Футбол в місті смерті

19 липня 2018, 08:15 | Футбол | Оригінал статті
фото з football.ua
Розмір тексту:

Матеріал Володимира Войтюка про клуб зі столиці вбивств.

Якщо Хуарес є містом Бога, то лише через те, що диявол боїться сюди прийти.

(Мексиканська приказка).

Звичайний ранок в Хуаресі. На віадуку, який охрестили Мостом Мрій, висять кілька чоловічих тіл, яким бракує голови. Неподалік від цих трупів можна побачити написи, які попереджають, що так буде з кожним, хто перейде дорогу картелю. На жаль, ці моторошні картини зовсім не лякають місцевих мешканців. Безголові трупи викликають в більшості аборигенів таке ж саме «здивування», як і ялинки на Новий рік, чи те, що їхні діти хочуть стати сікаріо (так в Мексиці називають кілерів). Місцеві знають, що ранкові трупи – це лише квіточки, а до кінця доби будуть десятки інших тіл – чоловіків, жінок та інколи немовлят. Прості смертні теж чудово знають, хто стоїть за цими вбивствами – Хуареський картель. Одним з творців цієї кривавої імперії був Амадо Фуентес, який усе любив робити з розмахом. Він першим в країні почав транспортувати наркотики в США цілими літаками. Через це й отримав прізвисько «повелитель небес». За часів дона Амадо на частку Хуареса припадала половина наркотрафіку між Мексикою та її багатим сусідом. Недарма DEA(Управління по боротьбі з наркотиками) США називало його найвпливовішим наркоторговцем своєї епохи. Фуентес вже давно в пеклі, але справа його досі живе. Картелі, банди, корумповані поліцейські та військові щодня б’ються за свій шматок спокусливого пирога, прикордонну зону між Мексикою та США, через яку тече наркотикова річка.

Хуарес живе за законом джунглів. В місті виживають лише найсильніші, ті, в кого є зброя. У 2008 році, якщо вірити статистиці, в цьому місті трапилося 1700 вбивств. Через рік злочинці перекрили своє попереднє досягнення на 1000. А в 2010 році число вбивств перетнуло 3000-тисячну позначку. Більшість злочинів відбувається саме на прикордонній зоні між Хуаресом та американським Ель-Пасо. Однак це не зупиняє мексиканців від подорожі в зону смерті, адже там за декілька місяців можна стати казково багатим та забути колишні злидні, мов страшний сон. Проте, як правило, подорож за довгим песо, виявляється квитком в один кінець. Вже через декілька днів труп мексиканця, з якого не вийшло наркобарона, висітиме на Мості Мрій. А з тими, кому пощастить менше, родина так і не зможе попрощатися, їхні тіла закопають в пустелі або ж розчинять в кислоті.

А що поліція та армія? Практично завжди вони закривають очі на всі ці звірства, оскільки важко заарештувати людей, які платять тобі зарплатню. Якщо правоохоронні органи звітують про великий успіх, то мексиканці розуміють, що це картель просто здав тих, хто відбився від рук. Звичайно буває, що в мутній воді виловлюють і якусь чималеньку рибину, але це трапляється лише тоді, коли в гру вступає DEA. Ці три літери наводять страх навіть на мексиканських небожителів, які не мають жодного бажання опинитися за ґратами. Майже всі наркобарони та сікаріо корчать з себе ревних католиків та просять благословення в неофіційного патрона наркобізнесу «святого» Хесуса Мальверде, якого називають мексиканським Робін Гудом. Також поширений серед вбивць культ Святої Смерті. Влада лише в 2005 році додумалася позбавити цю «святу» офіційного статусу. Сікаріо перед тим як вирушити за черговими головами, моляться смерті, щоб вона захистила їхнє життя, а натомість вони обіцяють їй нову жертву.

В Мексиці торговці наркотиками та кілери є кумирами для молоді. Діти, які мріють про гори доларів, починають свою роботу на картель в якості мулів, які перевозять товар в США. Місцеві чудово знають всі слабкі місця в кордоні, а коли їх навіть спіймають на гарячому, хлопчакам не загрожує нічого серйозного, адже неповноліття слугує їм своєрідною депутатською недоторканністю. Більш досвідчені колеги для того, щоб ще більше прив’язати мулів до себе, платять їм зарплатню наркотиками. Підсівши на голку, юні сікаріо заради дози готові на все: «Хлопці часто цілими днями грають у відеоігри, в яких вони вбивають десятками. А потім в пошуках нових вражень вони виходять на вулицю та вбивають вже в реальному житті. Їх абсолютно не мучать докори сумління. Для них це лише нова відеогра», – розповідає один з місцевих поліцейських. Проте люди в Хуаресі не лише вбивають, страждають та плачуть, а й кохають, ходять до церкви та грають в футбол.

