На початку нового тисячоліття журнал World Soccer узяв інтерв’ю у тодішнього президента ФІФА Зеппа Блаттера. Серед питань було й таке:

— Яким ви бачите футбол через сто років?

Блаттер лише посміхнувся:

— Сто — це забагато. Давайте заглянемо хоча б на 25 років уперед.

І що ж він передбачив?

— Суттєвих змін у футболі за цей час не буде, — відповів Блаттер.

Ну що ж, з одного боку, не помилився — але й не надто ризикував.

Та навіть спроби спрогнозувати розвиток гри на чверть століття вперед часто закінчуються провалом. Багато тенденцій, які у 2000 році здавалися очевидними, або зовсім не справдилися, або пішли зовсім іншим шляхом.

Європа і Південна Америка: домінування, що не зникає У тому ж інтерв’ю Блаттер назвав своїм найбільшим досягненням "розширення географії футболу". Розширення фінальної частини чемпіонату світу з 24 до 32 команд (починаючи з мундіалю-1998 у Франції) справді відкрило двері для збірних з інших континентів.

Та ідея про те, що світові футбольні гегемони — Європа та Південна Америка — поступово втратять своє домінування, так і залишилась міфом.

Дев’ять головних фаворитів на перемогу в наступному чемпіонаті світу — Англія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Іспанія, Португалія, Аргентина та Бразилія — це ті самі дев’ять команд, які очолювали списки букмекерів ще перед ЧС-2006.

Далі за шансами — Бельгія й Уругвай, тобто знову Європа й Південна Америка. Навіть найяскравіший "аутсайдер" останніх років — Хорватія, яка взяла срібло у 2018-му та бронзу у 2022-му — теж з того ж континенту. До речі, хорвати вже ставали третіми у 1998-му, тож це не зовсім сенсація.

Чверть століття минуло, а баланс сил — той самий.

У середині 1990-х здавалося, що Африка ось-ось заявить про себе на повен голос. Перемога Нігерії на Олімпіаді-1996, а потім Камеруну через чотири роки підживили цю віру. Пеле навіть казав, що африканська команда виграє мундіаль ще до початку XXI століття — і це була не його особиста фантазія: ще у 1962-му тодішній тренер збірної Англії Волтер Вінтерботтом говорив те саме.

Марокко все ж переписало історію — у 2022-му стало першою африканською командою, що дісталася до півфіналу чемпіонату світу. Справжнє диво, яке змусило повірити навіть скептиків. Але є й нюанс: 14 із 26 гравців збірної народилися не в Марокко, а переважно в Західній Європі. Це не применшує їхнього досягнення, але навряд чи свідчить про те, що європейська гегемонія похитнулася. І навряд чи така модель стане прикладом для інших африканських збірних.

Успіх 2022 року все ж показав потенціал континенту — африканські команди мали колосальну підтримку в Катарі, а глибина складів стає дедалі більш відчутною. Саме тому Африка, схоже, отримає найбільшу вигоду від розширення чемпіонату світу до 48 учасників у 2026-му. Та Нігерія, Камерун, Гана й Кот-д’Івуар, які колись здавалися майбутніми грандами, так і не стали постійними претендентами на медалі.

Ще одними винятками серед неєвропейців були південнокорейці — господарі ЧС-2002, які дійшли до півфіналу, не без допомоги суперечливого суддівства. Відтоді Корея вигравала лише один матч на п’яти турнірах. Інші нові сили — Австралія, Гана, Японія, Мексика, Сенегал — мали просто сильне покоління, але не стали частиною еліти.

Жіночий футбол у цьому сенсі виглядає більш різноманітним — команди з усього світу здатні нав’язати боротьбу. Та навіть там на останньому мундіалі-2023 трійку призерів вперше повністю склали збірні з Європи.

Лондонські клуби мали покинути місто і ділити стадіони Новина про те, що Арсенал може тимчасово грати на Вемблі, поки перебудовуватиме Емірейтс, звучить знайомо для тих, хто пам’ятає розмови з початку 2000-х. Тоді навіть розглядалася ідея звести спільний стадіон для Арсенала у вигляді нового Вемблі.

У 1990-х в англійському футболі панувала мода продавати старі арени і будувати сучасні комплекси на околицях міст. У тій альтернативній історії Лондон міг виглядати зовсім інакше: Арсенал, наприклад, розглядав переїзд подалі від Гайбері — на північ міста. Тоттенгем думав про нову ділянку за межами свого району, а Челсі не раз мріяв звести арену на місці старої промислової зони біля Темзи. Брентфорд шукав варіанти у передмістях, а Вімблдон узагалі перебрався в інше місто — Мілтон-Кінз.

