Решение Дональда Трампа отменить встречу с Владимиром Путиным в Будапеште, а также введение масштабных санкций против российских нефтяных гигантов могло удивить тех, кто все это время искренне верил в то, что Трамп сознательно подыгрывает Путину, а то и вообще является кремлевским агентом. И не меньше тех, кто последовательно говорил об очевидных симпатиях Трампа к авторитарным лидерам. Да, эти симпатии действительно есть — но они не исключают возможности конфронтации, пишет Виталий Портников для Slawa. tv.

Далее текст на языке оригинала. Це здивування — наслідок нашого власного уявлення про політику, яке давно не відповідає реальності. Ми вперто намагаємося ускладнювати те, що насправді стало гранично простим. А точніше — перестало бути політикою в класичному розумінні.

Сучасні лідери вже не приховують свого ставлення до "старих правил". Навпаки — хизуються тим, що ці правила зламали. Вони поводяться не як політики, а як учасники реаліті-шоу, бізнесмени або рієлтори. Українці, які у 2019 році обрали президентом Володимира Зеленського саме тому, що він демонстративно зневажав традиційні політичні підходи, не потребують зайвих пояснень цього очевидного факту.

Ми часто забуваємо, що несподіваний тріумф Зеленського відбувся вже після обрання Трампа президентом Сполучених Штатів — на тлі загального краху політичних правил. І було б наївно очікувати, що Трамп після повернення в Овальний кабінет раптом захоче повернутися до них. Тим більше, що й досі він з гордістю наголошує: у політиці ним керує не розрахунок, а інтуїція.

Так, Трампу міг щиро подобатися Путін.

Він справді міг бачити перспективу в розвитку економічних зв’язків між Росією та США — саме з погляду бізнесмена, який звик міряти світ категоріями вигоди. Але водночас Трамп чудово розумів: для реалізації цієї оборудки потрібно хоча б припинити вогонь на російсько-українському фронті. Не обов’язково завершити війну — здається, Трамп і сам усвідомлював, що до реального миру в Україні чи на Близькому Сході ще далеко. Але — зробити паузу. Дати привід для зняття хоча б частини санкцій. І почати розмову про великі спільні економічні проєкти. Саме про це довго говорили між собою Кіріл Дмитрієв і Стів Віткофф — в атмосфері, більше схожій на презентацію новобудови, ніж на дипломатичні перемовини.

Це й був початковий план Трампа: зупинити вогонь, відкрити двері до перемовин, укласти вигідну угоду. Але Путін відмовлявся з першого ж дня. А Трамп — вперто продовжував переконувати. З тією ж наполегливістю, з якою досвідчений рієлтор намагається довести клієнту, що саме ці апартаменти — ідеальні. І навіть тоді, коли покупець не усвідомлює власного щастя, йому можна пояснити — у квартирі, де ти зараз живеш, узимку може не бути ані опалення, ані гарячої води.

Саме це й робив Трамп, коли погрожував Путіну постачанням Україні далекобійних ракет або новими санкціями. І коли Путін після таких слів телефонував йому — Трамп сприймав це як сигнал: клієнт готовий укласти угоду. Йому здалося, що погроза спрацювала. Але й це виявилося ілюзією. І тепер в гру вступає реальний інструмент тиску — санкції, які, за логікою рієлтора, мають відключити у "старій квартирі" все, що ще працювало.

Проте сам Трамп щоразу наголошує: його пропозиція досі залишається на столі. Він готовий зустрітися з Путіним хоч завтра — варто лише погодитися на припинення вогню по лінії зіткнення. Це й буде перший крок до реального миру, до нової великої оборудки.

Але проблема цього діалогу в іншому. Путін ніколи не сприймав Трампа як рієлтора. Він бачив у ньому не бізнесмена з інтуїцією, а неслухняну, але керовану дитину. Таку, яку можна заспокоїти лагідним тоном, обіцянками й черговою "дуже цікавою розмовою". Завдання Путіна — не укладати угоду, а уникнути нових санкцій і зірвати подальшу військову допомогу Україні. І щоразу, коли тиск зростає — телефонний дзвінок або навіть особиста зустріч, як свого часу на Алясці. Спрацьовує давній чекістський інстинкт.

І справді — ким навчився бути Путін, якщо не оперативником КДБ? Трамп для нього — клієнт, якого можна "завербувати" словами. Без жодного наміру ці слова виконувати. Бо з яких це пір оперативники КДБ виконували свої обіцянки?

І ось тепер ми маємо завершення цієї дивної розмови рієлтора з чекістом, яку так багато хто сприймав як шахову партію двох досвідчених політиків. Як сам Трамп сказав — "час настав".

Він зрозумів, що Путін не купить апартаменти. Тож тепер він діятиме. Натискатиме. А Путін змушений буде обирати — між поганим і дуже поганим.

Адже, щоб стримати Трампа, Путіну тепер треба або йти на реальні поступки — зокрема припинити вогонь в Україні, — або ж іти шляхом ескалації. І ця ескалація може перерости у велику європейську війну. Кожен з варіантів — невигідний для Кремля. Але саме словесна гра Путіна привела його до цієї дилеми.

І зовсім не факт, що він обере припинення вогню.