За тиждень до 38-річчя Ліонеля Мессі його дружина Антонелла, мабуть, ламала голову, що ж йому подарувати. Але подарунок прийшов сам — раніше, ніж очікувалося, і виявився особливим. Це був саме той випадок, коли усмішка Мессі говорила більше за слова — щира, дитяча, як у хлопчака, який знову відчув себе дитиною.

У тренувальному центрі Інтер Маямі в штаті Флорида на Мессі чекав Роберто Баджо. Легенда італійського футболу приїхав до США на Клубний чемпіонат світу. І коли з’явилась можливість побачити Мессі, година дороги з Майамі-Біч до Форт-Лодердейла серед заторів Флориди вже не мала жодного значення.

Баджо грав не заради грошей чи слави. Він мав одну-єдину мету.

"Розважати людей, — каже він. — Ось заради чого я жив. Це була моя мрія — щоб люди отримували задоволення. Я мислив так ще у 10, 15, 20 років — і так до самого завершення кар’єри".

Мессі дав Баджо те саме відчуття, яке він сам дарував уболівальникам. І тому їхня зустріч була не просто зустріччю двох футбольних легенд — це було як дзеркало, де усмішка одного відбивалася в іншому.

Баджо привіз Мессі футболку збірної Італії, в якій грав на чемпіонаті світу 1994 року в США.

"Коли він її побачив, зворушився, — розповідає Баджо, досі щасливий і здивований. — Він ніжно до неї доторкнувся, акуратно склав. Це було дуже красиво".

Баджо також не стримав емоцій. Менш ніж за годину пост Мессі з цією фотографією зібрав мільйон лайків. А підпис був, мабуть, одним із найщиріших у житті Лео за межами поля:

"Який чудовий візит! Дякую, Роберто, за цей особливий і такий важливий подарунок та за теплу розмову. Ти — майстер своєї справи і футбольна легенда. Завжди будемо раді бачити тебе в гостях! "

Таким і є Баджо — людина, перед якою захоплено завмирають навіть суперзірки. Хоча сам він ніколи не вважав себе зіркою, навіть коли його ім’я сяяло найяскравіше у галактиці Серії А 90-х.

Рекордний трансфер Ювентуса у 1990-му не змінив його. Як і гол Чехословаччині того ж літа на ЧС — один із найкращих в історії турніру. Шалений сольний прорив з центру поля, гетри майже спущені — той самий гол, який досі показують у кожній нарізці перед чемпіонатом поруч із Пеле та Марадоною.

Баджо — ікона. Один із них.

"Дякую, але я так не думаю", — відповідає він. І це не фальшива скромність, не гра на публіку.

Коли донька Валентина сказала, що пост Мессі став вірусним, Баджо лише кивнув — розуміючи, але ніби не до кінця усвідомлюючи, чому. Справжнє ставлення до нього в реальному житті, не лише в сердечках онлайн, залишається для нього несподіванкою.

"Я навіть не знаю, що тобі сказати. Важко впізнати себе серед таких людей. Я ніколи не відчував себе кимось особливим. Я завжди сприймав себе як одного з мільярдів на цій планеті. Мені просто пощастило грати у футбол і займатися тим, що люблю. Але я не відчуваю себе зіркою".

Американський письменник Джон Апдайк якось сказав: "Слава — це маска, яка з’їдає того, хто її носить". Але Баджо — без маски. Він ніколи не прагнув слави. І вона його не зіпсувала.

"Можливо, краще взагалі не усвідомлювати її, — каже він. — Можливо, якби ти усвідомлював усе це — змінився б. А я не хочу змінюватися".

Він і досі живе в сільській місцевості неподалік Віченци, там, де виріс. За столом у родинному колі спілкуються місцевим діалектом регіону Венето. І в 58 років Баджо каже:

"Я та сама людина, що й у 10. Я захоплююсь простими речами в житті".

Він полює. Вирізьблює опудала качок. У душі він завжди був сільським хлопцем. Ревіння суперкарів на Маямі-Біч різко контрастує з його FIAT Panda, що стоїть удома, і трактором, на якому він їздить по своїх угіддях. Він — людина природи.