Втім, саме фанати Вімблдона зберегли дух старого клубу — створили нову команду, яка нині знову грає на своєму історичному місці. І що дивовижно для такого перенаселеного мегаполіса, майже всі інші лондонські клуби все ж змогли побудувати нові стадіони, не залишаючи свої райони.

Ще одна модна ідея кінця 90-х — спільні арени для кількох клубів. Здавалося неймовірним, що Англія, Арсенал, Тоттенгем і Вест Гем матимуть нові стадіони на понад 60 тисяч місць — усі окремі, збудовані протягом якихось 13 років. Тоді часто казали: "Погляньте на Європу! " — у Турині Ювентус і Торіно ділили арену, в Римі — Рома і Лаціо, у Мілані — Інтер і Мілан. Якщо працює там, чому б не спробувати в Англії?



Проблема в тому, що ця ідея спільних арен насправді не спрацювала навіть у тих, у кого на неї рівнялися. І в Англії — тим більше.

Клуби Прем’єр-ліги зберегли свою ідентичність, географію й, що не менш важливо, фінансову стабільність завдяки тому, що володіють власними стадіонами (виняток — Вест Гем, чиї вболівальники й досі не можуть змиритися з атмосферою Лондон Стедіуму).

Ювентус, до речі, ще у 2011-му перебрався на власну арену на 41 тисячу місць, збудовану в англійському стилі, — і вже не ділить її з Торіно.

Але цікаво, що тоді Футбольна асоціація справді розглядала варіант: дозволити Арсеналу або Тоттенгему — або навіть обом — грати на Вемблі на постійній основі. Впливовий функціонер Девід Дін підтримував цю ідею, однак Арсен Венгер виступив категорично проти. Голова Тоттенгема Даніель Леві теж не відкидав можливості ділити арену з сусідами, коли обидва клуби лише планували нові стадіони.

Та зрештою все пішло іншим шляхом. І сьогодні — попри окремі випадки тимчасового співіснування — усі 92 клуби із чотирьох професійних дивізіонів Англії мають власні стадіони.

Гравці масово завершать кар’єру в збірній Наприкінці XX століття зарплати у футболі злетіли настільки, що гравці намагалися продовжити клубну кар’єру ще на кілька сезонів — один хороший контракт міг замінити п’ять попередніх. Логічно, що багато хто почав думати: навіщо грати за збірну, якщо можна зосередитися на клубі й зберегти сили?

Ідея не була новою, але Євро-2000 став її яскравим прикладом. Після турніру Алан Ширер (29 років) і Денніс Бергкамп (31) оголосили про завершення виступів за збірну, хоча обидва ще шість сезонів грали на високому рівні — Ширер у Ньюкаслі, Бергкамп — в Арсеналі. Тоді здавалося очевидним: що більші зарплати в клубах, то більше футболістів відмовлятимуться від міжнародних ігор.



Але все вийшло навпаки. Сьогодні гравці заробляють настільки багато протягом усієї кар’єри, що їм просто не потрібно економити сили на збірній. Так, хтось завершує виступи після тридцяти п’яти, хтось робить паузу через втрату місця в основі. Але подивіться на зірок минулого десятиліття — практично ніхто не завершував міжнародну кар’єру зарано.

Так, сучасний футбол дедалі більше зосереджений навколо клубів. Але для більшості гравців, особливо тих, хто роками виступає за кордоном, матчі за збірну залишаються справжнім джерелом гордості.

Центр поля мав стати царством фізики, а не техніки Прогноз двоякий, але наприкінці 1990-х більшість експертів були переконані: майбутнє — за силою, а не за технікою. Очікувалося, що центр поля заполонять атлетичні руйнівники та універсальні бокс-ту-бокс гравці, а витончені плеймейкери відійдуть у минуле. Патрік Вієйра з його поєднанням фізичної потуги й технічної культури тоді здавався ідеальним зразком півзахисника майбутнього.

Сам Пеп Гвардіола, який саме завершував кар’єру хавбека Барселони, у 2004-му казав в інтерв’ю The Times:

"Я не змінився. Мої навички ті самі. Просто сам футбол став іншим — швидшим, жорсткішим, тактичнішим. Тепер, щоб грати перед захисною лінією, треба бути бійцем, як Вієйра чи Давідс. Якщо ще й умієш віддавати пас — це лише бонус. Але головне — вигравати м’яч".

