Час - одна з найскладніших філософських категорій. Важко навіть дати універсальне визначення, що це таке. Але ми точно знаємо, що час можна вбивати, втрачати, знаходити, витрачати, давати, тягнути. Після 24 лютого ми дізналися, що час можна ще й стискати. А ще воно відносно: час, необхідний на безпеку, є різним залежно від того, з якого боку від дверей в НАТО ви знаходитесь.

Між 4 лютого, коли у Пекіні лідери Росії та КНР підписали спільну заяву з ключових міжнародних проблем, і зустріччю понад 40 міністрів оборони країн демократичного табору на військовій базі у Рамштайні 26 квітня минуло 80 днів.. Але в них вмістилася ціла вічність. Спроба подати декларацію Москви та Пекіна як обриси нового світового порядку зірвалася, так і не злетівши. Натомість три дні на взяття Києва перетворилися на більш ніж два місяці героїчної оборони з трагедіями, які неможливо було уявити, та перемогами, яких ніхто, крім нас, не очікував. На трансформацію, яку колективний Захід (цей злегка неточний термін означає як реальний демократичний Захід, так і не менш демократичний Схід) пройшов за два місяці війни, в нормальних умовах знадобилися б десятиліття, а деякі події взагалі могли б не статися ніколи. Але час тепер тече інакше.

І йдеться не лише про безпрецедентні за масштабами та обсягами постачання зброї Україні та санкції проти Росії, багато з яких було запроваджено вперше в історії, а й про концептуальні зміни у світогляді, стратегічному плануванні та переосмисленні геополітичної ситуації у світі, які відбуваються на наших очах.. Вже найближчим часом побачить світ нова Стратегія національної безпеки США та її Індо-Тихоокеанська частина, буде переглянуто аналогічний документ у Японії, відбудеться черговий (але навряд чи прохідний) саміт НАТО. ЄС знайшов ослаблий голос, а ООН, схоже, його остаточно втрачає.

Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО? Перехід армії України до стандартів озброєння Північноатлантичного альянсу? Перегляд Стратегії національної безпеки Японії у бік активнішої ролі Сил самооборони наймиролюбнішої країни світу у разі військової загрози? Подальше посилення санкцій проти РФ з боку відтепер «недружніх» Москві Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню та Японії.? Запізніле, але все ж таки рішення Німеччини надати важке озброєння Україні? Відмова Європи від російських енергоносіїв? Опитувальник для України як країни-кандидата на вступ до ЄС? Перемолота на металобрухт третина боєздатних частин «другої» за могутністю армії миру та звільнення окупованих територій? Трохи більше двох місяців тому всі ці сьогодні реальні речі викликали б у кращому випадку сумнів. Сьогодні ж залишається лише одне питання: коли саме все це станеться.

У світоглядній сфері осоромленими виявилися і колишні авторитети міжнародних відносин, жоден з яких не зміг передбачити масштабу нинішньої катастрофи.. Деякі і зараз продовжують шаленіти, пророкуючи, «що Росія все одно переможе». Є й такі (причому кількість їх зростає), хто із задоволенням і ентузіазмом знаходять пояснення, що відбувається, хоча при цьому без сорому і совісті суперечать власним твердженням, зробленим недавно. Що ж, злегка перефразовуючи один із законів Мерфі, слід визнати: хоч би яка несподівана подія сталася, завжди знайдеться той, хто скаже: я завжди знав, що саме так воно і буде.

Спостерігаються тектонічні зрушення у сфері економіки. Несподівано «локальний», як його люблять подавати деякі прокремлівські експерти, конфлікт — тобто війна Росії проти України — мав наслідком значне зростання цін на енергоресурси, продовольство, переорієнтацію логістичних ланцюжків та переформатування взаємин у сфері фінансів та торгівлі на глобальному рівні.. Вкрай цікаво відстежувати, як із космічною швидкістю, але у реальному масштабі часу (воно ніби й справді стискається) формуються події майбутнього.

Ця війна дає людству шанс продемонструвати мудрість, єдність та згуртованість, віра в які була втрачена за два роки ковіда. Вірус нікуди не подівся, але про нього вже ніхто, крім жителів повністю заблокованого Шанхая, не згадує — трохи дивно, чи не так Ця війна має стати моментом глибоких усвідомлень та рішучих змін. Час, як говорить відома молитва, знайти мужність змінити те, що можна змінити, прийняти те, що неможливо прийняти, і навчитися нарешті відрізняти одне від одного.

