Среди комментариев, сопровождающих фиаско Виктора Орбана и его партии на парламентских выборах в Венгрии, выделяются мнения тех, кто констатирует, что Виктор Орбан не является диктатором, иначе просто не потерял бы власти на выборах, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".
Далее текст на языке оригинала. Але це нічого не доводить. Віктор Янукович, який також будував в Україні диктатуру російського зразка, на виборах міг би перемогти ще раз, якби не спровокував власною (а якщо бути точним – путінською) незграбністю повстання проти спроби диктатури. Диктатори перемагають на виборах, навіть чесних з точки зору підрахунку голосів, коли контролюють судову систему, медіа і створюють комфортну для себе виборчу систему. І такі перемоги не перетворюють авторитаризм на демократію.
Всі ознаки авторитарного режиму в Угорщині були – включно з виборчою системою. Щоб усвідомити це, не потрібні довгі лекції. Достатньо побачити, що за партійними списками партії Мадяра і Орбана розділяють 15 відсотків голосів і… тільки 3 з 93 партійних місць в парламенті. Тобто якби опозиція не виграла так багато мажоритарних округів, вона вкотре програла б. А мажоритарні округи були також спеціально розмальовані так, щоб вірне Орбану угорське село мало перевагу над великими містами. Відсутність контролю над цими містами, як бачимо, нічого не змінювала в сутності цього персоналістського режиму. Опозиційних мерів обирають не тільки в Угорщині, але навіть у Туреччині. І не тільки в Туреччині, в котрій і в часи Ердогана триває запекла політична боротьба, але навіть у Росії. Просто російський опозиційний мер опиняється на нарах набагато швидше за турецького.
Тоді чому ж Орбан програв, як це взагалі могло статися? Звісно, є спокуса поговорити про "ефект Зеленського" – тим більше, що Петер Мадяр може багатьом нагадувати Володимира Зеленського у 2019 році: такий самий молодий, завзятий і оточений "новими людьми".
Але ж ні! "Ефект Зеленського" використав сам Віктор Орбан, коли у 2010 році прийшов до влади на хвилі справжньої антиноменклатурної електоральної революції. Переважній більшості угорських виборців тоді відверто набридли традиційні еліти з їхньою корумпованістю, зарозумілістю і зв’язками з олігархатом. Орбан, якого ще пам’ятали молодим і енергійним прем’єром перших посткомуністичних часів, здавався свіжим ковтком повітря. Ентузіазм був дійсно величезним – як в Україні 2019 року. Але з часом Орбан вибудував модель навіть не конкурентної номенклатурної влади, а герметичного авторитарного панування. Такі режими "ефектом Зеленського" не зламати. А який тоді потрібний ефект?
Частково відповідь на це питання дали події 2020 року в Білорусі. Через 26 років безроздільного панування Лукашенко зустрівся з ситуацією, коли проти нього боролися вже не націонал-демократи з їхніми проєвропейськими гаслами та білоруською мовою, а люди, що були виховані самою незмінною системою лукашенківської Білорусі й не сильно прагнули її змінювати – просто вважали, що така система буде краще працювати без Лукашенка. Це і був той самий випадок: система спрацювала проти її засновника.
На відміну від Орбана, який все ж таки керує європейською країною, Лукашенко не вагався. Він фальсифікував результати президентських виборів і розігнав масштабне народне повстання проти цієї фальсифікації. І сам Лукашенко, і Путін, який був готовий використати ситуацію 2020 року для того, щоб полякати свого норовливого васала, з виборами в Білорусі більше не експериментували.
Петер Мадяр, як ми знаємо, – виходець з "системи Орбана". Хай він і не досяг в ній кадрових висот, але в ролі чоловіка однієї з найважливіших соратниць лідера ФІДЕСу був частиною першого ешелону. Саме такий політик міг одночасно сприйматися як таран проти Орбана у великих містах і не відлякати провінцію і село. Система Орбана перемогла Орбана – але чи зникла?
Насправді ми не знаємо відповіді на це питання. Історія з реформуванням комунізму в 1968 році зупинилася на "празькій весні" і радянських танках. Коли наприкінці 1980-х до влади в комуністичному таборі прийшов ентузіаст змін у дусі "празької весни" Михаїл Горбачов (він у студентському гуртожитку навіть мешкав разом з одним із архітекторів змін у Чехословаччині Зденеком Млинаржем), швидко виявилося, що реформи можуть призвести до краху самої системи. Або їх потрібно згортати і повертатися до авторитаризму – що фактично й почалося у 1991-му. Просто для Радянського Союзу та його сателітів було вже, на щастя, запізно.
Якщо Петер Мадяр дійсно вирішить демонтувати орбанівську систему, він швидко відкриє дорогу вільній політичній конкуренції, ліберальній демократії і… втратить владу або зміниться сам. Якщо Мадяр не захоче змінюватися і прагнутиме до збереження влади, він змушений буде зберегти орбанізм без Орбана. Є й інший, не менш небезпечний варіант: вільна конкуренція призведе до повернення Орбана чи його партії – вже без Орбана, але з орбанізмом.
Це також уже було. Орбан прихистив у себе колишнього прем’єра Північної Македонії Ніколу Груєвського, який намагався побудувати у Скоп’є Будапешт. Партія Груєвського тоді втратила владу, але на хвилі нових корупційних скандалів швидко відновила свої позиції й відродила режим, який повернув країну в цивілізаційну безвихідь – до речі, за активної підтримки Орбана та на його кредити: Орбан, який не міг дати навіть форинта Україні, для уряду Північної Македонії гроші знаходив. Ну, і про те, як поверталися до влади Фіцо чи Бабіш, також можна нагадати.
Так що передбачити, як насправді зміниться політична ситуація в Угорщині, сьогодні не зможе ніхто. Очевидним є тільки одне: для того, щоб перемогти дракона, який перетворив весь простір навколо себе на драконове лігво, недостатньо бути лицарем у блискучих обладунках.
Треба самому хоча б трішки нагадувати Дракона.