Те, кому не нравится стремление Украины к переговорам и миру, в то же время воевать лично – почему-то откровенно не желают.

Далее текст на языке оригинала. У зв’язку з цим знову акцентую увагу:  

сумна, але абсолютно наявна реальність полягає в тому, що вони такі розумні щодо власної безпеки не одні й що протягом останніх принаймні трьох років добровільно воювати за Україну в Україні не хоче ніхто (за виключенням тих, хто вже воюють, та й серед них добровольці за останні три роки майже не з’являлися).

Тобто народ – слід пам’ятати! – йти на фронт не бажає не просто масово: він вже три роки не бажає воювати практично повністю.

Увесь.

Отже, можна констатувати вельми трагічний парадокс: виходить, на жаль, так, що воювати за власну свободу людей три роки тільки примушують, тієї самої свободи таким чином позбавляючи.

При цьому оплачуваних державою фахівців з такого примушування цілком можна порівняти з так званими "заградотрядами" - загороджувальними загонами: адже такі загони примусово не дають з "нуля" втекти, а згадані фахівці на цей "нуль" бойові кадри настільки ж примусово постачають.

Тому жодної принципової різниці між "заградотрядами" й вітчизняними "ТЦК" немає, як історично немає різниці й в суспільному ставленні до цих обох утворювань.  

Тож кожному з дуже патріотичних прибічників продовження війни аж до повного досягнення їх, розумників, забаганок варто було б, закордонним чи заброньованим, усвідомлювати, що відбувається, і, не плутаючи патріотизм із тупою/нахабною безвідповідальністю, мати на увазі й не забувати всі ці невеселі особливості національної оборони…