Чому до кінця XX століття - і, як багатьом здається, раптово - Китай і Азія в цілому почали настільки стрімкий розвиток? На це питання, яким займається сучасна політекономія країн Сходу, не можна відповісти, аналізуючи лише поточну економічну ситуацію. Щоб зрозуміти, що відбувається з Азією, треба зробити глибокий історичний аналіз. Тільки в цьому випадку можна зрозуміти, чому настільки потужний розвиток Китаю та інших країн Сходу не є випадковістю, аномалією, але являє собою скоріше повернення на втрачені колись позиції. Вітчизняні та європейські дослідники довгий час перебували під впливом теорій, які говорили, що в соціально-економічному плані Схід завжди буде слідувати за «передовим» Заходом. Наприклад, Макс Вебер говорив про «наздоганяючому розвитку» Сходу щодо Заходу. На ідеї про випереджаючий розвиток Заходу базувалися інтелектуальні побудови Монтеск'є, Маркса, Тойнбі, Броделя, Валлерстайна. Стверджувалося, що на Заході значно раніше і в значно більш ефективному вигляді склалися товарно-грошові відносини і банківсько-фінансова система, які забезпечили більш високу стійкість капіталу і велику успішність господарювання. У результаті чого Захід реалізував ідею поступального економічного розвитку і в XIX столітті буквально розчавив вічно занурений у собі Схід. Однак за останні десятиліття ми помітно переглянули наші погляди на Схід. На мій погляд (і я тут приєднуюся до багатьох своїм колегам), якраз Схід завжди випереджав Захід, і його «випадання» в XIX столітті по соціально-культурному та економічному розвитку - це скоріше збій механізму, ніж норматив розвитку. Якщо ми подивимося на розвиток Китаю до середини XIX століття, тобто до активного приходу туди європейців, то побачимо, що він виробляв за різними підрахунками від 23% до 32% світового ВВП. І лише коли європейці перетворили Китай на напівколоніальну державу, обсяг його ВВП почав падати. Наприклад, ВВП Китаю в 50-ті роки ХХ ст. падає до 5% від світового. І коли сьогодні Китай починає виробляти в районі 15% від світового ВВП, а разом з Індією він незабаром, незважаючи на коливання ринку, буде виробляти мінімум чверть світового ВВП, ми розуміємо, що відбувається відновлення традиційної моделі. І тут важливо зрозуміти, чим ця традиційна модель характеризується. Перш за все, Китай випереджав Захід за рівнем розвитку економічних інститутів. Наприклад, вже в XII-XIII століттях в Китаї існували великі організації, які ми могли б назвати корпораціями, в яких працювало по 400-500 чоловік. Товарно-грошові відносини - не тільки друкування грошей, а й, наприклад, кредитування, випуск векселів - теж були дуже розвинені вже до XII століття. Китай створив банківську (або «квазібанковскую») систему задовго до того, як вона з'явилася в Європі. Це було пов'язано з тим, що країна займає величезну територію, і перевезення вантажів, наприклад, з півдня на північ по Великому каналу не просто займає багато часу - вона небезпечна, так само як і торгівля по Великому Шовковому шляху. Тому випускалися ті папери, які ми сьогодні назвали б векселями, і які обслуговувалися відповідними структурами. У Китаї також існували найбільші торгові доми і підтримувалася свобода бізнесу. А, наприклад, в області текстильного виробництва і фарбування тканин доіндустріальна Європа перебувала під впливом індійських і китайських технологій і, по суті, наслідували в цьому плані азіатам. Інший важливий момент - збереження індустріального і виробничого досвіду. Справа в тому, що Європу постійно накривали епідемії, які вибивали до третини населення. Так, населення Лондона було практично повністю знищено чумою. Відомий американський дослідник Кеннет Померанц чітко показує, в чому полягало відмінність у збереженні досвіду. У Європі епідемії забирали саме людей, тобто носіїв виробничого досвіду. А в Китаї основними нещастями були розливи річок, нальоти сарани, що знищують те, що іменується «капіталом»: будинки, поля, посіви, які потім відновлюються. Інша дуже важлива відмінність полягало в структурі харчування і пов'язаної з цим тривалості життя. У Китаї та Японії ці показники були вищими, ніж в доіндустріальної Європі. Якщо в ряді країн - Англії, Німеччини, Франції - середня тривалість життя коливалася в районі 30-37 років, то в Китаї вона перевищувала 40 років. Таким чином, в «виробничому циклі» китаєць або японець знаходилися значно довше, накопичуючи тим самим більше виробничих навичок. Інший показник: рівень урбанізації, яким завжди так пишалася Європа. Якщо число міст в Азії було меншим, ніж у Європі, то кількість населення, яке проживало в містах, було вище. Азія відставала від Європи тільки за кількома параметрами, але вони виявилися критичними. По-перше, Азія не розвивається свою військову силу. Навіть до XIX століття і Китай, і Японія знаходилися в цьому плані в глибокому середньовіччі. Друге, як дуже точно говорить про це Ян Морріс у книзі «Чому Захід панує - поки» («Why the West Rules - For Now»): величезну роль зіграло вміння європейців зберігати зерно. Нарешті, третій фактор: Азія була агресивна щодо зовнішнього світу.

Що китайська, що японська політика оперували все в тому ж «азіатському просторі». Китай, по суті, згорнув свій інтерес до зовнішнього світу після XIV століття, в той час як Європа в пошуках нових ринків пішла зовні, захопивши спочатку Південно-Східну Азію, і нарешті, прийшла в Китай, який майже нічого не знав про «економічне» світі. Таким чином, те, що відбувається у світовій економіці останні десятиліття - це повернення Азії в той статус, якого вона колись позбулася.

Оригінал статті: Як Китай втратив світове лідерство.