Сейчас значительное число западных и отечественных авторов дискутирует о том, началась ли уже Третья мировая война, или она только на подходе, или имеем что-то другое, чем мировая война. Как-то синтезировать эти подходы попытался британский историк Энтони Глиз в интервью Daily Mail. По его мнению, Третья мировая уже началась, но есть определенное "но". Мировую войну, считает он, можно распознать по трем основным признакам:

Далее текст на языке оригинала. – агресор починає бойові дії не заради захисту населення, а для посилення власного впливу;

– він нехтує міжнародним правом, керуючись принципом сили;

– замість пошуку дипломатичного рішення прагне продовжувати воєнний конфлікт.

Ґліз наголошує: саме така ситуація виникла 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Нові ж воєнні зіткнення, зокрема участь США та Ізраїлю у конфлікті навколо Ірану, лише посилюють глобальну нестабільність. Але при цьому, якщо поглянути на мапу нинішніх збройних конфліктів, те, що відбувається, швидше нагадує не повноцінну світову війну, а щось на кшталт "напівсвітового протистояння".

Натомість публіцист Федеріко Фубіні у Corriere della Sera, вважає, що зараз немає двох чітких блоків держав, які б воювали один з одним по всій земній кулі. У світі відбувається ціла низка локальних конфліктів, і в кожному з них є специфічний розподіл протиборчих сторін, що інколи прямо суперечить розподілу тих же сил на протиборчі сторони в інших конфліктах.

Так, Росія й Іран підтримують протилежні сторони в конфлікті в Судані, але є союзниками проти України. Саудівська Аравія й Об’єднані Арабські Емірати так само підтримують протилежні сторони в Судані, але разом потерпають від іранських ракет і дронів. Туреччина купує чимало російської нафти, фінансуючи цим війну проти України, але є ворогом Москви в Лівії. США вважають Росію ворогом через її потенційний союз із Китаєм, але де-факто допомагають їй у війні проти Києва. Підсумок: це не Третя світова, а Перша глобальна війна. Принаймні, поки що.

Що ж, думка цікава. Принаймні, йдеться про спробу описати та назвати новий чинник геополітики – адже у конфлікти останніх років утягнені понад половину всіх жителів Землі. Але тут теж є певне "але". Бо ж звернення до історії першої половини ХХ століття показує: це "нове" не таке вже й нове.

Обмежимось періодом від середини 1920-х до кінця 1940 року. Чому такий нестандартний період? Бо саме тоді палахкотіла низка локальних конфліктів, в яких специфічний розподіл протиборчих сторін нерідко прямо суперечив розподілу тих же сил на протиборчі сторони в інших конфліктах.

Почнімо з СССР і Комінтерну. У резолюції Комінтерну 1928 року було сказано: "Червона Армія – головна зброя робітничого класу – має бути підготовлена так, щоб виконати свою наступальну місію на будь-якій ділянці фронту. Кордони ж цього фронту в найближчу чергу визначаються межами всього материка Старого Світу". Тобто "в найближчу чергу" Канаду, Чилі й Австралію не чіпатимуть. А от Європа, Азія й Африка – начувайтесь. І процес ішов: ще до цієї резолюції та після неї Москва (а вожді Комінтерну очолювали й партію російських більшовиків) комуністичну революцію намагалися розпалити у Німеччині, Болгарії, Великій Британії, Естонії, Литві, Польщі, Китаї, Індонезії, Бразилії, Абіссінії тощо). Всі ці спроби виявилися марними чи вдалими тільки частково, як-от у Китаї, де утворилися "совєтські райони", де була проголошена "Китайська совєтська республіка".

У 1929 році Червона армія спробувала "принести на багнетах щастя" на землю Маньчжурії, відірвавши її від Китаю. Це не вдалося, і передусім тому, що совєтські війська виявилися не надто повороткими, щойно сконструйовані й побудовані танки МС-1 – ненадійними, а літаки – застарілими. А маньчжури та китайці, попри численну комінтернівську агентуру, яка діяла в їхньому середовищі, не підтримали Червону армію загальним повстанням. Москві довелося зробити вигляд, наче поставлені цілі досягнуті, "білокитайці" розгромлені – і відвести війська в межі СССР.