І справді, останні роки топ-рівень знову став більш атлетичним: темп, пресинг, фізика — усе це вийшло на перший план. Та все ж, якщо поглянути на те, яким був футбол між 2008 і 2016 роками, важко сказати, що технічні гравці зникли. Навпаки — епоху визначали Сердхіо Бускетс, Хаві та Андрес Іньєста, а символом цього підходу став якраз тренер Гвардіола.



Імена Андреа Пірло та Луки Модрича — ще два докази: футбол XXI століття не став лише про фізику й відбір. Техніка, інтелект і розуміння гри — усе ще головна валюта півзахисника.

США мали стати новою футбольною наддержавою Наприкінці XX століття, мабуть, найпопулярнішим прогнозом було те, що чоловіча збірна США нарешті прорветься у футбольну еліту. Здавалося, всі складові на місці: успішне проведення ЧС-1994, створення власної ліги, спортивна культура переможців.

Тож якби у 2000 році комусь сказали, що Америка прийматиме чемпіонат світу-2026, більшість упевнено відповіла б: "От вони точно будуть серед фаворитів". І ніхто б не повірив, що через 18 років США взагалі пропустять мундіаль, програвши боротьбу... Панамі.

Тоді мало хто задумувався над тим, що гальмує розвиток футболу в країні: система pay-to-play, коли батьки оплачують участь дітей у секціях, і закритість MLS, яка довгий час обмежувала конкуренцію. Але саме ці фактори і стали тими невидимими бар’єрами, через які США так і не перетворилися на футбольну супердержаву.

США зробили прорив ще у 2002-му — але зупинились на півдорозі На чемпіонаті світу 2002 року здавалося, що Америка нарешті увійшла в гру. Тоді збірна США перемогла Португалію та Мексику, дісталася до чвертьфіналу й програла Німеччині всього 0:1. Здавалося, серйозний прорив ось-ось відбудеться.

Трохи згодом країна отримала свою першу велику футбольну надію — заголовок The New York Times у 2003 році гучно проголошував: "Фредді Аду, йому лише 13, але він уже грає як дорослий". Проте цей вундеркінд так і не зіграв жодного матчу на чемпіонаті світу.



Минуло понад два десятиліття — і жоден американський футболіст досі не отримав навіть одного голосу в голосуванні за «Золотий м’яч». Тим часом у топ-20 премії потрапляли гравці з Грузії, Гвінеї чи Словенії.

Найближчим до цього рівня зараз є Крістіан Пулішич. Після двох сезонів у Мілані, де він записав до активу 20 результативних дій, він підходить до домашнього ЧС-2026 у найкращому віці — 27 років. Можливо, саме він стане тією зіркою, якої країна чекала так довго.

Не менш дивно, що навіть фабрика воротарів у США, колись гордість місцевого футболу, майже зупинилася. Раніше пояснення було простим: американські діти ростуть із м’ячем у руках, а не біля ніг. Тепер же голкіпери на кшталт Зака Стеффена чи Метта Тернера не дотягують до рівня легенд — Бреда Фріделя чи Тіма Говарда, які входять у топ-50 за кількістю матчів в історії АПЛ.

Усі нові стадіони мали бути з дахом Коли в 1996 році відкрився стадіон Амстердам Арена (нині Johan Cruyff ArenA), це здавалося майбутнім футболу: повністю висувний дах, жодного дощу, жодного вітру. Перший подібний проєкт у Європі.

Слідом за Аяксом і Вітесс звів арену зі схожою конструкцією, а у 1999-му в Кардіффі відкрили Millennium Stadium — найбільший на той час футбольний стадіон Європи з розсувним дахом. Потім Японія перевершила всіх — Sapporo Dome для ЧС-2002 мав натуральне поле, яке буквально виїжджало з-під даху на свіже повітря.

Здавалося, що це стане стандартом майбутнього. Але — ні.

Реальність виявилася набагато прозаїчнішою: встановлення повноцінного даху — неймовірно дороге задоволення, і більшість клубів вирішила, що це не варте витрат. Тож такі арени залишилися радше винятком.



На півночі Європи подібні рішення зустрічаються частіше через клімат: у Стокгольмі — одразу дві такі арени, у Копенгагені  — одна, у Німеччині три (Франкфурт, Дюссельдорф, Гельзенкірхен), ще кілька у Ліллі, Бухаресті та Варшаві.

Найяскравіше нове поповнення — оновлений Сантьяго Бернабеу в Мадриді.

