Після ліквідації американцями іранського генерала Касема Сулеймані прес-служба російського Міністерства оборони теж виступила з некрологом-панегіриком убитому командиру спецназу «Корпусу вартових ісламської революції».

У заяві відомства Сергія Шойгу було все, що зазвичай говорять в таких випадках про справжніх друзів Росії. І видатний воєначальник; і організатор боротьби з «Ісламським державою» і «Аль-Каїдою» ще тоді, коли США і не думали з ними боротися; і фактор стабільності. Смерть Сулеймані, на думку російського міністерства оборони, призведе до різкої ескалації насильства в регіоні.

Зрозуміло, що це - аж ніяк не тільки позиція російських військових. Це перш за все позиція Кремля. Володимиру Путіну необхідно продемонструвати свою солідарність з Тегераном саме в той момент, коли, на думку аятолл, американці перейшли «червону межу» і повинні відповісти за загибель одного з найвпливовіших іранських військових і диверсантів.

Питання в тому, як саме Путін буде підтримувати Іран. Чи обмежиться Кремль заявами і некрологами, або постарається надати іранському режиму якщо не військову, то економічну підтримку, якщо вона знадобиться Ірану в разі цілком реальною ескалації на Близькому Сході? І якою вона буде, ця підтримка - закамуфльованій або демонстративної?

Відносини з Іраном не перший рік ставлять Кремль в суперечливу ситуацію. З одного боку, Москва виступає проти поширення ядерної зброї, з іншого - підтримує режим, який явно прагне цією зброєю володіти. З одного боку - виступає проти релігійного екстремізму, з іншого - підтримує країну, яка є спонсором і політичною платформою для цілого ряду екстремістських угруповань, причому не тільки в шиїтському, але і в сунітському світі. З одного боку, Володимир Путін згадує про антисемітські гріхах давно помер політика зі Східної Європи, з іншого - не соромиться обійматися з керівниками країни, яка не приховує свого бажання знищити Ізраїль і навіть проводить конференції, присвячені міфологічному характеру Голокосту, а це вже дуже важко пояснити.

Ліквідація Касема Сулеймані знову повернула Володимира Путіна в цю суперечливу ситуацію. З одного боку, дуже хочеться домовитися з Дональдом Трампом - тим більше, що зовсім незрозуміло, чи вдасться про щось домовитися з його наступником, якщо Трамп раптом програє вибори. А з іншого - дуже не хочеться домовлятися з Трампом за іранський рахунок. Тому що в цьому випадку негайно блякне образ Путіна, як рішучого прихильника «багатополярного світу», що виступає проти американської гегемонії і робить все можливе, щоб підтримати її противників - від Кім Чен Ина до ХАМАСу. А це, між іншим, не тільки зміст актуальною російської зовнішньої політики, але ще і важлива частина образу Путіна для внутрішньополітичного вжитку.

Але цілком можливо, що російський президент спробує вийти з новою ситуації, яка склалася на Близькому Сході після ліквідації Сулеймані, «по-путінськи». Попросту кажучи, буде тягати каштани з вогню, поки американці будуть зайняті вирішенням проблеми. І посилить свій вплив там, де у американців не буде ні часу, ні сил чинити йому опір.

Між іншим, в день ліквідації генерала Сулеймані американський держсекретар Майк Помпео повинен був відправитися до Києва, щоб продемонструвати підтримку українському керівництву. Але через події, які відбулися в Іраку напередодні загибелі Сулеймані, не поїхав. І тепер невідомо, коли взагалі в доступному для огляду майбутньому відбудеться цей візит.

Маршрут цієї невдалої поїздки включав в себе не тільки Україну, а й Білорусь, чий президент Олександр Лукашенко намагається чинити опір «інтеграції» по-кремлівськи. Так що, хоча явної ескалації на Близькому Сході ще немає - її наслідки вже є. По крайней мере, для пострадянського простору.

оригінал.