Щось тривожне висить в повітрі. Тягуче, як патока. Все в дусі Девіда Лінча - нібито нічого не відбувається явно, але ти шкірою відчуваєш неприємності, від яких радий би відгородитися. Але як?.
Ранку 22 листопада телевізор і радіо - основні джерела інформації для мене і багатьох інших луганчан - мовчали. Дві молоді мами-блондинки при мені гаряче обговорювали ситуацію, що склалася. А, здавалося б, що обговорювати-то? Нічого немає, але все одно - тривожно. Ці дві милі панянки гаряче говорили про те, що, в разі чого, доведеться знову бігти, як три роки тому. Але три роки тому їх діти були ще немовлятами, і їм той переїзд-втеча на море ніякого стресу не доставив, а зараз діти все розуміють, можуть злякатися, почати питати. Та й куди бігти-то? Знову знімати перші-ліпші квартири? На скільки? І адже другого кола поневірянь зовсім не хочеться. Далі від подій нинішніх дівчата перейшли до подій трирічної давності, згадуючи, хто і де провів то літо, і як їм було тоді.
Об 11:00 зателефонувала мама і збуджено повідомила - канали заробили. "І що?!", - не меншому порушенні поспішно запитала я? "Нічого, - майже виправдовуючись відповіла мама, - ні слова про всі події". І нібито нічого такого не відбувалося навколо, але все разом дряпало невідомістю. А якщо відключать світло? А якщо ситуація погіршиться? Невже не можна якось заспокоїти людей, пустити якийсь ролик, інформацію з поясненням всього? Адже новини по- "ЛНРовскі" - це коментарі кожної дії "влади". Зазвичай розповідають про все, до нудоти, напоказ. А зараз - тиша.
По дорозі додому я вихопила поглядом, що "військової" машиною перегородили підйом з Червоної площі до резиденції "МВС". Так, центр перекритий. Мені туди не було потрібно, але приятелька розповіла, що з працею пробралася по центру пішки, тому що він весь перекритий людьми зі зброєю і технікою. А таким, як моя знайома, пішоходам, показували, як обійти барикади іншими вулицями.
Я зайшла в магазин, купила про запас хліба. Може, комусь здасться смішним, але мені так спокійніше після того літа. По дорозі намагалася послухати радіо. Місцеві радіоканали пробивалися, але - знову нічого. Вітальні пісні, легкі передачки і ніяких новин. Увечері "республіканське" телемовлення знову пропало, - сірий кран, як буває при профілактиці. Російські телеканали працювали в звичному режимі, але не говорили ні слова про все, що відбувається в Луганську. А відбувається взагалі щось?.
Увечері по радіо крутили бравурні пісні російською та про російських. Чергова передача вітань на прохання трудящих. Слухаю неуважно про те, що "будемо бити укрофашістов до переможного кінця і в світі жити з братами з Донецька". І знову ні слова про переворот. Тільки музика. Увечері здивувало велика кількість машин ДАІ у БК ім. Леніна. Це явно не концерт. Чи не за таких обставин.
Зараз знову сірий фон по всіх каналах. І знову спроби зрозуміти, що відбувається. Через друзів, через знайомих. І до противности вся ця ситуація. Ми хіба не маємо права знати, що відбувається? Адже це і наше місто теж, і наше життя. Бігти в разі чого немає грошей, сил і бажання.
Тому нехай краще нічого не трапиться або трапиться так, щоб це ніяк не позначилося на зарплаті, пенсіях і електроенергії. Наївно, звичайно, але повторення літа 2014 року не хочеться, тому що наслідки того літа ми розгрібаємо досі - в кошмарних снах, в спогадах дитини про обстріл, в вилізли звідкись хворобах, в депресії ... Колега якось сказала, що ми все - інваліди після літа 2014-го в місті.
Напевно, вона має рацію, тому що моя дитина питає час від часу про те, як минув той наше літо в Луганську. І я перепитую у нього: "Хіба ти пам'ятаєш це?" Я наївно думала, що він нічого не розуміє, не пам'ятає і забуде відразу ж. Тому повернення до того літа не хочеться ще і тому, що за три роки спогади ніяк не затемнилось. А взагалі, хочеться світу. Зрозумілою ситуації в місті. І егоїстично хочеться спокійного життя.
Приєднуйтесь також до групи ТСН. Блоги на facebook і слідкуйте за оновленнями розділу!.