Українську мову репресували, а тепер її треба реабілітувати. Це лиш здається, що мовне питання зняте з порядку денного двадцять сім років тому, коли Україна проголосила себе незалежною державою. Передусім – незалежною від Росії у всіх її імперських різновидах: хоч царської, хоч радянської. Тому на двадцять сьомому році нашої Незалежності українські мовознавці вирішили докласти зусиль, аби українська мова, якою користуються українські громадяни, стала менш подібною до російської. Задля цього в чинний український правопис буде внесена низка радикальних змін.
Дев'яносто один рік тому в Харкові, тодішній столиці радянської України, мовознавці провели Всеукраїнську конференцію з правопису. Зібранню передувала публікація правописного проекту в пресі для обговорення громадськістю. За його ухвалу проголосувала більшість учасників, серед яких були представники не лише підрадянської, а й інших українських територій, котрі були на той час у складі різних західних держав. Минув ще рік – і в серпні 1928 року цей правопис затвердив тодішній Народний комісар освіти УРСР Микола Скрипник. Звідси пішла його напівофіційна назва – "скрипниківка".
Вважається, що впровадження нового правопису відбувалося на хвилі дозволеної Кремлем українізації. Від 1929 року "скрипниківку" офіційно розповсюдили, після чого всі школи та видавництва УРСР мали користуватися лише прописаними в ньому нормами. Підтримали їх і в Західній Україні – допоки влада Польської Республіки не почала наступ на права українців й в процесі нищити видавництва, скорочувати українські школи, закривати кафедри в вишах. А в 1933 році верховна влада в Кремлі охрестила не так українську мову, як власне "скрипниківку" "націоналістичною".
Уже під кінець 1930-х радянська Україна застосовувала інші норми української мови. Крапку поставила постанова ЦК КП(б)У, де, зокрема, наголосили: "Для позначення нових понять є ближчі й добре знайомі українському народові російські слова". Тож "скрипниківку" наказали виправити й дати українцям ту українську мову, якою ми користуємося дотепер. Натомість репресований правопис лишився нормою для українців західної діаспори.
Ось дуже коротка історія появи змін у чинному українському правописі. Мета цього дійства озвучена – віддалити українську мову від російської. Тобто, зробити так, аби повернути в обіг, передусім письмовий, ті мовні норми, які без малого сто років тому затвердили в Радянській Україні. Потім учасників процесу було знищено в тюрмах НКВС і таборах ГУЛАГу, вони потрапляють до пантеону "Розстріляного Відродження". Що дає "скриниківці" своєрідну індульгенцію й водночас надає всіх видимих ознак легітимності.
Зміни прогнозовано сприймаються проукраїнським середовищем не аж так одностайно. У Facebook до проекту вже є низка питань.
"Складалося враження, що проект - данина минулому. Всім тим мертвим знавцям мови. Немов комісія хотіла сказати: "Дивіться, ми це зробили! " А іншій частині тих-таки мертвих знавців мови вони тицьнули середній палець", - пише група "Вигук". Допис поширюють люди, котрі активно й послідовно користуються українською в побуті та на письмі. Крім того, проект називають знущанням над майбутніми абітурієнтами, вчителями й викладачами. Нарешті - неповагою до пересічних користувачів та носіїв мови.
Давайте помовчимо вже про те, що в українську мову хочуть повернути не просто норми сивої давнини, а передусім – дозволені й схвалені радянською владою. Тими самими більшовиками й комуністами, чиї рішення, дії та практики підпадають під Закон про декомунізацію. Маємо черговий приклад застосування подвійних стандартів: тут декомунізуємо, а ось тут – ні, знайдемо причину. Так, сталінський режим спершу породив лагідну українізацію, потім – убив її докорінно, розстрілявши учасників процесу. Ми через сто років просто піднімемо прапор, який свого часу впав. І на двадцять сьомому році Незалежності українським філологам нарешті знайшли належне застосування. Є інша, вагоміша за згадані обставина, яка затьмарює щиру радість тих, хто спеціалізовано вивчав у вузах рідну мову.
Наріжний камінь нашого часу – недостатня присутність української в українському ж просторі. Як інформаційному, так і довколишньому. Офіційна документація в державних установах ведеться українською, бо такі правила. Мова викладання в школах та вищих навчальних закладах – так само українська. Але іспиту з письмової української державні службовці не складуть успішно. Не хочу нікого образити, та маю підозру – не всі українські освітяни вміють писати грамотно.
І сумно стає, коли читаєш журналістські тексти, більшість художніх творів, не кажучи вже про переклади з англійської, французької, німецької тощо, яких значно побільшало. Та де, зараз перекладають з російської! Нічого поганого в тому нема, окрім помітної поганої редакторської роботи в значній частині перекладених книжок. Фаховий перекладач не конче має бути мовником, на те Бог створив редакторів. Тільки ж вони дозволяють собі лишати в тексті словосполучення "стовбур пістолета". Бо російською "ствол", натомість українською – "дуло", а для гурманів – узагалі "цівка". А "стовбур" - це в дерева.
Зміни в правописі напевне потрібні, мова – живий організм, має модернізуватися. Проте набагато важливіше – щоб українською користувалися в Україні бодай у тому вигляді, якому вона внормована тепер. Цього, на жаль, досі нема. Через те спершу варто зробити державну мовою нашого повсякдення, а вже потім думати, чи повертати в неї незвичні норми сторічної давнини. Тим більше, новий правопис передбачає використання кількох варіантів одного й того самого слова: чинний та архаїчний.
Андрей Кокотюха Писатель Источник: glavred. info