Клуб Індіос з’явився на світ в 2005 році, коли Хуарес ще був далеким від титулу найнебезпечнішого міста світу. Спочатку Індіанці не ставили перед собою ніяких високих цілей, задовольняючись тим, що команда стала справжньою кузнею, в якій гартувалися юні таланти, які потім сяяли в провідних клубах Мексики. Однак олімпійський девіз був не для власника Індіос Франсіско Ібарри, він хотів перемагати. Ібарра народився в заможній родині будівельників і не звик собі ні в чому відмовляти. Батько хотів, щоб син продовжив сімейну справу, але Франсіско придбав радіостанцію та миттєво зробив її успішною. Ібарра захотів віддячити своєму рідному місту, яке дало йому чудові умови для старту бізнесу. Хуарес в середині 2000-х переживав економічний бум. В прикордонні відкрилося чимало спільних американо-мексиканських фірм, на яких працювали сотні тисяч місцевих. Природно, що робітники потребували не лише хліба, а й видовищ. А ось з ними якось не складалося.

Найближчий футбольний клуб знаходився аж в Монтерреї. І щоб дістатися туди автомобілем, потрібно було затратити півдоби. Одного дня після чергової одіссеї до Монтеррею Франсіско прийшла в голову чудова ідея, а чому б не привезти футбол в Хуарес. Сказано – зроблено. Ібарра купує скромну команду Пачука Хуніорс, яку перевозить в Хуарес та перейменовує на Індіос. Чому він зупинився саме на такій назві? Все дуже просто. Всі спортивні команди в Хуаресі завжди іменувалися Індіос.

«Ми вийдемо в Прімеру», – цим словам сказаним Франсіско на першій прес-конференції в статусі власника клубу ніхто не повірив. Журналісти просто посміялися над гучними заявами Ібарри. Однак Франсіско не звик кидати слів на вітер. 25 травня 2008 року команда з Хуареса виборола путівку у вищий дивізіон.

Тепер Індіанці почали поповнювати свою колекцію скальпами кращих команд країни. Ібарра задумався про те, що футболісти заслуговують мати красивий дім, а не той вігвам, в якому вони перебивалися вже декілька років. Франсіско хотів, щоб новому хуареському стадіону заздрила сама «Ацтека», котра двічі приймала фінали мундіалів. Під час презентації проекту нового дому Індіанців вже ніхто не сміявся. Ібарра обіцяв за декілька років збудувати стадіон на 40 000 вболівальників, з величезним табло, яке мало демонструвати не лише рахунок, а й найцікавіші епізоди поєдинків. Вражали уяву дві VIP-ложі, озброєні червоними диванчиками, скляними столами, плазмовими телевізорами та сотнями декоративних квітів. Мер Хуареса та губернатор штату Чіуауа зі свого боку обіцяли допомогти Ібаррі перенести його мрію з монітору в реальність. Політики цього разу дотримали слова і невдовзі підписали Франсіско всі необхідні дозволи. Вже через декілька місяців після представлення проекту, на будівництві заклали перший камінь. Однак Індіанці так ніколи і не побачили свій новий стадіон.

У 2008 році життя на вулицях Хуареса перетворилося на пекло й в місті стало не до футболу. Навіть місцеві політики боялися ходити на роботу, оскільки малолітні злочинці часто обстрілювали ратушу. Проте президент Мексики Феліпе Кальдерон до пори до часу закривав очі на ріки крові, які проливалися на вулицях Хуареса. Однак його чашу терпіння переповнив випуск новин, з якого він довідався про те, що лише за одну добу в найнебезпечнішому місті світу вбили 69 людей. Для того, щоб припинити насильство, президент відправив в Хуарес 10 тисяч солдатів та поліцейських. Але ці добрі наміри лише підкинули дров у вогонь, який горів на вулицях міста. Дійшло до того, що поліція просто не реагувала на заяви населення про рекет чи кіднепінґ. Служителі закону так пояснювали свою бездіяльність «В нас зараз просто немає часу займатися такими дрібничками». Недивно, що за декілька місяців місто смерті покинули 160 тисяч родин. Як це не парадоксально, але мер Хуареса Хосе Реєс теж змушений був переїхати в Ель-Пасо. Ібаррі також довелося покинути рідне місто. Для того, щоб більше ніколи не повертатися в Хуарес, йому радили продати Індіос, але він рішуче відкидав усі ці пропозиції. «Наш клуб є світлом в кінці тунелю для багатьох мешканців міста. Це більше, ніж просто клуб, я б назвав його соціальною програмою, яка допомагає не втрачати надію в одному з найбільш небезпечних місць на світі. Тому я просто не можу продати Індіос. Поки я житиму, в Хуаресі існуватиме футбольний клуб. Я не можу зрадити тисячі людей, які залишились в місті», – пояснював Ібарра.