Pay-per-view: формат, що мав змінити гру у Британії Наприкінці 90-х платне телебачення було в моді. У боксі цей формат працював відмінно, тож у 1999-му англійський футбол вирішив спробувати те саме. Першим матчем pay-per-view стала, як не дивно, зустріч Першого дивізіону між Оксфорд Юнайтед і Сандерлендом.

Тоді BBC писала: "Ідея не революційна, але її вплив на футбол може бути таким". Якщо глядачі готові платити додатково навіть за матчі нижчих ліг, то, як казали журналісти, pay-per-view може стати частиною британської культури — так само, як у США.

З 2001 року до справи долучилася й Прем’єр-ліга, запустивши канал Premiership Plus (пізніше PremPlus) — щонеділі о 14:00 транслювали один матч за додаткову оплату. Формат проіснував шість сезонів і мав певний успіх, особливо завдяки сезонним підпискам: фанати могли заплатити одразу за всі 40 матчів року. Тобто це було не зовсім pay-per-view — радше передплата для вірних глядачів.



Та у 2007-му все зупинилося. Через антимонопольні обмеження Sky, яка володіла каналом, втратила право скуповувати всі пакети АПЛ.

Тема знову спливла лише під час сезону-2020/21, коли через пандемію матчі проходили без уболівальників. Тоді телевізійники вирішили стягувати ?15 за перегляд додаткових ігор, не включених у стандартний ефір. Результат? У середньому — лише 40 тисяч платних переглядів на матч, зате хвиля обурення фанатів виявилася гігантською.  

Цікаво, що колись Сільвіо Берлусконі — президент Мілана, прем’єр Італії та медіамагнат — пророкував, що pay-per-view стане настільки важливою частиною футболу, що відвідувачів стадіонів пускатимуть безкоштовно, просто щоб створити атмосферу для телеглядачів. З огляду на нинішні ціни на абонементи, звучить як один із найгірших прогнозів в історії спорту.

Попри розвиток технологій і пандемійний досвід, коли всі матчі АПЛ були доступні онлайн, стара модель телепідписки все ще тримається. Sky залишається домінуючим гравцем, і футбол у Британії досі дивляться по старинці — щомісячна оплата, пакет каналів, жодних сюрпризів. Принаймні поки що.

Менше тренерів без минулого у футболі На межі століть здавалося, що футбол змінюється назавжди. Більше науки, аналітики, фізіології — менше інтуїції колишніх зірок. Тоді багато хто передбачав: майбутнє — за тренерами, які не мали гучної кар’єри гравця.

Як казав легендарний Арріго Саккі: "Я ніколи не розумів, чому, щоб стати жокеєм, потрібно спершу бути конем".

Арсен Венгер у цьому сенсі став символом нової епохи. Так, він грав на пристойному рівні, навіть допоміг Страсбуру взяти чемпіонство Франції у 1979 році. Але виглядав не як колишній профі — радше як викладач університету. І коли у 2004-му до Англії приїхали Жозе Моурінью та Рафа Бенітес — теж без серйозного ігрового минулого, — здавалося, починається справжня революція.



Та вийшло інакше. Сьогодні лише п’ятеро з двадцяти наставників АПЛ не грали у вищих дивізіонах — Фабіан Гюрцелер, Томас Франк, Даніель Фарке, Едді Гау та Вітор Перейра. А шестеро нинішніх тренерів узагалі мають досвід виступів за збірну.

Погляньмо на тих, хто домінував у Європі за останні десять-п’ятнадцять років: Пеп Гвардіола, Антоніо Конте, Зінедін Зідан, Дідьє Дешам, Карло Анчелотті, Луїс Енріке, Дієго Сімеоне, Роберто Манчіні — усі вони були зірковими гравцями. Навіть Гансі Флік, якого часто згадують без контексту його кар’єри, грав у фіналі Кубка чемпіонів із Баварією.

Ми весь час чекаємо, що нове покоління все змінить. Але  на молодподивіться на молодих тренерів сьогодні — Хабі Алонсо, Мікель Артета, Енцо Мареска, Ігор Тудор, Крістіан Ківу, Джон Хейтінга, Рубен Аморім — усі добре знайомі імена ще з часів їхніх ігрових днів.

Так, бувають винятки, як Мауріціо Саррі, який пробився нагору без кар’єри футболіста. Але глобального зсуву не сталося. Футбол, схоже, усе ще довіряє тим, хто знає, як це — вийти на поле під рев трибун.

The Athletic