"Мені пощастило жити серед зелені, — каже він. — Тож я повністю віддаюся догляду за територією: стрижу газон, обрізаю рослини, підправляю все, що треба. Це відволікає від думок. По суті — як фізичне навантаження під час тренування".

Коли Баджо востаннє вийшов на поле в складі Брешії на легендарному Сан-Сіро у 2004-му, він описав завершення кар’єри як певне визволення. Ще підлітком він отримав травму, яка могла поставити хрест на його кар’єрі, та не здався — сили йому додала буддійська філософія, яку він відкрив для себе в музичному магазині, поки проходив реабілітацію у Флоренції.

"Я був би зовсім іншою людиною, якби не став на цей шлях, — зізнається він. — І я на 100% у цьому впевнений. Я практикую щодня. Знаю: коли медитую, це пробуджує в мені щось світле, позитивне. Це змінює весь мій день".

Самодисципліна, зосередженість і спокій, який він знаходив у повторенні мантри даймоку, допомогли йому вистояти. Довгі шрами на колінах досі тягнуться, немов розломи в земній корі.

Коли його друг і колишній партнер по команді, Пеп Гвардіола, познайомив Баджо з Мессі після матчу Ліги чемпіонів у 2010-му, він сказав:

"Мені пощастило пограти з ним, коли мені було 31, а він уже переніс шість або сім операцій на колінах. Це був найкращий гравець, з яким я коли-небудь грав".

Футбол залишив на тілі Баджо глибокі сліди. Ціна за те, щоб дарувати людям емоції й робити те, що він любив, була високою.

"Я закінчував тренування і їхав додому, — пригадує він. — Від бази Брешії до мого будинку — година в дорозі. Коли приїжджав, сидячи годину з зігнутою ногою, я не міг її розігнути. Моя дружина Андреїна це знала. Вона спускалась до мене, допомагала — і я розтягувався, щоб знову піти. У підсумку завершення кар’єри стало для мене визволенням, справжньою радістю".

На той момент йому було 37. Він і так грав довше, ніж багато хто сподівався. Побував у всіх трьох грандах Італії — Ювентус, Інтері та Мілані, але справжнім його клубом завжди залишалася збірна. Перехід у Болонью та Брешію був для нього не кроком назад, а шансом потрапити до заявки на чемпіонат світу — свідомий, майже духовний вибір.



Особливо контрастно це виглядає сьогодні, коли навколо збірної Італії точаться дискусії про відмову гравців, про тих, хто не хоче приїжджати чи зникає зі складу, і складається враження, що грати за країну — вже не така честь, як колись.

Грати за кордоном означало б втратити шанси повернутися до збірної, тому він цього ніколи не робив. До того ж тоді Серія А була найкращою лігою світу, і все інше вважалося кроком назад.

Але що було б, якби він усе ж поїхав за кордон?

"Я завжди відмовлявся від іноземних клубів, — каже він, — бо мріяв знову потрапити до збірної і зіграти на чемпіонаті світу в Японії у 2002 році. Я відкладав всі ці пропозиції убік. Вони були, але я ставив їх на паузу. Якщо ти питаєш, чи хотів би я зіграти на Бомбонері (стадіон Бока Хуніорс — прим. ред), то скажу: звісно! Із задоволенням би це зробив, якби мав змогу".

Цього літа Баджо був на обох матчах Боки Хуніорс на Клубному чемпіонаті світу на Гард Рок Стедіум.  Він уже багато років — великий фанат цього клубу. І його родина теж. Поїхати на матч Боки — це як потрапити на концерт, де випадково ще й футбол грають.

"Мені подарували диск в Аргентині, — розповідає він. — Там пісні від Досе (ультрас Боки вважають себе дванадцятим гравцем). Цим пісням вже 25 років. І вони прекрасні — переносять тебе кудись далеко. Слухаєш — і хочеться підспівувати, навіть якщо не знаєш слів і що вони значать".