Україна опинилася в центрі загальної уваги не сьогодні і не 2014-го. Ще у 2004–2005 роках весь демократичний світ захоплювався потенціалом мирної Помаранчевої революції. А потім на чолі України встав Янукович. У 2014-му свобода була оплачена життям Небесної сотні, втратою Криму та окупацією частини Донецької та Луганської областей. Світ здригнувся, але зробив лише півкроку вперед, рівно стільки, наскільки вперед змогли просунутися ми. 24 лютого війна змінила все. Ми зробили неможливе. І світ став відповідати тим самим.

І справа не лише у постачаннях зброї та санкціях. Незадовго до війни, на кліматичному саміті у Великій Британії, домовлялися зменшувати споживання вуглеводнів, щоб знизити процес катастрофічних змін клімату. Чудово, цей момент настав. Тільки дивитися на нього потрібно тепер під іншим кутом. За два місяці війни Індія купила 26 млн барелів російської нафти. Це більше, ніж за минулий рік. Причина? Дуже хороші знижки від Путіна. Наслідки? Індія трохи пізніше буде змушена витратити зекономлені суми на нові озброєння (але вже навряд чи від Путіна) у зв'язку з дестабілізацією у світі, викликаною російською агресією, або на стрімко дорожче через все ті ж агресії продовольство. Це лише один приклад. Пора вже усвідомити, що ембарго на покупку важкої російської нафти — це не втрата прибутку, це інвестиція, яка багаторазово окупиться.

Росія дестабілізує енергетичні ринки, то вимагаючи оплати в рублях, то припиняючи поставки, порушуючи контракти. Логічне і цілком розумне наслідок — розбудова поставок зрідженого газу та нафти альтернативними маршрутами, але не тільки. Важливим є відновлення дискусій про можливе повернення до ядерної енергетики в країнах, які раніше від неї відмовилися.. Потрібно потроїти зусилля з водневої енергетики з винятком із цих процесів Росії (щоб ніхто не сумнівався — вона дуже активно нарощувала свою присутність у таких проектах до війни). Веспасіан казав, що «гроші не пахнуть», але він мав на увазі туалети. Як виявилося, гроші пахнуть — лише нафтою та газом. Це найкраще видно на прикладах Шредера, Варніга, Фошерау та інших. Час покінчити з політичною корупцією у цій сфері.

Китай, Індія, інші країни Азії занепокоєні спостерігають за літакопадом, влаштованим українськими майстрами ППО, оскільки послухалися російських емісарів та закупили московської зброї на мільярди. Тепер деяким із покупців довелося міцно замислитися про свою обороноздатність. Чи треба говорити, що прив'язка до постачальників зброї означає і політичну афіліацію, а перерозподіл ринку оборонної продукції спричиняє і трансформацію технологічної бази.? Але ще гірше — це висновок, який можуть зробити країни, чия безпека перебуває у їхніх руках, — лише володіння ядерною зброєю гарантує спокій від зазіхань неспокійних сусідів.. Тому що Закон не працює. Скільки ще війн має розв'язати Росія, перш ніж її викинуть із Ради Безпеки ООН або як мінімум позбавлять права вето?

Перебуваючи в Азії, дещо гостріше відчуваєш і такий аспект сучасного світоустрою як історичні образи. Імперські війни минулого тут все ще пам'ятають і час від часу нагадують про них, аж до останньої — в Афганістані. І якщо прислухатися до аргументів, що звучать з цього боку Євразії, то інтегральний погляд можна сформулювати так — необхідний рівний підхід до безпеки, безвідносно того, де відбувається конфлікт.

У цьому контексті є дещо дивним, що після заснування міжнародних судів не було зроблено наступного кроку — ухвалення відповідних міжнародних кодексів. Чому рішення звичайного суду у кримінальній справі стосовно фізичної особи, визнаної винною, тягне за собою автоматичне покарання, визначене статтею відповідного кодексу, а коли злочин вчиняє цілу державу, нічого подібного не відбувається? Адже і в Індо-Тихоокеанському регіоні, і на Близькому Сході, і в Латинській Америці все ще присутні міждержавні образи і тліють десятки конфліктів, які в окремих випадках можуть набути величезного дестабілізуючого потенціалу.. Якби рішення Міжнародного суду справедливості про визнання тієї чи іншої країни призвідником несправедливої \u200b\u200bвійни (як це сталося щодо Росії) автоматично означало б застосування найжорстокіших санкцій, блокування участі в міжнародних організаціях, торгове ембарго та заморожування активів, то про багато потенційно гарячих точок планети можна було б.

Жертва насильства не повинна благати про правосуддя, воно має бути гарантовано, причому на рівній основі всім. На жаль, реальність така, що сьогодні найефективнішою відплатою за агресію залишається війна, а отже, право сили. Адже ви помітили, що кожен наступний біснуватий диктатор — гірший за попередній.?

У людських силах змінити такий стан справ. Не можна допустити появи наступного.

[votes id\u003d"

Всі статті Сергія Корсунського читайте тут.