У тому ж 1928 році Комінтерн офіційно оголосив головним ворогом світового пролетаріату не буржуазію та фашистів, а таких собі "соціал-фашистів". Тобто соціал-демократів. У Німеччині комуністи, нацисти та соціал-демократи мали потужні парамілітарні структури. В Австрії також. Почалося воістину "веселе" життя, наслідком якого став прихід Гітлера до влади, що Комінтерном було розцінено як "переддень краху нацистів"… Поки у Китаї урядові війська різалися з комуністами, у країну вдерлися японці й анексували ту саму Маньчжурію, яку не змогла захопити Червона армія. Можливо, це вдалося тому, що окупанти створили наче незалежну державу на чолі з імператором Пу Ї – нащадком вінценосного роду. Що цікаво: це вторгнення не завадило "червоним командирам" стажувалися в японські армії, так само, як і в італійській, офіційно зображуваних як війська "постійних і непримиренних ворогів першої у світі соціалістичної держави".

Ну, а з армією Німеччини (яка тоді звалася Райхсвером) співпраця у Москви була надзвичайно тісною. На своїй території Німеччина не мала права розвивати сучасні види озброєнь – тут у пригоді став СССР. 1924 року була створена авіаційна школа "Липецьк", яка проіснувала майже десятиліття. 1926 року німці організували танкову школу "Кама" в Казані (зокрема, в ній стажувався майбутній "танковий геній Другої світової", як його потім охрестили, Гейнц Ґудеріан). Ясна річ, відбувалися навчальні поїздки вищих совєтських командирів в Німеччину для "набуття військової культури". Активно велося і навчання німецьких офіцерів в СССР. В 1931 році в Москві проходили додаткову підготовку майбутні воєначальники Другої світової Браухіч, Кейтель, Манштейн та інші. За оцінками експертів, саме співробітництво Німеччини із СССР дозволило Німеччині за шість років – з 1933 по 1939 рік – із "нічого" створити сильний військово-повітряний флот і потужні танкові війська. Що цікаво: однією рукою Москва намагалася привести до влади в Німеччині комуністів, щедро фінансувала їх, готувала бойовиків – а іншою рукою зміцнювала німецьку владу, її армію. Можливо, Сталін сподівався, що унтер-офіцер Першої світової Тельман "підгребе" під себе Райхсвер? Але генерали зробили ставку на єфрейтора Гітлера. А от у Литві такий підхід спрацював. Знайдені у першій половині 1990-х документи свідчать, що Сталін посприяв здійсненню 1926 року перевороту у Литві, внаслідок якого владу здобув лідер профашистської партії таутінінкасів Антанас Сметона. Логіка Кремля зрозуміла: якщо не вдалася більшовицька революція, то хай будуть фашисти, тільки не демократи. Президент Сметона і прем’єр Вольдемарас були щільно пов’язані з керівництвом СССР, а їхні партійні структури напряму фінансувала совєтська державна скарбниця. При цьому пропагандистські органи СССР на всі заставки підносили героїчну підпільну боротьбу литовських комуністів… Це пояснює, чому 1940 року литовський уряд та президент без жодного опору віддали владу окупантам, а незгірш за фінську навчена й укомплектована литовська армія склала зброю.

І ще дещо про те, як фашисти боролися з комуністами, а ті – з фашистами. 2 вересня 1933 року був укладений Договір про дружбу, ненапад і нейтралітет між Союзом ССР й Італією, у преамбулі якого сторони констатували "неперервність дружніх відносин, що єднають обидві країни", тобто неперервність дружби більшовиків і фашистів. Попри те, що в Іспанії у 1936-38 роках совєтські "добровольці" й італійський експедиційний корпус люто воювали між собою, дружба не переривалася, особливо у військово- морській царині. В Італії купувалися прибори керування артвогнем, 100-мм зенітки, прототипи найновіших торпед і парових турбін. І взагалі, італійські суднобудівники істотно допомагали у проектуванні та будівництві легких крейсерів типу "Кіров" та "Чапаєв", лідерів типу "Київ", есмінців проектів 7 та 7У, підводних човнів і сторожовиків. А ще італійці на замовлення СССР два сторожовики типу "Дзержинський" і лідер "Ташкент".