"Я вмикав цей диск, коли возив Валентину і Маттіа (одного зі своїх синів) до школи. Хотів, щоб вони вистрибували з машини радісні, немов кулі з рогатки. Ми співали в авто, і вони йшли до школи з такими посмішками, що аж дух перехоплювало. Це була наче музика-ліки. Справжня радість".

Аргентина посідає особливе місце в серці Баджо. У провінції Ла-Пампа в нього є ранчо — місце, де можна загубитись і знайти тишу.

"У повітрі там є якась чистота, — каже він. — Вона лишається з тобою. Смаки. Запахи. Це місце одразу викликає спогади про чудові вечори з батьком, тестем, братами й друзями — перед каміном, за асадо (страва зі смаженого м'яса — прим. ред. ). Я обожнював приїздити туди, особливо під час кар’єри. Це був мій простір для втечі від усього. Там я міг очистити голову, перепочити. Я був відірваний від світу, в якому жив 11 із половиною місяців на рік".

Саме там він провів залишок літа після ЧС-1994 — того турніру, де Баджо, володар Золотого м’яча, взяв усе на себе, як Пеле в 1970-му, Марадона в 1986-му, Зідан у 1998-му, Роналдо в 2002-му чи Мессі в 2022-му. Без його голів у плей-оф Італія навряд чи дісталася б фіналу в Пасадені.



Команда Арріго Саккі, попри очікування, не грала, як його Мілан. Стиль — нижче рівня. Баджо — ні.

Саме він витягнув збірну у матчі проти Нігерії: спершу зрівняв рахунок, а потім забив переможний у додатковий час. Цей момент став навіть приводом до єдиного "зіткнення" майбутнього президента ФІФА Джанні Інфантіно зі швейцарською поліцією: 24-річний студент-юрист із друзями радісно гасав містом з прапорами та клаксонами. Їх зупинили, але Інфантіно обурився, що швейцарцям після перемоги над Румунією дозволили те саме.

На тому турнірі Баджо сягнув стану благодаті. У чвертьфіналі зі збірною Іспанії його команда уникнула додаткового часу, завдяки голу Роберто на 88-й хвилині. У півфіналі Баджо оформив дубль проти Болгарії. У фіналі Італія зустрілася з Бразилією — повторення матчу 1970-го між двома найтитулованішими збірними Європи та Південної Америки.

Спека того американського літа, яку зараз відчувають учасники клубного ЧС, виснажувала.

"Всю першість, не лише під час наших матчів, спека підкошувала, — згадує Баджо. — Нам доводилося викладатися за межами фізичних можливостей. Але нами рухала пристрасть і бажання перемагати. Італійці, що мешкали там, були нами горді. Ми це відчували. Це додавало сили".

Погода. Перельоти. Біль. Франко Барезі повернувся на поле через 25 днів після операції на меніску. Його гра проти Ромаріо стала однією з найкращих у кар'єрі. Баджо теж був під питанням, але зробив усе, аби допомогти команді у фіналі — який, з огляду на умови, закономірно дійшов до серії пенальті.

Барезі не забив. Масаро теж. І навіть якби Баджо реалізував свій удар, це, ймовірно, нічого б не змінило — наступний пенальті міг принести бразильцям перемогу.

Але Баджо того дня втратив більше. Золотий м’яч дістався Христо Стоїчкову. Приз найкращому гравцеві ФІФА — Ромаріо. Кубок світу — Дунзі, колишньому партнеру Баджо по Фіорентині.



Його удар не мав сенсу. Баджо завжди бив низом. Цього разу м’яч полетів угору. Він завжди забивав. Але не цього разу.

"Якби в мене тоді був ніж — я б себе заколов. Якби була зброя — застрелився б. У той момент я хотів померти. Ось настільки все було серйозно", — каже Баджо.

Цей момент йому довелося нести з собою все життя. Марно шукати втіху в розповідях бразильського воротаря Клаудіо Таффарела про те, що перед пенальті йому нібито щось прошепотіла вища сила. Як і в переконанні партнерів по команді, ніби це сам Айртон Сенна — той самий, що незадовго до загибелі відвідав збірну — "підняв" м’яч над воротами. Небесна інтервенція проти Небесного Хвостика.

