Название / автор: Портрет Дориана Грея / Оскар Уайльд Театр: Театр "Сузір’я" Режиссер: Олексо Гладушевский Театр "Сузір’я" рискнул поставить роман из школьной программы в виде провокации красотой. "Портрет Дориана Грея" как подарок режиссера Олексо Гладушевского самому себе. Спектакль, который не стремится понравиться зрителю, но всеми силами втягивает его в морально-эстетическую дискуссию.
Далее текст на языке оригинала. Повернути власну молодість – це повторити свої помилки знову.
Оскар Вайлд В передостанньому фільмі Мілоша Формана "Людина з місяця", комік Енді Кауфман (Джим Кері) – незадоволений репутацією несерйозного актора – під час живого виступу відмовляється пародіювати емігрантів-автомеханіків. "Я вперше покажу вам справжнього себе! " – заявляє Кауфман перед повним залом. А далі читає "Великого Гетсбі" Фіцджеральда: від батьківської поради не судити суворо інших до суденець, що безнастанно зносяться течею у минуле... Всі двісті сторінок.
Подібне читання вайлдівського "Портрету Доріана Грея" пропонує режисер Олексо Гладушевський. Не за формою, а за сенсами. Здається, що ця вистава – подарунок режисера самому собі на ювілей, що він відзначив під час прем'єрних показів. У постановці для Театру "Сузір’я" помітна яскраво-візуальна стилістика Гладушевського і майже античне преклоніння перед естетикою чоловічого тіла. Знайшлося тут місце і для кінематографічних відсилок та самоіронії.
Однак "подарунок" полягає не у бенефісній самопрезентації, що демонструє всі відточені за час професійного шляху авторські фішки режисера. "Подарунок", що надзадача вистави – зробити її обговорюваною, дискусійною. "Портрет Доріана Грея" створено не заради задоволення, а заради глядацького відгуку. Надмірність кольорів, екзальтовані акторські образи, неприхована гомоеротика, неодностайний, майже нав'язливий символізм… В цій виставі достатньо такого, щоб про неї хотілося б сперечатись.
У сцені-передмові, що розпочинається на сходах театру, творці адвокатують подальше дійство словами Вайлда. "Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все". Оскільки слова англійського класика декламують напівоголені актори в червоних трусах-боксерах, то нам відразу натякають, що зараз бароковий стиль Театру "Сузір’я" зустрінеться з бурлеском нью-йоркського квір-клубу "Студія 54".
Зчитає глядач пасхалку в вигляді трусів-боксерів, розділить чи ні погляд Вайлда на критику, але сцену-передмову скоріш за все запам’ятає. Через її незручність. Бо далі буде сцена-сатурналія, де головного героя подадуть як страву на аристократичному прийомі. Але й на ньому глядач незваним гостем буде підпирати стінку. І лише після вечері йому дозволять битися в глядацькій залі за місця з вільною посадкою... В тих, хто не впевнений в міцності власної спини, скепсис від постановки може з'явитися вже у вступних частинах.
Це знову нагадує сцену із кінобіографії Енді Кауфмана. Якось на шоу він так зімітував радіоперешкоди, що змусив тисячі своїх шанувальників піднятися з диванів та постукати по телеприймачу. Так і творці "Доріана" вважають, що хай глядач запам’ятає цей вечір на рівні кріпатури, ніж враження від дійства розчиняться серед десятків інших, класичніших за постановкою вистав. Ця вистава-тригер і не намагається бути комфортно-зручною. Вона постійно нагадує про жертву митця заради створення краси; й пропонує цю мистецьку жертву розділити й публіці.
Сюжетно вистава слідує вайлдівському канону. Для порозуміння історії досить пам’ятати головне фантастичне припущення оповіді. Портрет безтурботного красеня Доріана Грея (Гліб Городнічев) – роботи талановитого художника Безіла Голворда (Арсен Бойчук) – старів та покривався фізіологічними ознаками богемної надмірності, а щасливчик Доріан – ні. Всі інші деталі роману, що забуті з часів шкільної муштри, вам нагадають зі сцени.
Тут варто звернути увагу на механіку історії. Основний ініціатор подій – в якому Оскар Вайлд вочевидь уявляв себе – цинік-інтриган лорд Генрі (Едуард Камалов). На думку аристократа, всяка людська чеснота – особливо інтелект – нівечить гармонію обличчя. "Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує лице". А тому лорду Генрі цікаво як експериментатору, що – яка аморальність – може зіпсувати еталонну красу Доріана Грея.
"Я хотів засадити кулю між очей останньої панди, підпалити Лувр та глибоко вдихати дим. Хотів знищити щось прекрасне", – промовляє у фінчерівському "Бійцівському клубі" герой Едварда Нортона, коли кулаками розтрощує в м’ясо ангельське обличчя Джареда Лето. Та сама мотивація керує і лордом Генрі. Але попри всі потуги друга-покровителя, Доріан зовнішньо не змінюється під час гріхопадіння. Адже за якоюсь фаустівською угодою весь косметичний ефект бере на себе магічний портрет. І ця непохитність лише розпалює Генрі, спонукає вийти за подальшу моральну межу.
