Накануне четвертой годовщины начала полномасштабного вторжения Российской Федерации в Украину дипломатическая имитация урегулирования со стороны Москвы начинает приобретать еще более острое звучание. То, что у Путина называют "урегулированием", является попыткой легитимизировать оккупацию через дипломатические протоколы. За фасадом переговорных инициатив в Женеве и Абу-Даби скрыты намерения Кремля выиграть время для перегруппировки и добиться уступок, которые выходят далеко за пределы чисто территориального вопроса. Далее текст на языке оригинала. Аналіз "затрампованого" (заблокованого або стагнуючого) мирного процесу вимагає детального розгляду. Адже коли дипломатичний процес заходить у глухий кут, ситуація не стає статичною – вона трансформується у динамічну деградацію. А нова стратегія Сполучених Штатів щодо України створює додаткові виклики для діалогу про мир, змушуючи Київ діяти в межах зміненого Вашингтоном курсу. Оновлений підхід США переформатовує геополітичні рамки, що впливає на перспективи мирного врегулювання та спонукає Україну адаптуватися до нових правил гри.
Цього всього не було, якби республіканці діяли, як в часи президента Рональда Рейгана. Колись Республіканська партія виступала за запобігання поширенню тоталітаризму у світі та допомагала демократіям, що зароджуються, які намагалися відбитися від комунізму та інших форм тиранії. Тепер все інакше.
Поки адміністрація президента Дональда Трампа реалізує зовнішньополітичну стратегію, що базується на принципах винятковості та прагненні до глобального домінування, лідери Російської Федерації та КНР використовують персоналістські особливості американського лідера для просування власних геополітичних інтересів.
Коли Трамп грається у найкращого президента Сполучених Штатів за всі часи та мріє стати повноправним "володарем світу", диктатори Путін і Сі Цзіньпін "розводять" його, застосовуючи тактику маніпулятивного впливу на амбіції американського президента, що може призвести до девальвації стратегічних позицій Сполучених Штатів на міжнародній арені та розширення впливу цих тоталітарних режимів.
Варто зазначити, що кремлівська адміністрація розглядає внутрішньополітичну поляризацію в Америці як інструмент для досягнення власних геополітичних цілей. Використовуючи "специфічні особливості" політичного курсу Дональда Трампа, Російська Федерація прагне до ерозії політичної та соціальної єдності в США. Це спрямовано на мінімізацію впливу Вашингтона на глобальній арені, що створює сприятливі умови для реалізації неоімперських амбіцій Кремля, спроб відновлення Росією статусу великої держави та реставрації гегемонії Москви на пострадянському просторі.
Водночас, у поточному геополітичному контексті, Кремль змушений дотримуватися стратегії стриманості щодо Дональда Трампа. Адже адміністрація Трампа може перейти до політики "мир через силу", включаючи зняття обмежень на використання західної зброї Україною, якщо Москва продовжуватиме саботаж перемовин. Стриманість є інструментом уникнення цієї "гарячої" фази тиску.
Проте обачність Кремля – це не зміна цілей, а зміна тактики. Москва вичікує, поки адміністрація Трампа максимально послабить трансатлантичну єдність, намагаючись при цьому не спровокувати імпульсивну та жорстку відповідь з боку Білого дому.
Таким чином, у межах сучасної зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації, переговорний процес де-факто трансформувався у нелінійне продовження воєнних дій. Москва розглядає дипломатичну комунікацію не як засіб досягнення компромісного консенсусу, а як допоміжний інструмент стратегічного тиску. Його мета полягає у легітимізації та закріпленні тих політичних чи територіальних преференцій, реалізація яких на поточному етапі заблокована низькою ефективністю або вичерпаністю ресурсів конвенційного воєнного інструментарію.
Путін постійно клеїть дурня в перемовинах з Трампом, а той сприймає примітивні лестощі, як заслужені компліменти від свого "найкращого друга". Якщо б і Україна вирішила піти по такому шляху, то цілком доцільно було перейменувати Донбас на Трампленд, а місто Донецьк – на Трамп. І можна сподіватися, що українці б отримали всю необхідну військову допомогу, щоб зберегти честь населення Трампленду.
