Название/автор: Как стихнет шура-буря зла / Ричард Нельсон Театр: Театр на Подоле Режиссер: Ричард Нельсон Второе представление американского драматурга-постановщика Ричарда Нельсона в Театре на Подоле стилистически напоминает его предыдущую украинскую работу. Нынешняя премьера "Как стихнет шуру-буря зла" – это история о труппе Курбаса без самого Курбаса как активного персонажа. Спектакль может похвастаться академически эталонным - чисто женским - актерской игрой и детальной отреставрированным духом эпохи. Но эта неспешная авторская эстетика найдет отклик далеко не у каждого зрителя.
Далі текст мовою оригіналу Справедливість – то шахрайство, бо шахрайство справедливе.
В. Шекспір. Макбет Якщо ви дивилися одну з двох українських вистав Річарда Нельсона – вважайте, що бачили їх обидві. Театрали сходяться, що тогорічні "Тускульські бесіди" та свіжі "Як стухне шуру-буря зла" за механіками розповіді історій та впливу на зал – це вистави-близнючки. Але глядачі Нельсона діляться на два табори. На тих, хто вважає постановки американця витонченим театральним гурманством. І на тих, що гордяться самим фактом, що не заснули до фіналу, та сподіваються, що ці дві години – як пережите митарство – зарахуються у карму при наступній реінкарнації. Хай пробачить мені пан Нельсон, аля я належу до останніх. Платон мені друг, та… сьогодні буду не тільки хвалити.
За що так цінять Нельсона поціновувачі його творчості по обидва боки океану? За широку ерудицію, багатоходову драматургію та неймовірну скрупульозність до історичних деталей в діалогах. Метод роботи Нельсона як драматурга – це спроба, попри прірву років та зсуви культурних епох, відтворити думки та бесіді реальних постатей. У попередніх "Тускульских бесідах" режисер досліджував поетапне – майже, поцитатне – зародження заколоту проти Цезаря. І окрім позачасових питань про сутність влади та диктатури, Нельсона цікавить й те, якими буденними острахами й радощами переймались люди саме того часу. А для подібних реконструкцій не вистачить лише одного вивчення біографій. Потрібне глибше занурення у реалії тих днів.
В цьому Річард Нельсон нагадує літературного персонажа – навряд чи відомого драматургу – з роману "12 обручів" Юрія Андруховича. Письменник Артур Пепа бажав написати роман про подорож до Москви гуцульського театру на сімдесяту річницю Сталіна. А для цього про Гуцульщину Пепа "мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках…" Різниця між вигаданим Пепою та реальним Нельсоном, що останньому вдалося – і не раз – відтворити на сцені подібну, ретельну історичну реконструкцію.
"Як стихне шуру-буря зла" - це один осінній вечір 1920 року. Зазначу, що після революції 1918 року Київ охопив культурний – зокрема, й театральний – бум. Гетьманат Скоропадського щедро фінансував театри. На прем’єри в Оперу прибували додаткові кінні загони, щоб глядачі без квитків не проривалися до зали. З приходом радянської влади авангардний "Молодий театр" Курбаса націоналізували - тобто взяли на держзабезпечення - і гордо перейменували, об’єднавши з Державним ДрамТеатром, у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка.
Та в 1920 році у Київ приходить голод. Селяни не ввозять у столицю продукти, бо бояться силової націоналізації більшовиками їх товарів. Як керівник "Кийдрамте" (Київський драматичний театр) – під шефством 45-ї Волинської Червонопрапорної стрілецької дивізії - Лесь Курбас ставить Шекспіра (і не тільки) за їжу по селах. В часи, коли гроші коштують менше, ніж чистий папір того ж розміру, - це не жест відчаю, а зважене підприємницьке рішення.
В хаті одного з сіл під Уманню й відбувається вся дія нельсонівської вистави. Поки худкерівник та інші чоловіки пішли у сусіднє село дивитися виступ колег, жінки залишаються на господарстві. Доглядають за дітьми, готують вечерю, обговорюють чоловіків та свою вчорашню постановку "Макбета". Знов – як у "Тускульских бесідах" - перед нами стіл, за яким зібралися історичні постаті. Відома танцівниця та хореограф Броніслава Ніжинська (Наталія Кобізька), акторка, дружина Курбаса Валентина Чистякова (Катерина Чікіна), її колеги-лицедійки Любов Гаккебуш (Марія Деменко), Віра Онацька (Юлія Брусенцева) та Олена Голіцинська (Марія Кос), а також піаністка – єдиний неісторичний персонаж – Марія (Олена Корзенюк).
