В новом спектакле Ивано-Франковского драматического театра по роману Лины Костенко "Маруся Чурай" культовое произведение знаменитой украинской поэтессы приобретает настоящую античную силу. Возможно, благодаря синтезу усилий Ростислава Держипильского, Святослава Вакарчука, Натальи Половинки, Олеся Санина и труппы театра. Возможно, роман сам по себе был произведением античного уровня – просто когда я читал его в юности, для меня события книги развивались, так сказать, естественным путем: любовь Маруси и Грицько, смерть, суд, приговор – и помилование от гетмана, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".
Далее текст на языке оригинала. І тільки на виставі в Івано-Франківську я несподівано усвідомив, що це помилування не було звичайним розвитком подій, що сама поява гетьмана – це класичний античний прийом появи "бога з машини", коли в ситуації, яка здається нерозв’язною, з’являється хтось із богів і допомагає знайти рішення і врятувати героїв. Богдан Хмельницький і був таким "богом з машини" в романі Ліни Костенко – й автори вистави в Івано-Франківську це відчули. Адже прем?єр театру Олексій Гнатковський, який грає гетьмана, навіть не з’являється на сцені. Він звертається до глядачів – і до суддів у Полтаві – з величезного екрану над сценою і таким чином являє свою гетьманську волю. Справжній бог і захисник справедливості! Ну, і рятівник Марусі Чурай.
Автори великих драм – від Есхіла до Ліни – зверталися до ідеї "бога з машини" не просто так, і точно вже не тому, що не знали, як завершити твір і не образити глядача чи читача. Вони намагалися затвердити в нашій свідомості саме цю ідею неминучої справедливості – справедливості, яка обов’язково торжествує, навіть якщо для цього немає ніяких об’єктивних умов. Письменник розуміє, що якщо людина буде вірити у справедливість, вона цієї справедливості прагнутиме – з богами і гетьманами чи без них.
Тому так дивовижно, що я побачив цей образ українського "бога з машини" тоді, коли у світі, здавалося б, девальвоване саме поняття справедливості, і ми більше не чекаємо чудес від тих, хто міг би їх творити. Ми з жахом спостерігаємо, як президент найбільшої демократичної країни сучасного світу хизується тим, що справедливість йому не потрібна, і базікає з диктаторами. Ми як за соломинку хапаємося за перший-ліпший привід чи першу-ліпшу можливість переконатися, що справедливість ще існує. Вже після вистави у Франківську я дивився промову британського монарха в американському конгресі – й усвідомлював, що головна сила Чарльза ІІІ насамперед в тому, що із прописними істинами, які він виголошував з високої трибуни, ніхто не насмілився відверто сперечатися. Так король на кілька хвилин також став "богом з машини", тільки не тим, який може щось змінити в нашому житті, а таким, який здатний безапеляційно ствердити, що справедливість і правда існують – і не зіштовхнутися з глузливим запереченням цих елементарних речей з боку господарів. Для нашого часу це вже чимало.
Ми – не перша генерація в історії людства, яка живе в період вбивства богів і дефіциту справедливості. Саме тому маємо пам’ятати, що всі зусилля з обнулення справедливості й чеснот рано чи пізно завершуються катастрофічною поразкою тих, хто намагається заперечити сам сенс людського існування.
Бо той, хто не вірить у справедливість і переконаний в тріумфі сили (або волі, якщо використати назву знаменитого нацистського фільму Лені Ріфеншталь), вміє руйнувати, але не здатний відбудовувати. Здатний обіцяти, але не здатний виконати. Може добиватися тактичних перемог і навіть вигравати на виборах – але завжди зазнає стратегічної поразки разом із тими, хто його підтримує.
А все тому, що "бог з машини" – це зовсім не вигадка людини за письмовим столом. Це закон життя.