Гра Індіанців не сприяла зціленню ран футбольних фанатів. Апертура 2009 складалася для клубу гірше не придумаєш. Вже в першому матчі Індіанці дістали 4 м’ячі від Монтеррея. Тренер команди Хосе Тревіньо не став робити хорошу міну при жахливій грі: «Це була справжня катастрофа. Мої гравці одразу викинули білий прапор. Вони помилялися так, наче вперши бачили м’яч. Мені дуже соромно за цей матч. Я думаю, що нам бракує лідерів, які не будуть капітулювати, поки не пролунає фінальний свисток». Наступні матчі Індіос теж не додали позитивних емоцій фанатам. 0:0, 0:1, 0:2. Було очевидно, що рівень гравців хуареського клубу явно не відповідає стандартам Прімери.

Тренер зробив відчайдушну спробу подолати різницю в класі, вийшовши на трансферний ринок. Проте, попри те, що Хосе декілька днів не злазив з телефону, всі його зусилля виявилися марними. «Наші скаути знайшли кількох футболістів в Гватемалі, Китаї та Іспанії, які нам були по кишені. Спочатку гравці давали своє добро на перехід. Але потім, зайшовши в Інтернет, і прочитавши про те, що твориться в Хуаресі, відмовлялися від переходу до нас. Особливо показовою стала історія з трансфером одного талановитого мексиканського гравця. Після кількахвилинної розмови він сказав «так». Я думав, що нарешті отримав того футболіста, який допоможе нам здобути кілька перемог. Я не хвилювався, що він відкриє якийсь сайт та прочитає про хуареські звірства, адже він й так чудово знав, що являє собою наше місто. Він виявився дуже хоробрим. Але і тут мені не пощастило. Наступного дня він зателефонував та сказав, що змушений нам відмовити. Коли він розповів дружині про свій переїзд в Хуарес, вона влаштувала йому істерику та заявила: «Тільки через мій труп. Ти хочеш залишити мене вдовою! ! ! »» Тревіньо не ліз за словом до кишені, вмовляючи гравців перейти в Індіос:

«В нас не аж так погано, як про це пише жовта преса. Вас поселять в престижному кварталі, де немає вбивств. А ваші дружини зможуть тамувати свою жагу до закупів в численних магазинах Ель-Пасо. Головне в місті просто бути уважним, та не пхати свого носа в небезпечні квартали і тоді з вами нічого не трапиться». Тренер розповідав, що йому зрештою знову вдалося переконати непоганого футболіста приїхати в Хуарес. Проте й цього разу він тут надовго не затримався. Після першого ж тренування з новою командою, новачок ввімкнув телевізор, де в екстреному випуску новин розповідали про те, як вбивці розстріляли 14-річних юнаків на шкільній вечірці, яка проходила в «безпечному» кварталі, в якому поселили гравця. Згодом виявилось, що сікаріо просто помилився адресою. Як то кажуть, краще один раз побачити, ніж 100 разів почути. Новачок Хуареса не з’явився на наступному тренуванні. Він накивав п’ятами з міста смерті, сівши на найближчий літак.