Про військово-технічну співпрацю СССР і Третього Райху написано чимало. Проте зазвичай випускають з уваги те, що така співпраця існувала і до Пакту Молотова-Ріббентропа. Скажімо, чеська фірма "Шкода" мала заломлення від СССР на потужні артсистеми. Після окупації Чехії нацисти контракт не зупинили, провели випробування замовленої артилерії, затим передали Москві зразки 210-мм гармати та 305-мм гаубиці, повні комплекти креслень цих систем і допомогли організувати їхнє виробництво. Є і більш разючі приклади. Восени 1934 року коломенський машзавод за ліцензією німецької фірми "МАН" почав виробництво двигунів для підводних човнів. А у 1935 році фірма "ДЕМАГ" продала СССР креслення підводного човна VII серії – того, який невдовзі зіграв основну роль у Битві за Атлантику. Це була субмарина з дальністю плавання 2500 морських міль… Паралельно у 1932-39 роках розгорнулася активна совєтська співпраця з ВПК західних демократій, лейтмотивом якої стало гасло: "Спинити загрозу фашизму! ". Масово закуповувалися ліцензії, а то й викрадалася документація на виробництво найсучасніших авіаційних і танкових двигунів, танків, літаків, бойових кораблів, торпед, гармат тощо. Зокрема, США продали СССР обладнання для найбільшого у світі авіазаводу у Комсомольську-на-Амурі разом із ліцензією на виробництво транспортного "Дугласу", відомого (у спрощеному під совєтський виробничий персонал і комплектуючі варіанті) як Лі-2, що мав два варіанти: десантний і нічного бомбардувальника.

Я навмисно зосередився на наче всім знайомій совєтській історії, яка реально виглядає зовсім не "шкільною". А ще ж у світі було чимало цікавих сюжетів. У 1934 році Гітлер і Муссоліні ледь не зчепилися через Австрію. У Китаї Чан Кайші був смертельним ворогом Мао Цзедуну, але разом із тим Сталін допомагав Чан Кайші воювати з японцями (ця війна почалася в середині 1930-х). Воювали й американські льотчики-добровольці за дозволом Рузвельта. Чан Кайші між тим не визнавав незалежності МНР, тому СССР надав останній гарантії щодо захисту її кордонів – а паралельно Червона армія з допомогою "білих" росіян увійшла у китайський Сицзян. В Іспанії 1936 року спільно воювали з франкістами сталіністи, троцькісти, анархісти та ліберали – потім, правда, вони почали нищити одне одного. Франкісти теж мали на своєму боці дещо небуденне: свого часу Франко зробив кар’єру на придушення повстань "маврів" в африканських володіннях Іспанії. А тепер ці "маври" воювали на його боці. Родзинка ж на торті – це активна допомога з боку другої Речі Посполитої нацистським бойовикам, які в 1938 році заходили з її території до Чехословаччини, щоб зобразити "судетських повстанців". За рік з території колишньої ЧСР до Польщі зайшов Вермахт… …1 вересня 1939 року. Німеччина напала на другу Річ Посполиту, СССР запровадив загальний військовий обов’язок, а Британія та Франція оголосили Берліну ультиматум з вимогою припинити бойові дії, а коли цей ультиматум був відхилений, 3 вересня оголосили війну Третьому Райху. Того ж дня війну нацистам оголосили Австралія і Нова Зеландія, невдовзі до них приєдналися Канада, Ньюфаундленд, Південно-Африканський Союз і Непал. Війна розпочалася – поки що на європейських теренах, проте на всіх океанах.

Але остаточна конфігурація двох блоків склалася не одразу. Під час візиту людини №2 в совєтському керівництві Молотова до Німеччини 12-14 листопада 1940 року велися переговори з Гітлером і Ріббентропом щодо умов приєднання СССР до т. зв. "вісі Берлін-Рим-Токіо" ("Берлінського пакту"). спрямованої проти світової демократії. Після повернення Молотова до Москви, Сталін остаточно окреслив ті умови, на яких СССР був готовий вступити у цей "священний союз". Вони включали введення Червоної армії до Болгарії (яка, за Молотовим, "географічно перебуває всередині зони безпеки чорноморських кордонів Совєтського Союзу"), будівництво бази для військово-морських сил СССР в районі Босфору і Дарданелл, визнання "зони на південь від Батумі і Баку в загальному напрямку в бік Перської затоки центром територіальних устремлінь Совєтського Союзу" тощо.

Якщо ж Туреччина відмовиться передати СССР бази на своїй території та великі території між Чорним і Середземним морями, Італія та Совєтський Союз застосують проти неї "воєнні та дипломатичні санкції". А Іран, Ірак і нафтоносні території Аравійського півострова відійдуть Кремлю… Але Гітлеру не сподобалися сталінські апетити, він подумав три тижні – і підписав план "Барбаросса", вирішивши спершу розправитися з СССР, а потім із Британією та США. Сталін ще раніше мав аналогічні плани щодо нападу на Райх, проте фюрер устиг раніше за вождя народів.