А у межах дискурсу про трансформацію лідерських парадигм у XXI столітті, розгляд питання про визнання заслуг президента США Дональда Трампа набуває особливої актуальності. То ж чому Україні не ініціювати створення ексклюзивної міжнародної відзнаки – "Всесвітньої премії миру за монументальну велич, стратегічну довершеність, інтелектуальну глибину та державну мудрість". Перед тим переконавшись, що вона велика та позолочена.
Дуже важливо, щоб особлива увага до технічних параметрів нагороди – зокрема її обов’язкового позолочення – слугувала не лише символічним показником її високого статусу, але й виступала гарантом відповідності зовнішньої форми суб’єктивному сприйняттю престижу самим її лауреатом – неперевершеним Дональдом Трампом. Позолота в цьому сенсі є неодмінним необхідним атрибутом "політики престижу", що забезпечує психологічне підтвердження міжнародного визнання нагородженого.
Щоб там не було, але Дональд Трамп закриває очі на те, що Путін явно затягує час. Та коли іранський та кубинський режими впадуть, Путіну доведеться перекалібрувати свою геополітику. Адже сучасна зовнішньополітична доктрина Кремля базується на стратегії виснаження, де чинник часу розглядається як ключовий актив для дестабілізації західної коаліції.
Російська терористична влада виходить із припущення, що тривале протистояння виявить інституційну втому демократичних систем швидше, ніж вичерпаються ресурси тоталітарної вертикалі. Однак ця стратегія критично залежить від стабільності учасників "осі зла", де Іран та Куба відіграють роль стратегічних вузлів.
Наразі ситуація навколо Гавани демонструє вразливість "тоталітарного інтернаціоналу" перед жорстким економічним тиском. Запроваджена адміністрацією Дональда Трампа наприкінці січня 2026 року політика вторинних тарифів фактично відрізала Кубу від постачань нафти, спровокувавши ризик повного гуманітарного колапсу.
Ситуація тепер складається таким чином, що традиційні альянси Кремля дають тріщину, а система багаторічних партнерств Москви опинилася на межі розпаду, залишаючи колишні домовленості у хиткому стані. Після усунення Ніколаса Мадуро у Венесуелі, Куба втратила своє основне джерело енергоресурсів.
А для Кремля Куба має велике геополітичне значення, і є символічним та стратегічним форпостом у Західній півкулі. Неможливість підтримати Гавану в умовах блокади продемонструє логістичне безсилля Москви щодо Куби, дезавуює міф про глобальний характер російської військової присутності, підтверджує її регіональну обмеженість та підірве статус Москви як "альтернативного центру сили".
Можна припустити, що ерозія стабільності в Тегерані та Гавані поставить під сумнів життєздатність путінської моделі "багатополярного світу", що тримається на альянсах із режимами-ізгоями. Куба є символом того, що "американська гегемонія" нібито не всесильна навіть у власній півкулі. Падіння режиму в Гавані означатиме остаточну поразку московської моделі впливу в Латинській Америці.
Крах диктатур в Ірані та на Кубі автоматично перетворює російську "багатополярність" на глуху ізоляцію. Без цих опорних точок геополітична модель Путіна стає нежиттєздатною. Росія залишиться без ключових союзників у стратегічно важливих регіонах, що де-факто означатиме крах її претензій на роль одного з полюсів світового порядку.
У разі падіння цих антидемократичних режимів, Росія ризикує опинитися в стані стратегічної самотності, де єдиним вагомим партнером залишиться КНР, що посилить асиметричну залежність Москви від Пекіна.
Тоді Путіну доведеться переходити від стратегії глобального наступу на ліберальний порядок до тактики "фортеці в облозі", де головним пріоритетом стане не експансія впливу, а елементарне збереження внутрішньої стійкості за відсутності зовнішніх опорних точок.
Однак найбільша проблема Росії – це її власне населення. Основний визначник сучасного вектора розвитку Російської Федерації полягає у специфіці її політичної культури, яка кардинально відрізняється від західноєвропейських стандартів та ціннісних орієнтирів розвиненого світу. Цей розрив став найбільш очевидним у постбіполярний період, висвітливши глибоку різницю між суспільствами Центрально-Східної Європи та Росії.
У той час, як країни Східної Європи інтерпретували колапс соціалістичного блоку як "повернення до нормальності" та шанс на ліберально-демократичну модернізацію, у російській колективній свідомості події 1991 року набули статусу геополітичної катастрофи. І якщо східноєвропейці сприйняли демократію як інструмент суб’єктності та звільнення від тиску СССР, то Росія через призму втрати своєї імперської величі, розглядала 1990-ті роки, як період поразки та хаосу.
