Название / автор: Несет вода Галю / Оксана Гриценко Театр: Театр на Подоле Режиссер: Игорь Матиив Многомерная пьеса "Несет вода Галю" Оксаны Гриценко получила динамичное воплощение от режиссера Игоря Матиива и художника-постановщика Олега Татаринова. Актерский дуэт Екатерины Рубашкиной и Станислава Крушинского без "обезболивания" вскрывает серую этику войны. Герметичный триллер от Театра на Подоле, который не только от персонажей, но и от зрителя потребует ответов на сложные моральные вопросы.

Далее текст на языке оригинала. Два рази в одного пацієнта дрон не вліта. Закон медицини воєнного часу. О. Гриценко Несеться карета швидкої по дорогах Херсонщини. Нестабільний пацієнт. Важке поранення ноги після обстрілу. Велика втрата крові та небезпечно понижений тиск. Є ризик не довести до обласної лікарні. Єдиний шанс фельдшерці утримати хлопця у свідомості – говорити, говорити, говорити… Суперсила драматургині Оксани Гриценко в тому, як вона вміє робити цікавезні історії з сюжетів сьогодення. Її п’єси не тільки викликають повагу глядача "тому що про війну", але й співучасником затягують в запропоновані конфлікти.

Так гостра робота Гриценко про суд над можливим колаборантом "Свідки телячого розстрілу" – це фарс-комедія без присутності головного героя. Історія кримських підлітків, що залишилися під наглядом держави-окупанта, "Я повернуся" – не завжди весела драма дорослішання. А поставлений в декількох театрах хіт "Молочайник" (зокрема, й в Театрі на Подолі) – містична комедія про жіночу взаємопідтримку. І кожного разу ми отримуємо історію з усіма жанровими принадами, глибокими персонажами, несподіваними поворотами та знайомими з побуту деталями.

Для створення герметичного трилера "Несе вода Галю" вистачило двох героїв. Заголовна героїня має реальний прототип, херсонську фельдшерку Галину. Тому сенсів у діалогах між Галею та її пацієнтом вистачило, щоб прокласти місток між сьогоденням та нещодавньою трагедію підрива Каховської ГЕС. На прикладі доль, думок, сумлінь та сподівань цих персонажів показано, як лише за два роки можуть докорінно змінюватися люди, якщо навкруги війна.

Фельдшерка Галина (Катерина Рубашкіна) – досвідчена домогосподиня з херсонського передмістя. До повномасштабки вирощувала малину. Потрапила в окупацію, пережила повінь після підриву дамби. Лишившись усього матеріального, вирішила допомагати іншим. Пішла працювати на "швидку".

Поранений Святослав (Станіслав Крушинський) – морський штурман. Бачив світ, мав гроші. З початком повномасштабної війни втратив роботу, сім’ю, житло. Зараз потребує грошей та "обезболу". Менш за все хоче розповідати, як потрапив під обстріл.

Доленосні річища Галини та Слави не могли не перетнутись. Та навряд чи хтось з них чекав, що це буде за таких обставин, в кареті швидкої.

Обмеження простором та героями вимагає від режисера Ігоря Матіїва особливо ретельно проставляти акценти. Його інструментарій – пара акторів та сценічний простір. Тому Катерина Рубашкіна так переконливо заспокоює, умовляє та навіть погрожує, щоб тримати пацієнта – та зал – у свідомості. А Станіслав Крушинський впевнено відіграє роль припертої до стіни (прикутого до ноші) людини, що не хотіла б ділитися власними таємницями. Тому загадку хочеться розкрити раніше, ніж розгадку озвучать зі сцени. Це й створює потрібну за жанром напругу та динаміку.

Велику роль у відчутті знаходження водночас в закритому просторі швидкої й в русі поміж херсонських степів відіграє сценографія Олега Татаринова. З перших хвилин вистави помічаєш ношу для пацієнта на ресорах. А задник здається чимось незрозумілим, абстрактним. І чим далі герої від реальності – тим більше несподіваних метаморфоз відбувається зі сценою.

Один з головних принципів театральної механіки – відчуття тут і зараз. Глядач – спостерігач конфліктів, які відтворюються на його очах. Тому всі спогади чи мрії, а також альтернативні версії подій краще проговорювати персонажам, а не відтворювати їх сценічно. Звісно, досвідчений театрал збере картинку та оцінить ці загравання з "тут і зараз". Та виникає ризик, що не спрацює специфічна магія театру. Коли зал не почув історію, а пережив її спільно з персонажами. Є ризик, що не відчує глядач очисний катарсис і не вийде із залу іншим, ніж він був до вистави.

Історія ж Галі в нахабну відбувається щонайменше в трьох вимірах. У звичному "тут і зараз" – в кареті "швидкої". У вимірі спогадів Галини про порятунок під час каховської повені. Та у метафізичному просторі – ні то передсмертне лімбо, ні то історично-колективне несвідоме річки Дніпро – куди герої потрапляють під час кульмінації. Але ці виміри за рахунок адекватної постановки та сценографії настільки безшовно зв’язані, що магія театру спрацьовує. Емоції та мотиви героїв зчитуються.

Попри наявність метафізичного рівня та деякого магічного реалізму, постмодернізм у виставі досить поверховий та дозований. Використовується лише як спосіб підкреслення особливих станів героїв. Все, що відбувається з героями, можна пояснити і з точки зору холодного реалізму. Від змертвілих русалчиних рук, що тримали човен Галини під час повені 2023 року, до зустрічі Святослава з дідом, який загинув під час затоплення Херсонщини в 1955 році. Певно, у "крилатому" символічному фіналі більше фантастичності, ніж у всій попередньо показаній хтоні. Цей підсвідомий реалізм завжди повертає глядача на рівень "тут і зараз". У швидку, що несе пораненого до обласної лікарні.

Головна загадка історії теж знаходиться в межах неприємного реалізму. Хто насправді Святослав і чому опинився під обстрілами? Сіра відповідь трохи пом’якшує пілюлю очевидного прозріння. Зізнаюсь, до вистави в моєму словнику не було абревіатури САУ ("самохідна артилерійська установка"), як і на фотографіях Слави. І це, звісно, поблажка стосовно глядача. Адже не відомо, чи простили б ми "крилатий" фінал, якби головний герой виправдав би наші найгірші очікування?

За рівнем камерної напруги вистава Матіїва нагадує кінематографічні моно-трилери "Похований живцем" Роберто Кортеса чи "Лок" Стівена Найта. Хоча треба визнати, що торік на київських підмостках вийшли щонайменше дві схожі за духом вистави-дуети: "Жінка в чорному" (Театр на Подолі) й "Косметика ворога" (Театр ім. Лесі Українки). Та "Несе вода Галю" безперечно виграє тим, що історія відбувається на тлі нашого сьогодення. Це трилер, який міг трапитися – якщо дуже не пощастило – або з глядачем, або з кимось його знайомих чи рідних. І така високоякісна напруга саме нашого, суто українського розливу – особлива цінність цієї вистави.

Подібно повені "Несе вода Галю" накриває глядача фізичним та моральним болем, майже не даючи шансу вийти із залу сухим. Але постановка Матіїва на камерній сцені Театру на Подолі робить це без моралізаторства чи повчань. А чесно чіпляє лише акторством, сюжетними та художніми методами. Тому це і відчувається як подорож особистим чистилищем без "обезболу". І із цієї мандрівки лише сміливий глядач – що щиро відповість на поставлені виставою питання – зможе повернутися очищеним, іншим.