У МОЗ вивісили портрети його колишніх керівників. Причому не фото, а намальовані. Художник невідомий, як і сума, витрачена на цю творчість.
Про це на своєму посту написала журналіст видання «Лівий берег». Пост отримав велику кількість переглядів та їдких коментарів. Хтось тегнув міністра охорони здоров'я Віктора Ляшка. І вже за кілька годин відбулися зміни – портрети зняли. Але осад залишився. А ось спосіб мислення у чиновників не змінився.
Практика вивішувати в міністерствах портрети його колишніх керівників не нова. Подібне було, наприклад, у Мінсоцполітиці. Щоправда, ще до війни. Зараз спроба МОЗ таким чином зберігати інституційну пам'ять здається особливо дивною і навіть дикою. Така «алея пам'яті» колишніх керівників відомства, переважна більшість з яких намагалася швидше розвалити, ніж розвивати галузь, виглядає більше як «алея корупції».
Хіба що портрет Супрун міг би викликати у нинішнього міністра деякі докори совісті. Вона хоч і дратувала багатьох, і помилок робила чимало, але була значно послідовнішою та наполегливішою на шляху реформ. А які почуття мали викликати у нинішнього керівника МОЗ, змушеного щодня проходити повз, наприклад, два портрети Раїси Богатирьової? Заздрість до «заробленого важкою, непосильною працею»? Або, проходячи повз портрет Максима Степанова, він мав би думати, що піаритися не так істерично і всеосяжно? Або ж радіти, що виявився менш марним, ніж Олександр Квіташвілі, і викликав не таке сильне розчарування, як Ілля Ємець? Навіщо все це?
Дозволимо собі дати пораду МОЗ: значно ефективніше зберігати інституційну пам'ять допомогли б фото.
Насамперед фото онкохворих, які в умовах війни є однією з найуразливіших категорій і для яких цього року держава своєчасно не закупила базові ліки через помилку МОЗ у розрахунках потреб. Причому навіть в аптеці за гроші з кишені пацієнтів було неможливо купити ці ліки протягом кількох місяців (що є критичними при онкозахворюваннях).
Фото поранених, насамперед військових, які потребують реабілітації, про яку держава на всіх рівнях голосно заявляє, але яку найчастіше організовують волонтери, оголошуючи збір коштів у соціальних мережах.
Фото черги на МСЕК (медико-соціальну експертну комісію) — процедуру, яка на другому році повномасштабної війни залишається пеклом для тих, хто отримує інвалідність. А таких у нас, на жаль, сьогодні значно більше, ніж раніше.
Фото вбитих горем українців — дорослих та дітей, про психічне здоров'я яких на дев'ятому році війни МОЗ так і не змогло подбати системно, поклавши це, як завжди, насамперед на плечі громадських організацій та волонтерів.
Фото людей, які безуспішно шукали в аптеках на початку війни життєво необхідний їм L-тироксин та інші ліки, оскільки система охорони здоров'я виявилася не готовою до початку війни, незважаючи на те, що міжнародні розвідки кричали про це вже близько півроку, а МОЗ та НСЗУ заявляли,.
Фото не підготовлених до війни лікарень, які виживали самі, як могли. Фото лікарів-переселенців, щодо яких держава не мала і досі немає якоїсь політики.
Фото виснаженого військового лікаря, яке нагадувало б про те, що в усьому світі чи не найбільші ризики вчинення суїциду існують саме для медиків через емоційне навантаження та інші «бонуси» професії.
І фото загиблих лікарів та водіїв «швидких»; загиблих через війну. З поваги до них.
Фото у цій галереї може бути багато. І вони значно ефективніше допомагали кожному новому керівнику міністерства зберігати інституційну пам'ять. Тому що пам'ятати в цьому випадку потрібно навіть не так про те, що було, а про те, як не треба. І про те, що конче необхідно, але не було зроблено, доліковано, дорятовано.
Кожному, хто піднімається сходами МОЗ, інституційна пам'ять має нагадувати про невирішені проблеми. І про те, що не було зроблено, щоб їх вирішити. Про те, як не треба. Про те, що необхідно. І про те, як не забувати.
Ні, ми не хочемо сказати, що міністерство не робить нічого. Але ситуація показує, що робить недостатньо. І в будь-якому разі, друзі, вам у цих кабінетах спокійніше, тепліше і не так страшно, як на фронті. Не так боляче і не так тривожно, як на ліжко-місці. Тому, будь ласка, нагадуйте собі не про минуле, а про проблеми, якими живуть і від яких страждають люди. Проблеми, які існують сьогодні та які виникнуть у майбутньому. Якщо ви не подумаєте про те, як запобігти їх виникненню.