Жителька Маріуполя Майя Ш. , якій вдалося вирватися з оточеного міста, розповіла про ситуацію у ньому. Її жінка описує єдиним словом – жах. Розповідь Майї опублікувала сайт 0629.

Жінка розповіла, що із заблокованого міста сім'я бігла на свій страх та ризик, не чекаючи ні коридорів, ні припинення вогню, бо залишатися – означало загинути.. Дорогою теж можна загинути, але вона дає хоча б маленький шанс на порятунок. Для тих, хто залишився в місті, такого шансу практично немає.

Ми жили на вулиці Троїцькій. Останній тиждень - це був просто неймовірний жах і пекло. Бомбіжки – практично без перерви. У різних районах міста. Навколо нас не залишилося жодного цілого будинку.

13 березня вночі ми прощалися із життям. Снаряди лягали так близько, що ми думали, все це до нас. Стіни буквально ходили ходуном, хиталися, від гуркоту все стискалося всередині, такий тваринний страх. Страх за свою дитину.

Коли ми вранці вийшли з дому, побачили, що до сусіднього, 51-го, прилетіла авіабомба.. Вона повністю зруйнувала будинок. Були попадання ракет до сусіднього будинку з іншого боку від нас. Ми тоді швидко склали речі та поїхали у бік селища Моряків. Його відбомбили напередодні, і тимчасово там було спокійніше.

Коли поїхали, дізналися, що в наш будинок потрапило одразу три снаряди..

Ми переночували у селищі Моряків у домі моєї знайомої, а вранці 14 березня сіли у машину та поїхали з міста..

Я підбила всіх своїх знайомих, у кого залишалися ще машини та бензин, їхати разом. Утворилася досить велика колона. Я розуміла, що ми можемо не доїхати, що нас можуть розстріляти, ми можемо налетіти на міну або потрапити під обстріл " І треба ризикувати.

Вранці 14 березня ми виїхали із Маріуполя.

Їхали з селища Моряків, через Портівське, Мелекіне і далі на Бердянськ. У Широкій балці вже стояли росіяни.

До Бердянська ми дісталися без проблем. Там була ділянка під Мелекіно замінована, міни видно було добре, об'їхали по полю. Але далі спокійно проїхали. До Бердянська дісталися без особливих труднощів. Але ми вирішили не заїжджати до міста. Боялися, що ми там застрягнемо, що нас не випустять. І тому рушили далі.

Інформація про дороги передається лише через сарафанне радіо. Нам казали, що на Запорізькій трасі бої, тож ми в той бік не їхали, а рушили у напрямку Токмака..

До Токмака ми також дісталися відносно спокійно. Обстрілів не було. Всюди стоять російські блокпости. Скажу відразу, над нами не знущалися, говорили без хамства, за винятком кількох випадків. Оглядали машину, перевіряли документи. Дехто навіть запитував, ну як там «Пентагон» (народна назва одного з районів Маріуполя – ред.. Ну, тобто на деяких блокпостах стояли місцеві. Молоді пацани. І я весь час намагалася зазирнути їм у вічі. Хотіла зрозуміти, як це взагалі, йти вбивати своїх, розстрілювати, рівняти із землею місто, в якому колись самі жили, чи не раз бували.

Я не бачила в цих очах нічого. Я, мабуть, ніколи цього не зможу зрозуміти. Хоча деякі нам казали: їдьте і ніколи не повертайтеся назад.

Найскладніше почалося після Токмака, бо ніхто до ладу не знав, куди можна їхати. Ми рушили на Кам'янське. Там виявився підірваний міст, але є об'їзна стежка по полю. Це страшно, бо поле – заміноване. Але є обкатана колія, треба їхати строго нею.

За Каменським ми виїхали на український блокпост. Нас одразу не пропустили. Усі там дуже здивувалися, що ми виїхали з Маріуполя.. Поки нас перевіряли, розпочався бій. Ми стояли півтори години на трасі і подумки знову прощалися з життям, бо над нами літали «гради», лунали автоматні черги.. У доньки стався нервовий зрив, вона стала важко дихати, я злякалася, що її серце не витримає зараз.

Але потім перестрілка стихла, до нас під'їхали екіпажі патрульної поліції, і далі вже супроводили нашу колону до самого Запоріжжя. Тобто після Кам'янського наш шлях уже був спокійним. Ми добиралися до Запоріжжя 11 нескінченних годин!

У місті нас провели до будівлі цирку. Там нас зустріли, нагодували, стали визначати на нічліг. У різні місця. Ми з донькою потрапили до дитячого садка. Вперше за останні два тижні ми змогли поспати. Сьогодні ми рушили далі, у безпечніше місце.

Я думаю, що весь цей жах, який пережили наші діти, не пройде безслідно для їхнього здоров'я. Але буду про це думати потім. Зараз важливо вижити.