В начале фильма "Титаник" капитан говорит репортерам, что готовится к спокойному путешествию, ведь кораблестроение находится на таком уровне, что никакая катастрофа невозможна. Почему он так думал?
Далее текст на языке оригинала. Лайнер обладнали найсучаснішою системою водонепроникних перебірок, висотою п’ятнадцять метрів від кіля.
"Це такі водонепроникні стіни, розташовані впоперек у корпусі корабля, щоб у разі пробоїни в якійсь одній частині обшивки не дати воді потрапити в сусідні відсіки", – пояснює Коді Кессіді, автор книжки "Вижити", яка нещодавно вийшла у видавництві "Бородатий Тамарин".
Усього перебірок було шістнадцять, п’ять з яких знаходилися у носовій частині корабля. "Титанік" міг залишитися на плаву з чотирма передніми затопленими секціями, але айсберг пробив п’ять.
14 квітня 1912 року, коли сталася трагедія, ніч була безмісячна. Судно рухалося Північною Атлантикою без прожекторів. І хоча льодяна гора здіймалася над водою на понад 30 метрів, дозорці побачили її за якихось 500 метрів від корабля.
"Титанік" мчав зі швидкістю 22 вузли, або 40 км/год. За таких обставин до удару залишалося 37 секунд. Аби уникнути лобового зіткнення, корабель дав задню й виконав крутий поворот вліво, проте йому забракло часу.
Дослідники припускають, що ліпше було зіткнутися з айсбергом, тоді би пошкодилися не всі передні водонепроникні перебірки. Та ще кращий варіант – заздалегідь дізнатися про айсберги Ньюфаундленду попереду.
Чи були у пасажирів бодай мізерні шанси вижити?
Коді Кессіді певен, що так, але за умови, якби вони заздалегідь вивчили план верхньої палуби, прогулялися коридорами, сходами. Особливо – спраглі до пригод мандрівники третього класу, які мешкали на шостому рівні згори і просто не знали, як потрапити на верхню палубу.
У рятувальні шлюпки садовили передовсім жінок і дітей, тож чоловікам пощастило значно менше. Однак шлюпки спускали на воду напівзаповненими. Якщо дістатися до корми у рятувальному жилеті, вхопитися за крайні поручні й міцно за них триматися, коли корабель розламається навпіл, ніс піде на дно, а корма вирівняється. Потім все ж доведеться стрибати у воду і плисти до найближчої шлюпки, яка знаходитиметься орієнтовно за 400-500 метрів. На кормі треба запам’ятати її розташування відносно зірок, щоб не витрачати час і сили даремно.
Кессіді радить зіслизнути у воду – щучкою ліпше не пірнати, щоб мозок "не вимкнувся". У крижаній воді плавець одразу зазнає холодового шоку, який за хвилину-дві мине. До човна бажано дістатися за 15 хвилин активного руху. Якщо залишатися у воді довше, впродовж 40-45 хвилин серце зупиниться.
У шлюпці, щоправда, можна ґиґнутися від інфаркту, бо після крижаної води тіло переохолоджене, судини звужені, серденько працює на межі можливостей. А можна й не ґиґнутися, дочекавшись рятувального корабля, що прибуде о четвертій ранку.
Коді Кессіді відтворює трагедію на "Титаніку", поєднуючи історію, науку і гумор. Ділиться практичними порадами, котрі допоможуть вижити під час кораблетрощі. В інших чотирнадцятьох історіях – у разі виверження вулкану, землетрусу, торнадо, чуми, пограбування Рима тощо. Нині ми живемо у такий час, що мусимо бути готові до всього про всяк випадок.
"Вижити" – це небанальний, легко написаний і якісно перекладений нонфікшн, після якого ви вже ніколи не боятиметеся падіння астероїда чи зустрічі з динозавром.