Оскар Вайлд мріяв про світ, в якому гострота розуму, вміння імпровізувати афоризмами-парадоксами давала змогу керувати життям інших. Гладушевський дуже уважно підійшов до вибору сцен із роману, щоб підсвітити історію саме з цього маніпулятивного ракурсу. При всій повазі до тексту, єдине, що не дозволив собі режисер – це фальшивити акторам. Тому арію Сібіл Вейн (Вікторія Матейко) зал підтримує заслуженими оплесками. (Вайлд до Сібіл був куди стриманішим). Взагалі, Гладушевський дистанціюється від вайлдівської мізогінії. В інтерпретації Гладушевського Сібіл – це більше ніж персонаж-функція, а тому її горю співчуваєш куди сильніше, ніж митарствам головного героя. І леді Агата (Ніколь Мацкул) представлена не тільки як збирачка пліток, але і як голос суспільної – хоч і цинічної – мудрості.
Для проявлення чоловічих персонажів роман Вайлда – бездонний. Арсен Бойчук (художник Безіл) має змогу правдиво показати як муки творчі, так і потаємні, амурні. Едуард Камалов (лорд Генрі) зі стрункою спиною, що ніколи не знала фізичних навантажень, доречно сипле відбірними парадоксами. Остап Шаламага (Джеймс, брат покійної Сібіл Вейн) має змогу проявити себе як пристрасний месник, а Всеволод Мороз (Адріан Сінґелтон) погратися в розсудливого детектива.
Спірним здається лише образ головного героя. Нагадаю, він персонаж, якого ведуть. В прямому сенсі: від першої появи, де Доріана подають на блюді, як страву, до фінальної сцени, де колишнього улюбленця публіки виносять на смітник. Але, попри присутність майже у кожній сцені, Гліб Городнічев ніби не до кінця розуміє, що відбувається навкруги, і його єдина щира емоція – здивування. На сцені він поводиться так, ніби йому сниться ця історія, з якої він не може прокинутись. Образ "загіпнотизованого злим чаклуном хлопчика" не заважає механіці вистави, але не дозволяє розкритись Городнічеву. І він врешті програє навіть власному безмовному портрету (Артур Березовський) – і за статурою, і за пластикою фінального танцю.
Рельєфних торсів – як у більшості вистав Гладушевського – у "Портреті Доріана Грея" в достатку. Режисер продовжує рефлексувати над естетикою оголеного чоловічого тіла і транслювати своє бачення краси. Після першого виходу роману Вайлда звинуватили в латентному гомоеротизмі (за трикутник Доріана – Безіла – Генрі). Романіст парував передмовою: "Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада"! Не обмежений вікторіанською мораллю, Гладушевський не приховує, що між героями існують пристрасні почуття, що не можуть – під тиском суспільства – перерости у стосунки.
До речі, "прощальний" поцілунок між Безілом та Доріаном – це не тільки камінг-аут літературних персонажів, але й чергова кіноцитата. Цього разу завершальної сцени "Талановитого містера Ріплі" Ентоні Мінгелла. Не даремно ця рецензія теж починалася з кінометафори. Обізнаному сінефілу багато деталей здадуться підозріло знайомими. В агресивно-червоних кольорах сцени можна зчитати омаж на червону кімнату з "Твін-Піксу" Девіда Лінча. Завеликий східний халат не по плечу Доріана – мов нагадування про драми дорослішання Бернардо Бертолуччі як "Останній імператор" та "Маленький Будда".
Тут легко загратися з символізмом та художніми шарадами. Постановка провокує глядача постійно замислюватись: що цим хотів сказати автор? Та треба пам’ятати, що "ті, що силкуються розкрити символ, ризикують". Для частини глядачів перманентна потреба в дрібній аналітиці може здатися надмірністю, для іншої – принадою. Це ще раз доводить, що вистава більше хоче справити враження, ніж сподобатись публіці. Агресивна сценографія Віталія Кравця, світло Олександра Полонського та звук Олекси Нищука постійно тиснуть, мовою естетики створюють відчуття трилера. Що провокує атмосферу конфлікту не тільки між персонажами, а глядачами й творцями. І працює на реалізацію надзадачі вистави: "Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний".
Після читань Фіцджеральда "несмішним" коміком лише одиниці пішли із залу задоволеними. Але цей жарт виявився настільки значущим, що потрапив до посмертної кінобіографії Кауфмана... Частково фасетна розповідь, загострення тригерної теми одностатевого кохання та фізичні незручності постановки можуть не тільки змазати враження від вистави, а й зовсім його зіпсувати. Але "Портрет Доріана Грея" від Театру "Сузір’я" і не передбачає ефекту "теплої ванни". Головне для цієї вистави – спонукати глядача до післясмаку й дискусії (навіть методами шокової терапії). Адже як зазначав самозакоханий англійський класик, "коли критики розходяться в думках — значить митець залишається вірним собі".