Фінляндії, незалежність якої від російсько-радянської імперії, судячи зі світогляду кремлівського “історика”, теж “вигадав” Ленін), - нарешті ця війна прийшла і до них. Він гине десь у болоті, вона дочекалася кінця війни.

Головну чоловічу роль виконав улюбленець радянських глядачок Олексій Баталов (“он же Гога, он же Гоша, он же Юрий, он же Гора, он же Жора”).

Виріс і виховувався цей Льоша-Гоша у родині богемних московських інтелігентів. Як завжди і усюди вказується, його вітчим Ардов (цитуємо) “был дружен с рядом литераторов и деятелей российской культуры, которые подолгу жили в его квартире... В их числе И. А. Бродский, А. И. Солженицын, М. М. Зощенко, Б. Л. Пастернак, М. И. Цветаева, А. А. Тарковский, Ф. Г. Раневская и другие. Особенно близка с семьей Ардовых была А. А. Ахматова, которая останавливалась в их доме во время своих визитов в Москву в 1934—1966 годах” (кінець цитати).

У цьому блискучому оточені Баталов примудрився вирости звичайною московською сволотою. У 2014 році він підписав лист діячів російської культури на підтримку “спецоперації” рф у Криму, а згодом — і окремо висловив свою позицію (цитуємо): “Это очень нужный кусочек родной земли, драгоценно нужный! .. И спасибо за это одному человеку, которому мы обязаны этим - он абсолютный молодец. И главное - что это правда, потому что люди-то там все равно всегда были наши. Я всеми руками тоже хлопаю и машу и кричу - это замечательно! ” (кінець цитати).

Незабаром після цих ганебних вчинків Баталов помер. Немає жодного сумніву, що у лютому 2022 року він би також плескав “всіма руками” на підтримку бомбардування Харкова або Маріуполя і волав, що це “абсолютно замечательно”.

Учора у «Медузі» з’явився репортаж з російського Дагестану - рекордсмена за кількістю знищених в Україні окупантів, навіть кляті буряти від джигітів поки ще відстають за цим показником, є ще над чим працювати ЗСУ. Факти, що їх навів кореспондент, просто жахливі.

По-перше, “мирні” дагестанці пишаються тім, що роблять їх сини в Україні, залишаючи нахабні написи “Дагестан! ” на руїнах під Києвом. По-друге, вони не вірять, що їх сини вбивають і гвалтують українських жінок і дітей. Ось якось так вони воюють, “точечно”. Звісно, і дагестанські жінки, що втратили на цій війні родичів, відмовляються вірити, що їх сини можуть вбивати і гвалтувати жінок (цитуємо): “Особенно родственниц Махмуда задевают комментарии украинцев в соцсетях, будто он поехал убивать детей: «Он бы никогда никого не обидел... Он служил родине, принял присягу. Это его обязанность, работа была» (кінець цитати).

А головне: мешканці Дагестану впевнені, що так і треба, бо іншого виходу, ніж вбивати українців, не було. Навіть сивобороді аксакали, до “мудрості” яких, як зазвичай вважається, на Кавказі дослухаються, кажуть, наприклад, таке (цитуємо): “Еще в 1945 году Сталин не уничтожил этих националистов. Они подняли головы. Если б наши войска не пошли туда, они бы на нашу страну посягнули. Поэтому Владимир Владимирович правильно поступил” (кінець цитати).

Але повернемося до нашої теми - до мистецтва радянської міфотворчості на тему “миролюбності”. 4 квітня голова Дагестану Меліков зустрівся з родинами загиблих в Україні загарбників, пообіцяв їм грошей, а потім заявив (вибачаємося, але знову наводимо цитату, без цього ну ніяк): “Люди, рожденные настоящими бойцами, наделенные готовностью к подвигу, - такими были сыны Дагестана, не пожелавшие мириться с попытками разрушить наши традиционные ценности, уничтожить историческую память о подвигах бесстрашного поколения Великой Отечественной войны. Сегодня наши солдаты и офицеры в полной уверенности в своей правоте бьются за тот мир, который отстояли, сберегли их деды и прадеды» (кінець цитати).

А після цього згадав вислів найвідомішого дагестанського поета Расула Гамзатова: «К сожалению, оказалось, что только война может востребовать и воспеть людей чести и совести». Вірші Гамзатова цитував і родич одного з загиблих окупантів.

... Таким чином, Дагестан нічим особливо не відрізняється від других регіонів рф, від тієї ж москви, такої багатої на поціновувачів поезії і взагалі красивих слів, особливо про “мир” і “дружбу”. І саме згаданий вище Расул Гамзатов є автором слів до відомої радянської “антивоєнної” пісні “Журавлі”, яку так любили слухати зі сльозами на очах радянські люди:

“Мне кажется порою, что солдаты,

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей”...

Завжди вражав та дратував саме цей рядок: “Не в землю нашу полегли”... Саме так, не в вашу, росіянці і дагестанці, землю “полегли” солдати. Не в вашу. А в чужу.

Нагадаємо, що пісня “Журавлі” вперше пролунала у 1969 році. Тобто - знову лише за рік після чергової “спецоперації” радянських миротворців - цього разу вже у Чехії. Традиція така радянсько-російська: нападати на чужі країни, вбивати, руйнувати, гвалтувати, грабувати — а потім складати і співати всім народом сумні пісні про війну, обливатися слізьми у екранів, боротися язиком “за мир у всьому світі”... Потвори, яких світ не бачив.

... Так от, зробив я минулого тижня ставку на кількість журавлів, що летіли над Києвом. Порахував. Вийшло 14 птахів.

ДИВ. ТАКОЖ: «Снегири» Єгор НЕХЛЮДОВ