Війна, розпочата Росією, триває вже півроку і за цей час все більше людей помічають, що їх уже так не лякають сирени та звуки вибухів.

[see_also ids\u003d"

Психологи та психотерапевти розповіли, що відбувається з нами зараз, пише «Главком».

Що відбувається зараз із нашою психікою.

Ключове психологічне поняття у цій ситуації – адаптація, вважає психолог Валентин Кім.

«Коли люди кажуть, що звикли до війни, вони трохи дурять самих себе. Тут швидше йдеться не про звикання, а в якомусь сенсі про самообман і самонавіювання, про демонстрацію своєї сили і впевненості, і це необхідна умова для того, щоб ми могли почуватися більш-менш у нормі. Ми хочемо показати оточуючим і самим собі, що насправді сирени і всі події останніх шести місяців не завдають нам болю, занепокоєння та тривоги.. Тобто ми намагаємося самі собі навіяти стан, у якому нам добре», – запевнив він..

За словами психолога, за фразою " Це уникнення, знецінення небезпеки та адаптація, частково пов'язана з емоційним онімінням від того, що відбувається. Але саме оніміння найчастіше виникає, коли людина безпосередньо перебуває на лінії фронту і реально стикається з наслідками загроз.

Психотерапевт Марія Фабричева також вважає, що нинішній стан багатьох українців є наслідком уміння нашої психіки адаптуватися..

«Наша психіка влаштована так, що може адаптуватися та витісняти якісь речі. Вона робить все, щоб людина змогла вижити. Зараз із «центрального фронту» мозку інформація про війну перейшла до інших ділянок: для когось вона стала просто тлом», – розповіла вона.

За її словами, люди з війни потроху почали перемикатися на інші, не менш важливі речі: підготовка до зими (що також важливо для виживання), початок навчального року.

Звичайно, людям «повертає пам'ять» звук сирени чи приліт, але вони при цьому не на 100% «включені у війну» весь час.

Що відбувається з нами на рівні фізіології та що робити.

Як пояснила психотерапевт, лікар-психіатр Тіна Берадзе, коли з людиною відбуваються якісь екстраординарні речі, включається мигдалеподібне тіло – частина людського мозку, яка відповідає за викид адреналіну та включає реакцію «бий чи біжи».

«Люди по-різному переживають сильний стрес: є генетичні фактори, є індивідуальна стійкість до стресів. Існує такий термін, як десенситизація. Це коли відбувається перший приліт, потім другий, за ним третій – і мигдалеподібне тіло звикає до цього, вироблення великої кількості адреналіну стає постійним, отже, нормою. Частина моїх родичів, які залишилися в Києві, часто мені кажуть, що зазнають сильної тривоги навіть коли немає сирен і коли не прилітає. Це дисфункціональний розлад мигдалеподібного тіла і цей стан є посттравматичним розладом», – розповіла вона..

Єдиним дієвим методом фахівець вважає ухвалення ситуації.

«Австрійський психотерапевт Віктор Франкл, який пройшов через концтабори, потім писав, що люди, які від початку перебування в концтаборі впадали в паніку, не вижили.. Ті, хто дивився на ситуацію із надмірним оптимізмом, теж не вижили. Вижили ті, хто прийняв ситуацію», – наголосила вона..

Які будуть наслідки.

Професор кафедри теоретичної та практичної психології національного університету «Львівська політехніка» Олена Лещинська пояснює, що зараз ми перейшли на «енергозберігаючий рівень реакцій», і це добре.

А ось звикання до трагедій – це погано.

«Відбуваються нещастя, трагічні події, багато хто переживає горе. Якщо людина до цього звикає, вона втрачає здатність до співпереживання, стає товстошкірою. Це механізм психологічного захисту, емоційні реакції притуплюються. Те саме відбувалося, скажімо, у жертв концтаборів», – повідомила вона.

Професор наголосила, що до основної маси людей після перемоги емоційна чутливість повернеться.. Будуть і ті, у кого реакція не буде нормальною, проте зазвичай таких людей не більше 3%.

Вона також розповіла, що у людей, яких війна спіткала у дорослому віці, психіка відновиться швидше.

«Через 25 років після Другої світової було проведено дослідження, результати яких показали, що психіка людей, які пережили Голокост у дорослому віці, відновилася – залишилися лише невеликі сліди того досвіду.. Водночас у дітей залишилися певні наслідки. Тобто чим молодша людина, тим на більш тривалий час у неї залишаються наслідки травматичного досвіду», – поділилася вона.