Маріупольчанка Катерина розповіла, як разом із донькою намагалася вижити у місті, яке російські окупанти намагаються знищити. Сім'ї вдалося евакуюватися до Львова, зараз вона у безпеці та намагається облаштувати зруйноване війною життя. Історію Катерини та Сашка опублікував маріупольський сайт 0629. com.
««Не чекати кінця, у години уставивши погляд, Тоді і на краю вільно дихаєш. І кулі, що знайде тебе, Ти не почуєш, А решта повз пролетять». Щодня останні три тижні у Маріуполі я повторювала ці слова Макаревича як мантру. Вони допомагали мені долати страх», – розповідає Катерина..
Весь сенс її життя цими днями звівся до однієї єдиної мети – врятувати дочку Сашу. Щодня під час обстрілів жінка схилялася над дочкою, прикриваючи загрозу.. За три тижні її спина зігнулася так, що вона досі не може випрямитись.
- Мамо, а якщо ми загинемо? Мені страшно.
– Не бійся донечко. «Кулю, яка нас знайде, ми не почуємо». Якщо нам судилося загинути – ми нічого не відчуємо. Боляче не буде. Не бійся.
- Мамо, а якщо ми не загинемо, а будемо поранені?
- Ні, доню, цього не станеться.
Три тижні дев'ятирічна Саша спала в гірськолижному шоломі, щоб убезпечити її у разі поранення в голову. Катерина тренувала дочку: «Ти спиш. Тривога. Встаєш. Черевики тут. Шолом. Куртка - вистачаєш і в коридор, одягаєшся вже там».
«Саша стала дуже дисциплінованою. Я тільки коротко говорю – у ванну! І вона мовчки миттєво – туди. Здавалося, що вона не хвилювалася. Зібрана така. Мовчазна. От тільки малювала все чорним…», – розповідає жінка.
Катерина з чоловіком відпочивали у Буковелі, коли почалася війна. 25 лютого поверталися до Маріуполя. На Східному (один із районів міста – ред.. ) вже палахкотіло.
Жінка каже, вони з чоловіком були впевнені – за вісім років місто перетворилося на фортецю, і нічого страшного з ним не станеться.. Ті, хто біг у перші дні вторгнення Росії, здавались їм зрадниками Маріуполя. Але коли почалися килимові бомбардування, Катерина подумала, що помилялася.
Чоловік Катерини – лікар. Він майже не з'являвся вдома, ночував у лікарні. « Мамо, а чому, коли тато працює, ми їмо один раз на день, а коли тато приходить – то два? », – питала Саша.
Лікарі працювали в страшній напрузі, у ті короткі години, коли чоловік приходив додому, жінка готувала для нього та всіх його колег. Він брав із собою в лікарню кашу, плов – все, що вдавалося приготувати, та годував колег, які жили далеко від лікарні та не могли піти додому.
«Коли у нас зникли світло та вода, а газ ще трохи був, ми зрозуміли з мамою, до чого все йде. Витягли все м'ясо, що було в холодильнику, і почали на газ його гасити.. Ледве не дотушили – закінчився газ. Але це тушковане м'ясо рятувало нас. Ми змішували з крупами та готували кашу на багатті у дворі», - розповідає жінка.
Щоб бути корисною, вона почала волонтерити.. Закуповувала ліки для лікарні, необхідні речі для молодих матусь та немовлят, розвозила все це містом. Але 1 березня чоловік заборонив їй виходити з дому через тотальні обстріли і повідомив про те, що до лікарні щодня надходять десятки поранених..
Щодня навколо будинку, де мешкала сім'я, вибухали снаряди. Вони у квартирі заклали вікна дитячими матрацами, ковдрами, щоби скло нікого не поранило. А потім у місто прийшли морози і температура у квартирі опустилася до +6.
Вже в перші дні на дев'ятий поверх будинку потрапила ракета " Так і залишилася стирчати у стіні. Жінка додає: розуміли, що будь-якої миті вона може вибухнути, але продовжували залишатися вдома.
- Мамо, а чому всі ходять у підвал, а ми ні?
- Це тому що ми безбашенні, доню.
Насправді жінка боялася підхопити у холодному та сирому підвалі, де накопичувалася велика кількість людей, якісь хвороби.. Адже розраховувати на лікування у заблокованому місті не варто було.
«Ми малювали, читали, вчили англійську. Треба було чимось займатися з дитиною. Потім вдень до нас почали підтягуватись сусідські діти.. Ми розважалися всі разом», – каже Катерина.
Вода була, встигли набрати технічну у ванну та купити наприкінці лютого в магазині питну, газовані напої – брали будь-яку рідину, яка ще була. За словами жінки, їй було боляче дивитися, як деякі маріупольці мародерували, крали не лише їжу..
«Я розумію – їжа. Але дивлюся на 17-му мікрорайоні жінка тягне 15 сумок з магазину. 15! А цей магазин належить моїй подрузі. І я знаю, як важко вона відкривала його, як непросто їй було вести свій бізнес.. Я питаю, ну навіщо вам 15 сумок під час війни? Нема відповіді. Це неприємно дивитися. Гадко», - додає вона.
Найважчим став день 14 березня – тоді місто дуже обстрілювали, чоловіка чотири дні не було вдома, і жінка подумки прощалася зі своїм життям..
«Але зранку чоловік повернувся з лікарні та сказав: поїхали. Ми сіли в машину і вирушили в дорогу. Знаєте, під час обстрілів я молилася за машину так само, як і за рідних. Оскільки вона була нашою останньою надією на порятунок», – згадує Катерина..
У дорозі жінка вперше побачила масштаби руйнувань та жахнулася:.
«Ми сиділи весь час у своїй квартирі і лише виходили у двір, щоб приготувати їсти. Я думала, ну, може, це тільки в нашому районі таке жахливо, а в інших місцях Маріуполя все добре. І ось я побачила рідний Маріуполь. Це просто жах! Місто – зруйноване. Це такий біль. І це не можна пробачити... ».
[see_also ids\u003d"
Маріуполь залишається під постійним жорстким обстрілом з початку повномасштабного російського вторгнення. Окупанти буквально стирають місто з лиця землі і з особливою жорстокістю знищують його мешканців. У місті немає води, опалення, тепла та світла, люди змушені постійно ховатися у укриттях без можливості дістати їжу та воду.
Російські військові блокують запропоновані Україною гуманітарні коридори, натомість пропонуючи змученим людям їхати до РФ. 21 березня окупанти запропонували відкрити коридори, щоб за ними разом із цивільними вийшли військові та склали зброю. Україна здавати місто відмовилася.
Не домігшись бажаного, РФ почала примусово вивозити людей із міста. Українців привозять до фільтраційних таборів, де відбирають документи. Після цього вивозять на роботи у далекі регіони РФ. Такі дії окупантів є воєнним злочином..