Що спровокувало виникнення запиту на реставрацію тоталітарних методів управління в сучасному російському соціумі. Коли суспільна свідомість продемонструвала готовність до делегування широких повноважень репресивному апарату в обмін на ілюзію безпеки та передбачуваності.
Можна сказати, що на Московії феномен "неопатріархального тоталітаризму" в даному контексті виступає як специфічна форма політичної адаптації, де стабільність системи забезпечується шляхом відтворення архаїчних форм контролю та централізації влади.
Та на відміну від сусідніх народів, які ідентифікували неефективність радянської планової системи як першопричину занепаду, російське населення схильне шукати виправдання у зовнішніх факторах. І економічні труднощі інтерпретуються не як наслідок структурних вад власної моделі, а як результат зовнішнього втручання або "несправедливості" світового порядку. Це блокує можливість внутрішньої реформації та закріплює стан пасивної залежності від держави.
Не варто забувати, що російська державна ідентичність історично вибудувана навколо концепції мобілізаційного суспільства. В умовах деградації цивільних інститутів, основними формами соціальної активності стають процеси, пов’язані з насильством та саморуйнівною поведінкою (алкоголізація, висока толерантність до смерті).
Російська держава сьогодні перетворила війну на основу свого існування та головний сенс буття, де соціальні інститути та колективна психологія підпорядковані циклам насильства. Крім того, в російському соціокультурному просторі спостерігається велика толерантність до людських втрат. Держава використовує механізм некрополітики, де здатність населення до масової самопожертви (смерті за інтереси режиму) стає головним мобілізаційним ресурсом.
Одночасно це корелюється з високим рівнем соціальної апатії та деструктивними моделями поведінки, зокрема, зловживанням алкоголем та іншими психоактивними речовинами, що є наслідком тривалої травматизації та відсутності інструментів соціальної вертикальної мобільності.
З огляду на це, завершення поточного військового конфлікту в Україні може розглядатися лише як тактична пауза. Без фундаментальної трансформації політичної культури та відмови від імперської парадигми, путінська тоталітарна держава неминуче продовжуватиме свою експансіоністську політику як єдиний доступний їй спосіб подальшого функціонування.
Розблокувати мирний процес можливо лише через критичне для Москви накопичення ризиків, які зроблять продовження стагнації загрозою для самого існування путінського режиму. Якщо для Кремля геополітичні та економічні втрати переважатимуть над дивідендами, які Москва намагається одержати від затяжної та кривавої війни Росії в Україні.
Через це для диктатора Путіна процес деескалації та переходу до більш конструктивної фази перемовин може стати прийнятним лише тоді, коли ціна утримання існуючих позицій почне перевищувати потенційні ризики від компромісу, що потребує зовнішнього стимулювання через інструменти превентивної дипломатії та силові методи.
Готовність Путіна до деескалації та переходу до реалістичної фази переговорного процесу перебуває у прямій залежності від балансу граничних витрат та очікуваних вигод. А поки що стратегічний підхід злочинного путінського режиму зосереджений на концепції "перемоги через виснаження", де ставка робиться на вичерпання ресурсів противника. А збереження статус-кво або подальша експансія розглядаються як менш ризиковані сценарії, ніж політичний компроміс.
Для трансформації цієї калькуляції необхідно створити умови, за яких екзистенційна та ресурсна ціна утримання окупованих українських територій і продовження агресії почне домінувати над внутрішньополітичними ризиками, що неминуче виникнуть у разі відступу Путіна від його максималістських цілей.
Але така ситуація не може виникнути спонтанно, вона потребує системного зовнішнього силового тиску Сполучених Штатів, об’єднаної Європи та всього колективного Заходу.
Виникли обставини, коли агресор перебуває в полоні "пастки незворотних витрат". Де кожна нова ескалація відбуватиметься заради виправдання попередніх прорахунків. Тому для Путіна будь-який відступ, за відсутності очевидної військової чи економічної катастрофи, інтерпретується як прояв слабкості, що загрожує внутрішній стабільності режиму.
З чого можна зробити висновок: деескалація з боку Російської Федерації не є питанням "доброї волі" чи успішної дипломатії в класичному розумінні, а похідною від успішного застосування стратегії силового стримування, що робить агресію не тільки економічно неможливою, але й військово безперспективною.