Але Баджо не впав у Пасадені. Він не зламався. Він грав ще десять років. Його не пробачали — бо не було за що. Якщо й відчували щось до нього — то лише ще більшу любов. Бо Баджо виходив на поле не заради себе, а щоби вболівальники на 90 хвилин забували про власні турботи.

Тому Пасадену забули. Забули — коли він провів у Болоньї сезон, якого клуб не бачив десятиліттями… коли витягнув Інтер у Лігу чемпіонів у драматичному матчі з Пармою… коли разом із Пірло і Гвардіолою дарував казку Брешії.

Це були найкращі дні в житті цілого покоління вболівальників. І коли Баджо завершив кар'єру в 2004-му, здавалося, ніби щось у самому італійському футболі скінчилося.  



Збірна виграла чемпіонат світу через два роки — але на тлі скандалу Кальчополі. І хоч останнім часом національна команда та клуби Серії A знову знаходять себе, "кальчо" досі бракує Баджо. Таких, як він, не можна відтворити серійно.

Італія жила унікальним часом у 1990-х і 2000-х — із Тотті, Дель П’єро, Баджо. Три гравці, що трапляються раз за покоління — і всі грали майже одночасно. Тепер, коли їх немає на полі, порожнеча відчувається ще гостріше.

Футбол Італії потребує їх.

Після завершення кар'єри Баджо здобув тренерську ліцензію.

"Але я ніколи не ставився до цього серйозно", — зізнається він.

Гвардіола хотів би бачити його у своєму штабі, якби колись очолив клуб в Італії. Та замість цього Баджо ненадовго приєднався до Італійської федерації футболу (FIGC) — очолив технічний департамент. Результатом став 900-сторінковий звіт із пропозиціями щодо реформи молодіжного футболу в країні.

"Головна ідея полягала в тому, щоб виховати передусім Людину, а вже потім — футболіста, — пояснює він. — Не всі стануть гравцями. Але кожен стане людиною. Це була основа".

FIGC майже повністю проігнорувала документ. І в 2013-му Баджо пішов. Довгий час він залишався осторонь футболу. Але останнім часом — повернувся.

Інфантіно запросив його на молодіжний чемпіонат світу U20 у 2023-му в Аргентині. Лучано Спаллетті, тренер збірної, запросив Баджо й інших легендарних "десяток" до команди перед Євро-2024. Серія A зробила його амбасадором. Саме Баджо виносив трофей Кубка Італії на фінал, де його стара команда Болонья здобула першу перемогу за 51 рік.



Цього тижня він був у Нью-Йорку — на соціальному проєкті, що допомагає дітям із Бронкса долучитися до футболу.

А між поїздками і роботою на землі в улюбленому Венето — він усе ще стежить за грою?

"Звісно, — каже Баджо. — Дивлюся багато хайлайтів на YouTube: італійський, аргентинський, англійський чемпіонати, південноамериканські ліги — бразильську, аргентинську, іноді чилійську чи парагвайську. Там можуть бути знайомі, як-от Мартін Палермо, що тренує Олімпію з Асунсьйона. Мені цікаво, як у нього справи. Я більше прив’язаний до людей. Стежу за своїми друзями".

І вони — за ним. На клубному чемпіонаті світу Баджо зустрів Роналдо. Його шукали й інші легенди. Сучасні зірки — не лише Мессі, а й Погба та Дібала — теж хотіли фото з ним. Одним із найцінніших експонатів у колекції Дібали є футболка Баджо з Брешії.

Багато хто дивувався: чому він так довго був поза грою? Невже його не можна повернути?

Наразі Баджо щасливий у ролі амбасадора.

"Знаєш, у певний момент я зрозумів: настав час присвятити себе родині, бути поруч із близькими, насолоджуватися простими речами. Зайнятися тим, на що не мав часу майже 40 років. Я обрав свободу. А вона — безцінна".

Як і зустріч із ним. Що підтвердив Мессі — усмішкою, яка сказала більше, ніж будь-які слова.

The Athletic