На жаль, стара з косою не оминула й Індіос. Якось тренер молодіжної команди Педро Пікассо зайшов в магазин, який належав його дядькові. Того дня злочинці вибивали з дядька гроші за те, що вони візьмуть його бізнес під свій дах. Проте той відмовився від цієї «пропозиції». Тоді бандити розстріляли його та Педро, який опинився не в той час і не в тому місці. Пікассо було лише 34. Можливо, він з часом виховав би багато хороших гравців, які могли б розкритися в топ-клубах. Але… Після одного з матчів воротар Індіанців повертався додому. Однак додому він так й не доїхав. Група неповнолітніх злочинців зупинила його та під дулами пістолетів забрала авто. Довелося йти додому пішки. Коли голкіпер наступного дня розповів цю історію своєму товаришу, який грав на позиції півзахисника, той, не довго думаючи, зібрав всі свої пожитки та разом з сім’єю покинув Хуарес. За день до вже згаданого матчу з Монтерреєм вбили брата форварда Індіанців Малено Фріаса. Він довідався про цю трагедію лише після гри. Тренери не хотіли, щоб сумна звістка вплинула на гру форварда в цьому поєдинку.

Півзахисник Індіос Відаль, який брав активну участь в різних соціальних проектах, які мали допомогти зупинити насильство на вулицях міста, ледь сам не став жертвою звірів. Наречена футболіста, яка народилася в одному з найнебезпечніших кварталів Хуареса, переконала його взяти шлюб в місцевій церкві, стверджуючи, що ніхто не зачепить їх пальцем в храмі, оскільки кілери – віруючі люди. Але шлюб довелося перенести в більш затишне місце. Майбутня дружина за день до весілля зателефонувала Відалю та зі сльозами на очах розповіла історію, яка вразила навіть її, жінку, яка більше 20-и років прожила в Хуаресі. В церкву, в якій Відаль мав стати на рушничок щастя увірвався сікаріо та зупинив священника, на словах: «Поки смерть не розлучить нас». Вбивця забрав молодого та свідка. Через декілька годин поліція знайшла їхні тіла зі слідами тортур.

Очевидно, що гравцям Індіос було зовсім не до футболу. А тому нікого не дивувала рекордна 27-матчева серія без перемог. Особливо болючою виявилася поразка від передостанньої команди ліги, Атласу, який зробив з Індіанцями те саме, що Німеччина з Бразилією в півфіналі чемпіонату світу 2014. Попри постійні бублики, фанати команди вщерть заповнювали стадіон, навіть на матчах з командами, які представляли міста, які було вкрай непросто знайти на географічній мапі. «Олімпіко Беніто Хуарес» слугував для вболівальників своєрідним Ноєвим ковчегом, на якому вони на дві години рятувалися, від пекла, яке чекало їх ззовні. Саме тому фанати не пропускали жодного матчу Індіанців.

Наприкінці сезону команда зрештою віддячила вболівальникам за підтримку та здобула кілька яскравих перемог. Однак цього виявилося замало. 25 квітня 2010 року Індіанці сказали «Hasta la vista» Прімері після … перемоги над УНАМ Пумас. Футболісти команди продовжували битися за честь клубу, попри те, що їм декілька місяців не платили зарплатню. Вони чудово розуміли, що мусять подавати хороший приклад підростаючому поколінню. Їхня гра переконала тисячі юнаків стати спортсменами, а не сікаріо.

Однак життя Індіанців добігло кінця. DEA взяло клуб на приціл, звинувачуючи його у відмиванні наркодоларів. Ібарра відкидав ці закиди, розповідаючи, що в такий спосіб місцева влада хотіла помститися йому за те, що він свого часу дорікав політикам в тому, що вони відмовились допомогти клубу в скрутну хвилину. Обіцянки чиновників вкотре виявились цяцянками. Ібаррі довелося продати клуб. Втративши «батька», Індіос швидко пішли на дно. Вже в грудні 2011 року клуб канув в Лету. Довідавшись про цю сумну новину, Ібарра, ковтаючи сльози, заявив: «Мені дуже шкода.

Адже виступи Індіос в Прімері були одними з небагатьох випадків, коли про Хуарес говорили в позитивному ключі, а не в поєднанні з його «братами-близнюками» – сікаріо та вбивствами». Так футбольний клуб став ще однією жертвою міста смерті.

ЗМІ часто переоцінюють значення спорту. Однак з Хуаресом це зовсім не той випадок. В 2015 році футбольний фенікс відродився з попелу, в одному з найжахливіших місць на Землі. Нову надію місцевим вболівальникам, як це часто буває, подарувала сильна жінка. Але про це якось іншим разом...

Володимир Войтюк, Football.ua




Додати коментар
:D :lol: :-) ;-) 8) :-| :-* :oops: :sad: :cry: :o :-? :-x :eek: :zzz :P :roll: :sigh:
 Введіть вірну відповідь         
Новости на русском