Діалоги між жінками схожі на майстерну партію у пінг-понг на шість ракеток. Особисті зізнання та хвилювання переходять в художню пластику та народний спів. Все це без монтажних склейок, одним довгим кадром. При такій подачі легко повірити, що й сто років тому поза лаштунками театру бідкалися про примусовий рекрутинг до війська та нав’язливу співпрацю з державою. Щоб орієнтуватись в подібних деталях епохи Нельсону – який дізнався про існування Курбаса лише минулого року – довелося провести титанічну дослідницьку працю.
Емоційним апогеєм вистави стає пластична репетиція першої сцени "Макбета" - появи відьом. Цей пластичний етюд заслуговує щирих оплесків та всіх викладених рілсів у соцмережах. Для відтворення "під Ніжинську" уроку Рухів (так називалася її філософія танцю) запросили американську хореографку Шарлотту Байдвелл. На нещастя, нам з тих часів не залишилось навіть рецензій на роботи Ніжинської, а лише костюмовані фотографії. З них ми, наприклад, можемо побачити Броню у виставі "Петрушка", про ляльку, що ожила. Може тому дивна хода відьом так нагадує рвані рухи маріонеток?
Акторки не даремно роблять такий акцент на першій сцені "Макбета". Шекспір починає п’єсу з грому, блискавок та зустрічі з потойбічними відьмами. За задумом Барда, глядач з перших хвилин повинен налякатись не менше за полководця Макбета. І саме в такому забобонному страху продовжувати спостерігати за подальшою різаниною шотландських горців. І Нельсон – знавець та поціновувач Шекспіра, режисер з досвідом, - цю нехитру істину знає. А тому вводить сцену репетиції у власну п’єсу. Але з чого починається вистава у самого Нельсона? З готування пісної вечері. Така ж пісна атмосфера зберігається до кінця вистави.
Як підсумок, перед нами складна драматургія, блискучо узгоджена гра акторок, нетривіальні історичні паралелі; а на задньому плані (така розстава зали) куняють та позіхають численні глядачі. Тому що в цій естетично-інтелектуальній красі саме про них і забули.
Де тут місце глядача? Схвальні рецензії та поціновувачі Нельсона стверджують, що за столом, поруч з дівчатами. "Ми навіть відчули запах вареної картоплі! " Я теж усю виставу відчував запах вареної картоплі, і це не є вдалим художнім рішенням. По-перше, якщо я за столом і лише чую запах, а не бачу страву у своїй тарілці, – то це така собі атмосфера гостинності. По-друге, запах їжі відволікав від подій на сцені, і мене долали думки "де б скоріше повечеряти після вистави? " На відміну від Шекспіра, Нельсон не воює за щохвилинну увагу глядача. І "вдячний" глядач відповідає на це протяжним позіханням.
Здається, Річарда цікавить лише ідеальна внутрішня складність механізму. До таких дрібниць, як зацікавленість зали, режисер не опускається. Тому мій варіант відповіді, а де під час вистави знаходиться глядач: на уроці літератури, на якому зачитується якась нафталінова, але дуже високохудожня класика. Часом єдиним аргументом, щоб слідкувати за подіями вистави, була потреба в написанні після неї вільного художнього твору (який ви зараз і читаєте).
Згадується епізод з "Людини на Місяці" Мілоша Формана, у якому ображений комік Енді Кауфман (Джим Керрі) читає "Великого Гетсбі" перед розгубленою публікою, що очікувала на стендап. Так і тут, покинути дострокове це дійство частині глядачів заважав лише пієтет перед "високою культурою". Сам я протримався лише завдяки синхронній грі акторок. Спостерігаючи за тим, як це зроблено, а не про що. Бо в цій – майже - ідеально сконструйованій механіці не знайшлося місця для центральної шестерні будь-якої драми - для конфлікту.
Як і в "Тускульських бесідах" всі цікавинки, всі справжні події залишились поза сценою. Героїні лише переповідають історії, а не переживають перед глядачем ключові епізоди долі. Та наріжним каменем театрального мистецтва є відчуття "тут та зараз". Театр – не література, де можна заграватись зі спогадами та мріями. На сцені – для повноцінної передачі емоцій від актора до глядача – існує лише теперішній час, тобто тільки тут і зараз.
Попри моє – і не тільки - буркотіння, квитки на нову виставу Нельсона купити нелегко.
І я особисто знаю театралів, яким щиро сподобалася неспішна, тиха манера заокеанського митця. Але і стільки позіхаючих напівсплячих глядачів, як на виставах Нельсона, я не бачив під час постановок жодного іншого режисера. Звісно, краще складати враження не по переказах інших, а подивитись будь-яку з двох робіт американця. Впевнений, достатньо однієї вистави, щоб визначитись: підходить вам авторський стиль Нельсона чи режисер ставить для когось іншого, а не для вас.