Название / автор: Повелитель мух / Уильям Голдинг Театр: Дикий театр Режиссер: Иван Шаран Дебютная режиссерская работа Ивана Шарана "Повелитель мух" – высокотехнологичный биопанк о выживании детей на условно необитаемом острове. На сцене Дикого театра моделируется общественный регресс: от цивилизации с атомным оружием до темных культов Вельзевула. Тот случай, когда эксперимент ставится и над героями спектакля, и над зрителями одновременно.
Далее текст на языке оригинала Якщо Третя світова війна вестиметься атомними бомбами, то зброєю наступної стануть кам'яні списи.
Альберт Ейнштейн Видавець порадив Вільяму Ґолдінгу відкинути першу главу дебютного роману "Володар мух". У ній описувалась евакуація школярів-хористів з літака, що падає над океаном через електромагнітний імпульс від атомного вибуху. Видавець вважав, що наявність атомної війни в романі прирече "Володаря мух" опинитися на полиці фантастики, де навряд чи роман знайде поціновувачів. Ґолдінг - який вже отримав понад двадцять відмов від публікації - не сперечався. А через тридцять років став лауреатом Нобелівської премії з літератури.
Дебютна вистава режисера Івана Шарана відкривається відеозаставкою в дусі постапокаліптичної гри Fallout: світові лідери не домовились, і тепер у центрах мегаполісів розкриваються парасольками ядерні гриби. Постановка "Володаря мух" в Дикому театрі не соромиться здаватись фантастикою, а продюсерка проєкту Ярослава Кравченко перед виставою навіть визначила жанр як "кіберпанк".
Попри засилля технічних рішень, відразу розчарую поціновувачів заявленого жанру. Кіберпанк - про суспільство, що постійно підключене до центральної мережі. Люди спілкуються там, працюють, оплачують покупки... Світ кіберпанку відрізняється від нашої реальності хіба тим, що ми поки підключаємо до розеток відокремлені від нас гаджети, а не вбудовані в тіло імплантати.
Технології у постановці Шарана - частина замкненої екосистеми. Нескінченні екрани, дивні ембріональні колби, засоби хімзахисту - такі самі ендеміки для відлюдного острова, як і високі пальми, жирні свині чи буйний дух. Технології вже адаптувались до цього світу, тепер черга хлопчикам-хористам. І чи прийме людей ця самодостатня техно-біологічна екосистема?
Біопанк – менш відомий брат кіберпанка. В кінематографічному світі він представлений хіба що "Екзистенцією" Кроненберга. А ось у літературі представників цього жанру значно більше. Для тих, хто бажає нових натуралістичних сюжетів в дусі Кроненберга, – зверніть увагу на збірку "Рибофанк" Пола Ді Філіппо чи монументальну "Механічну" Паоло Бачигалупі. Те, що команда творців вистави вийшла на поки незаїжджену естетику біопанку, – викликає лише позитивні емоції.
Я не даремно обмовився, що перед нами командна робота. Хай кожен сам вирішує: баг це чи фіча, особливість чи недолік. Та основною ціллю Шарана була не демонстрація самозародження жертовного культу в герметичному просторі острова, як це задумував Ґолдінг. Мотив Шарана: вивести на сцену акторський курс й запам’ятатись дебютом. По факту, це дипломна робота курсу. Ідеї, що накидувались колективним роєм, вже потім відбиралися режисером Шараном та реалізовувались сценографкою Раєю Ідрісовою. Через колективний підхід виникає враження, що деякі рішення принесені акторами з інших вистав, у яких вони грали. Як і сам режисер чесно зізнається, що обрав поставити Ґолдінга через попередній акторський досвід у "Володарі мух" Давида Петросяна.
При цьому відмовити постановці в глибині чи у послідовності – це заперечувати ці принади в першоджерелі Ґолдінга. Крок за кроком письменник – ніби експериментатор – досліджує, як зароджується серед школярів релігійний культ. Щоб задобрити демонічного Звіра вчорашні хористи залишають йому дари, вотиви. І на жертовні свинячі кишки та голови злітаються рої мух. Так на майже безлюдному острові відроджується поклоніння Володарю мух, чиє ім’я на давньоєврейській звучало як Вельзевул. Прийде час, і пробудженому богу буде замало свинячої крові; він запросить людської. А його малолітні адепти не зможуть відмовити кроволюбному демону.
Покроковість дослідження зберігається і на сцені Дикого театру. Вся постановка розбита на глави-спринти. Маленькі історії з власною зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою. Кожен з епізодів має особистий ритм та набір художніх рішень. Лише перманентно напружена драматургія сценок – коли знаєш, що нічим хорошим події не скінчаться - дозволяє їм дотримуватись єдиної атмосфери. Але відчуття плавності такий підхід не викликає. Хоча дивитися за склейками-епізодами не менш цікаво, ніж за кіберпанківською "Аніматріцею", що також складалася з відокремлених мультиплікаційних робіт.
