В предисловии к украинскому изданию "Последней девушки", которая вышла в "Бородатом Тамарине", правозащитница Александра Матвийчук пишет: "Сексуальное насилие является методом ведения войны". Уцелевшие чувствуют стыд, что с ними это произошло. Родные и близкие — вину, что не смогли их защитить. Другие члены общины — страх, что подобное может повториться с ними.

Далее текст на языке оригинала. Фізично люди знаходяться поряд, але їх віддаляють одне від одного біль, тривога, розгубленість. І це, чого добиваються злочинці, щоби посилювати контроль на окупованих територіях.

2014 року бойовики ІДІЛ захопили Кочо — село на півночі Іраку, де жила єзидська спільнота. Чоловіків, хлопців, старших жінок розстріляли, бо вони "невірні". Молодих дівчат взяли в полон як "трофеї". Вони стали сабая (одн. — сабія), тобто секс-рабинями, які належать Ісламській державі. Однією з них була Надя Мурад, нині — іракська правозахисниця і лауреатка Нобелівської премії миру.

У полоні дівчину неодноразово били, морили голодом, ґвалтували. Для ІДІЛ сабія — це власність, з якою можна робити все, що завгодно: продавати, купувати, дарувати новобранцям, передавати для тимчасового використання. Згодом Надю, як і інших бранок, змусили прийняти іслам. Формально вона прочитала ісламську клятву, що засвідчує віру в Аллаха, але не визнала себе мусульманкою.

"ІДІЛ знала, що означає для єзидської дівчини прийняти іслам і втратити цноту не в шлюбі. Вони грали на наших найбільших страхах — бути відторгненими спільнотою та релігійними лідерами. "Втікай, якщо хочеш. Але це нічого не змінить, — повторював Хаджі Сальман. — Навіть якщо дістанешся дому, тебе вб’є батько або дядько. Ти більше не незаймана. Ти тепер мусульманка! ", — пише Надя.

У книзі вона згадує про геноцид у Руанді, який стався 1994 року. До трагічних подій у Кочо дівчина навіть не знала про існування такої країни, а відтоді має болісний зв’язок із жінками Руанди: всі вони стали жертвами воєнного злочину. Злочину, незручного для обговорення.

Донедавна я, на жаль, не знала про існування невеликого села Кочо, де понад десять років тому стався геноцид єзидів. Але, як зауважує Олександра Матвійчук, усвідомлення того, що в інших куточках світу відбувалися чи відбуваються страшні речі, помічне і важливе.

Надя втратила дім, шістьох братів, маму, племінницю. Пережила тортури і знущання, які позбавляють людину гідності й самоповаги. Та щойно випала найменша нагода втекти, скористалася нею. Бо гідність — не тільки стан, а й дія. Якщо вона віднайшла у собі сили боротися і допомагати іншим, то й ми зможемо. Маємо.

Дівчині досі боляче розповідати власну історію. Надя картає себе, що не змогла захистити маму. І не сприймає свою свободу як належне. Однак переконана, що, її свідчення і свідчення інших єзидів відбирають у терористів бодай трохи влади.

"Наші історії, якими б важкими вони не були для сприйняття, лунають на весь світ недаремно. За останні роки Канада погодилася прийняти більше єзидських біженців. ООН офіційно визнала злочини ІДІЛ проти єзидів геноцидом. Уряди почали обговорювати можливість створення безпечної зони для релігійних меншин в Іраку. І найголовніше — з’явилися юристи, які готові нам допомогти. Справедливість — це все, що залишилося в єзидів. Кожен із нас відчуває обов’язок брати участь у цій боротьбі". Разом із жінками, які пережили сексуальне насильство, юристами, правозахисниками, Надя розробила "Кодекс Мурад". Він призначений для тих, хто документує, розслідує випадки систематичного насильства, проводить моніторинг чи здійснює іншу діяльність, пов’язану з цим. Мета документу — зробити збір свідчень не самоціллю, а інструментом підтримки, справедливості й відновлення.

Ознайомитися з "Кодексом Мурад" може кожен охочий, і добре було б нам усім розуміти, як підтримувати жінок, які пережили сексуальне насильство.

Це допоможе уникнути чуток, некоректних питань, тиску і повторної травматизації постраждалих.

Надя повернула собі свободу і голос, перетворивши невимовний біль на діяльну силу, яка змінює світ. Адже коли ми знаємо, бачимо і називаємо речі своїми іменами, то не дозволяємо тиші покривати злочинців.

"Остання дівчина" — складна і водночас надзвичайно важлива книжка про втрату і силу, жорстокість і справедливість, байдужість і небайдужість. І про те, що ми не заручники обставин, а учасники історичного процесу.