Название / автор: Intermezzo / Михаил Коцюбинский Театр: Национальный драматический театр им. И. Франко Режиссер: Вероника Литкевич Густая и образная проза Михаила Коцюбинского легла в основу спектакля-исследования о человеческой памяти. Intermezzo в Театре им. И. Франко имеет уникальный баланс между сценическими решениями и привлечением актеров, и магнитом держит внимание зала. Постановка Вероники Литкевич - ставшая номинантом на нынешнюю премию Гра как один из лучших драматических спектаклей камерной сцены - это возможность взять заявленную в названии паузу и обогатиться воспоминаниями.
Далее текст на языке оригинала Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
М. Коцюбинський Психолог-гуманіст Абрахам Маслоу зауважував, що ми всі живемо в чийомусь сприйнятті, щонайменше власному. Режисерка Вероніка Літкевич продовжує цю думку: наше Я – це пам’ять. Спогади нас самих про себе, спогади нас про інших та інших про нас.
Базою для дослідження світу пам'яті стали оповідання Михайла Коцюбинського. В його творчості багато саморефлексії, інтроспекції, феноменологічних нарисів. Відмінну пам'ять, що тримає потрібні для роботи дрібниці побуту, Михайло Михайлович вважав головним інструментом письменника.
Завдяки повазі до деталей, проза Михайла Михайловича виходила густою - хоч і тяжкуватою для засвоєння - як борщ, в якому стоїть ложка. В кожному реченні метафора, яка часто є продовженням алегорії з попереднього абзацу. Таке письмо вимагає вдумливості та концентрації. Та нагорода за інтелектуальні подвиги – збагачення уяви читача небанальними художніми образами й навичка бігло ковтати довгі складно судрядно-підрядні речення.
Так із порівняння дрібненьких мушок з сателітами, що кружляють над самотнім оповідачем, як над планетою, народжується сценічний космос. А де самотність - там і замкнений в залізній бочці філософ-космонавт. Подібно головному герою імпресіоністичної новели Intermezzo (музична пауза між основними актами опери), позаземний відлюдник добровільно покидає метушливий світ людей з їх болями та жаданнями.
Звісно, для Коцюбинського образ космонавта був би таким же фантастичним, як для нас кібернетичні люди з манги "Привид в обладунках". Та для сучасного глядача самотність та ескапізм підкорювачів космосу - органічний та зрозумілий образ. Тому на сцені Театру ім. І. Франка оповідач (Ренат Сєттаров) мошкарою у сталевому кораблі кружляє навколо черепу планети, та не наважується відірватися від неї - відправитись у глибини Всесвіту. Коли ж самопізнання наодинці мутує з радості на кару, відлюдник згадує про те, для чого і призначені люди, - про спілкування з іншими. Хоча б у вигляді спогадів.
Центральне фантастичне припущення постановки - збереження пам'яті не в тексті, а в пробірках. Відкривши одну з них, ти стаєш свідком події минулого. Вся взаємодія головного героя з персонажами - перебування в їх пам'яті не дійовою особою, а стороннім спостерігачем. А глядач в цьому макро-всесвіті опиняється спостерігачем спогадів космонавта, який теж у свободі дій на півтори години – ніби герой відеозапису - обмежений сценарною волею режисерки.
Вероніка Літкевич розлила в пробірки три коцюбинських оповідання, у яких пам'ять та спогади відіграють центральну роль. Спершу нас знайомлять з історією "Що записано в книгу життя". У кутку на глиняній підлозі доживає вік стара мати (Дана Кузь), яка похоронила семеро своїх дітей, а смерть за нею досі не приходить. Бабця випрошує в сина та невістки (Віктор Жданов та Наталія Корпан), щоб відвезли її, стару, в зимовий гай та там і залишили чекати на зустріч з кістлявою. Випадкова згадка про невдалі заручини бабці з заможним сусідом Миколою викликає ланцюгову реакцію спогадів. Син пригадує як у дитинстві пиріжок зі сливою, що щойно дістала з печі мати, обпікав його груди. Та як вперше наївся досхочу на похороні батька… Хоч ці теплі спогади не здатні зупинити незворотність смерті матері. Але вони змінюють фінал історії, змінюють майбутні спогади героїв. Може, хтось теж запам’ятає, як хоч на похоронах наївся досхочу.