Плавних, авторсько-режисерських вистав на столичних сценах достатньо. "Володар мух" - інший; хоч і не ідеальний – але, безсумнівно, цікавий та свіжий.
Неможливо не відмітити технологічну складову вистави, через яку вона й тяжіє до кіберпанку. Засилля стробоскопічного світла, відеографія, що була відзнята в Голосіївському лісі та підвалах Довженко-центру, файтінг-вставки з відеогри Mortal Kombat та декорацій й костюми в естетиці відеогри Death Stranding. Це вражає й запам’ятовується, але забирає увагу від акторів. З погляду демонстрації акторської майстерності курсу - це мінус. Та з глядацького боку - плюс. Адже глядачеві – по-доброму - все одно з чого вражатись: хоч з акторської гри, хоч з художньо-технічних рішень.
При такому підході у виставі залишаються лише два виразних акторських образи, що здатні конкурувати з технікою за увагу глядача. Перший - Звір. Він на сцені ще до початку вистави. Актор у костюмі жертовного агнця на ходилицях майже ніяк не впливає на події, а лише лякає своєю присутністю. Але і за створення цього безлико-мовчазного образу, і за багатогодинне знаходження в костюмі-екзоскелеті Артем Лещук заслуговує на оплески.
Другий яскравий образ – сам Володар мух, дух острова. Акторська робота Вікторії Щегель додає в історію присмак технологічної містики, якою славився легендарний серіал Lost. Її героїня провокує героїв, заражає вірусом первісного безумства. Образ Вельзевула, що спілкується з головними героями через відрубану свинячу голову, - основна підказка для розгадки таємниці острова.
Головний акторський склад – Ральф (Ян Корнєв "Велелюбний"), Роха (Святослав Жмурко), Джек (Марія Шуліка), Саймон (Артур Кулик), Роджер (Давід Димченко) – теж справно відігрує задані ролі. Але таємниці привертають увагу сильніше, ніж розгублені школярі. Містичність історії витісняє закладеним Ґолдингом психологізм.
Оскільки в інтерпретації Шарана ми достеменно знаємо про атомну війну, кінцівка викликала особливий інтерес. Адже знайома школярам цивілізація лежить у руїнах. Тому нізвідкіля чекати "бога з машини", який всіх врятує та примирить. Відповідно, немає й спасіння для колишнього вождя Ральфа, на якого влаштували полювання одноплемінники. У фіналі дика гонитва мисливців зникає у пітьмі. Не то як неминуча смерть головного героя, не то як відкритий фінал, у якому залишається невеличкий шанс на порятунок для всіх.
Відомо, що відкритий фінал - ознака, що все важливе вже було сказано раніше. Дійсно, у виставі достатньо підказок, щоб зібрати пазл історії. І карантинні дезінфектори, і дух лісу, що провокує хлопців, і катакомби, електрокабелі в яких схожі на товсті ліани, - все натякає на штучність цього світу.
Та остаточну розгадку острова я дізнався з інтерв'ю Шарана. Перед нами майданчик для досліджень у дусі робіт психолога Філіпа Зімбардо, автора Стенфордського тюремного експерименту. Якщо це справжнє призначення цього штучного світу-чистилища, то фінал можна було б подати й менш туманно. Адже при припущенні, що цей світ - експериментальний полігон, що обробляє карантинна бригада після кожної групи піддослідних, історія складається в цілісну картинку.
"Володар мух" від Івана Шарана кволіє на давно відому дебютантську хворобу – безмежне бажання вразити та запам'ятатись. В першу роботу, зазвичай, вкладається весь попередній життєвий досвід, все, що було підглянуто та зіграно раніше. Всі емоційні налаштування у виставі накручені по максимуму. І зал не завжди встигає перетравити невпинний потік алюзій, алегорій, світлових чи відеорішень. Все те, що команда вигадувала, вимірювала та зважувала впродовж року створення.
Тому при перегляді інтерпретації від Дикого театру краще тримати в голові сюжет роману-першоджерела.
Щоб не замислюватись над тим, що зараз було сказано, а відреагувати на те, як це було подано. Художні рішення тут домінують над наративом.
Та і за естетикою, і за кліповою подачею, і за густиною засобів впливу "Володар мух" Шарана запам’ятовується. Це вдалий приклад біопанку – взаємодії живого та техніки – як сюжетно, так і сценічно. І хоч основний акцент тут перенесений з психологічної у містично-фантастичну площину, вистава порушує питання, що було поставлене ще Нобелівським лауреатом: що змушує нас стримувати нашого внутрішнього Володаря мух?