Наступний спогад "Сон" - це підглядання за життям заможної, зовні щасливої родини. Вони разом вже двадцять років (знову пара Жданова та Корпан). Антін - успішний викладач, Марта – щаслива дружина успішного викладача. Але в Антіна з новин в житті: "привозили дрова, і треба було приймати, або заслабла дитина". Від сірості та нудьги викладач збігає у сни. Там йому маряться спогади про юність, про подорожі до італійських островів. На одному з безіменних островів він зустрічає також безіменну незнайомку (Анастасія Рула). Любов Антіна до дівчини зі снів настільки велика, що він ділиться цим почуттям з найближчою для нього людиною – дружиною Мартою. І вже їй доводиться пригадувати власну юність і те, за що її покохав чоловік. У домі з’являються свіжі квіти, але й нові сварки. Тепер Антіну не до примарної коханки, вдома є справи й важливіші.
Останній спогад – переказ трагічного етюду "Цвіт яблуні". Перед нами концентрована в біль за втратою єдиної дитини. Третю ніч під хрипи трирічної доньки подібно досліднику-експериментатору батько (Віктор Жданов) фіксує кожну емоцію, кожну деталь, що відчуває в очікуванні незворотнього. Так, спогади не можуть зупинити смерть, але єдине спасіння в батька - це та сама пам'ять. Як чіпко схоплювала вона образи агонії, так само надійно і сховала години радості, що залишила дитина за коротке життя. Донька пішла - залишилися спогади.
Заголовна новела Intermezzo обрамляє три історії із пробірки, зв'язує їх в єдиний наратив. Герой-космонавт подібний самому письменнику із цієї автобіографічної новели-спогаду. Спочатку оповідач збігає від метушні суспільства до Кононівських полів (у інтерпретації Літкевич – у космос). Та турботи тих, що живуть, здається, в ідеально-пасторальній реальності ("П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка"), повертають оповідача-самітника до світу людей. До власної буденності, в якій треба множити особисті спогади.
Михайло Коцюбинський не даремно робить акцент на трагедіях. Наметаним письменницьким оком він бачить, що найболючіші моменти життя залишаються в нашій пам'яті найдовше. Нам еволюційно важливо пам’ятати наші помилки, – які супроводжуються на рівні емоцій болем та соромом, – щоб не повторювати їх надалі.
Хай мене вибачать читачі за особисту похвалу, але вистава Intermezzo – ідеальна як за ідеєю, так і втіленням. Єдине, за що можна дорікнути виставі – значення в ній акторів. Зазвичай, акторська гра – стає головним спецефектом театрального дійства; саме талант акторів вирішує – торкне глядача історія чи він пропустить її повз себе. В Intermezzo ж актори - лише один із важливих для сприйняття елементів. Такий же як геометричні декорації Олександра Друганова, що створюють відчуття закритості космічного корабля. Чи неземний світ з софітів й рамп Єгора Литвинова, чи виразна відеографія Олександра Рожкова, чи космічні гармоніки Олександра Кохановського. Не більше, не менше. За лаконічністю історій, герої подібні до жуків в бурштині; і акторам залишається виконувати короткострокові спринти без можливості повноцінного розвитку персонажа.
Якщо зовсім відпустити фантазію та заглибитись в техніку – то цю виставу можна буде давати й без залучення живих акторів. Насправді непершорядність акторства тут не недолік, а особливість. В Intermezzo створений аптекарський за точністю баланс між образними текстами Коцюбинського, режисерською символікою, автентичною сценографією, світлом, звуком, відеорядом та акторством. Але без класичного домінування останнього.
Точність пропорцій дозволяє виставі отримати ще одну унікальність – повну концентрацію уваги зала на сцені. Космос Intermezzo закритий. Сцена чорною дірою затягує свідомість глядача, і їх прикуті до крісел тіла залишаються лише видимістю на горизонті подій.
Пам'ять намагається зафіксувати ці сценічні етюди якнайдовше.
Тому і така висока оцінка як за ідею, так і за її реалізацію. Intermezzo в Театрі ім. І. Франка – річ неординарна, талановита й незабутня. До цієї вистави хочеться повертатися, як до вдалого оповідання класика. За над-ідеєю постановка спонукає до створення власних, особистісних спогадів. Таких, які б потім можна було б розлити в пробірки та відправити космічному мандрівнику. І ці спогади змусили б самітника повернутися до людей.