На початку розгортання повномасштабних військових дій проти України кремлівська хунта твердила мантру, що не має наміру встановлювати окупаційний режим на захоплених територіях.. За ширмою відвертої лукавства в цих словах крився і цілком прагматичний розрахунок. Навіть обмежена окупація чужої території невиправдано дорога, а з логістично-управлінської точки зору надскладна витівка..
Ефективна та тривала окупація вимагає відточеної системи управління та вишколеного штату професійних адміністраторів (не з числа місцевих колаборантів). Крім того, пряма окупація викликає низку непотрібних у розумінні РФ обмежень та заборон, згідно Гаазькій (1907) та Женевській (1949) конвенцій.
[see_also ids\u003d"
Цих крайнощів путінська хунта планувала уникнути, застосувавши успішно апробовану і органічнішу в контексті гібридної війни тактику — вторгнення з метою ескалації контрольованого хаосу. Військова агресія Путіна мала вкинути Україну в стан нестабільності з подальшою його нормалізацією на умовах РФ. Суто окупаційний сценарій у Кремлі почали гарячково відпрацьовувати, коли стало очевидно, що початковий план «спеціальної військової операції» руйнується на ходу..
Проте чи має Україна контрсценарій збереження керованості та функціонування міст? Чи проведена чітка лінія між допомогою місту вижити до приходу ЗСУ та колабораціонізмом? І чому все це має бути обов'язковим, якщо ми плануємо деокупувати наші території? З нашими людьми.
Провал Росії на старті окупації.
Поглинання української системи місцевого самоврядування розглядалося як першочергове завдання РФ під час переходу до стратегії тривалої окупації. Тому українські органи місцевого самоврядування першими взяли на себе удар тимчасової окупації.. Дикунські вбивства посадових осіб та депутатів місцевого самоврядування мали переконати всіх незгодних чи нейтральних службовців у безальтернативності колабораціонізму з «визволителями». Окремою формою тиску та залякування стали викрадення місцевих депутатів та муніципальних службовців. З початку вторгнення викрадено 53 чиновники місцевого самоврядування (з них 23 — голови громад). На сьогоднішній день українській владі вдалося звільнити більшість мерів, але трьох досі незаконно утримують війська РФ.
Мрії про поглинання розбилися про позицію місцевих депутатів та мерів, які категорично не ухвалили ідею співпраці з ворогом. Другою штангою виявилося нерозуміння навіть місцевими колаборантами ефекту реформи децентралізації.. Важелів централізованого впливу на органи місцевого самоврядування базового рівня в Україні, на відміну від РФ, немає. Бюджетна та політична залежність громад від обласної та районних адміністрацій канула в минуле, тому всі громади ніяк не можна було заковтнути в один присід, не подавившись.
Далі рашисти взяли курс на демонтаж місцевого самоврядування та його заміну так званими військово-цивільними адміністраціями чи фейковими «мерами». Однак окупаційні структури одразу показали свою повну нездатність хоч якось контролювати ситуацію та підтримувати життєдіяльність громад навіть на мінімально прийнятному рівні.
Рекламою гуманітарної допомоги від «єдиної Росії» гауляйтери намагаються компенсувати своє невміння налагодити елементарне соціальне забезпечення та надання публічних послуг. Замість відновлення системи громадського транспорту вони розробляють схеми вилучення тролейбусів як трофеїв (наприклад, у Маріуполі). «Перезапуск» системи охорони здоров'я за російськими стандартами відбувається у форматі розкрадання дорогого медичного обладнання. Звичайно, на такому фоні подачу води до міського фонтану Херсона посібники рашистів позиціонують як найвищий вияв турботи та управлінської майстерності.. Саме тому остаточно ліквідувати місцеве самоврядування росіяни не наважилися, хоч і зняли скрізь українські прапори..
Вимушена ставка на місцеву владу.
Підхід окупантів до роботи з місцевим самоврядуванням змінився ще раз, коли виявилося, що ні повне поглинання, ні демонтаж не дають бажаного ефекту.. Місцеві ставленики Кремля висунули головам громад нову умову: можете працювати за українськими законами, і ми вас не чіпатимемо, якщо забезпечуватимете життєдіяльність громади (вивіз сміття, надання комунальних послуг, благоустрій населених пунктів).
Не можна сказати, що з усіх перерахованих цей варіант найгірший. Адже муніципальні працівники, уникаючи формальної співпраці з ворогом, можуть виконувати свою головну місію — займатися українськими населеними пунктами та працювати для українських громадян, які перебувають у тимчасовій окупації.. Так, своїми діями вони опосередковано допомагають високопоставленим колаборантам створювати «правильну» пропагандистську картинку про «нормалізацію життя» на захоплених територіях.. Але зрозуміло, що це пережований інформаційний корм виключно для внутрішньої аудиторії. Правильно зауважив виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан в одній із розмов: «Хай піаряться, наші громадяни бачать і дуже добре знають, завдяки кому місто продовжує жити».
Крім звичайних функцій, які муніципальні службовці виконують на тимчасово окупованих територіях (забезпечення роботи комунальних підприємств, освітніх закладів, поточний ремонт інфраструктури), вони фіксують руйнування, злочини та завдану окупантами шкоду. Саме наявність українського місцевого самоврядування дозволяє регулярно поповнювати доказову базу, яка ляже в основу майбутніх репарацій, компенсацій та судових вироків..
Найменше обмеження активності українських органів публічної влади на тимчасово окупованих територіях сильніше вдарить по українських громадянах, а не по окупантах чи їхніх ставлеників. Так сталося, коли частина українських установ вимушено згорнули свою діяльність: виїхали управління Пенсійного фонду, соціального захисту, закрилася більшість банків, казначейство перевели на дистанційне обслуговування.
Через загрозу репресій переважна більшість мерів міст і сіл на захоплених рашистами територіях евакуювалися у безпечніші місця та продовжують працювати дистанційно.. Українські ж структури управління та надання послуг, що залишилися під окупацією, продовжують працювати, сплачувати податки в Україні та отримувати бюджетне фінансування, за винятком установ, де керівники прямо висловили підтримку окупаційній владі.
Проблеми, які потрібно вирішувати щодня.
Як і за мирних часів, хоч і не так дисципліновано, громадяни продовжують оплачувати комунальні послуги. Втім, вже два місяці казначейство не може доставити електронні платежі, а комунальні підприємства не мають доступу до цих коштів.. Ситуація є критичною, адже комунальні підприємства працюють переважно за рахунок оплат від користувачів послуг, а також власних накопичень.. Паралельно окупаційні адміністрації намагаються провернути трюк зі зниженням комунальних тарифів, щоби змусити мешканців платити колаборантам, а не законним постачальникам.
Головна ж проблема — обіг готівки, яких катастрофічно не вистачає. Отримані на карткові рахунки зарплати та пенсії неможливо зняти, ними не вдається розраховуватись безготівково.. Іноді «Укрпошта» творить дива — їй вдається доставляти готівку до відділень на окупованих територіях.. Через блокування зв'язку та Інтернету термінали в торгових мережах не працюють взагалі або працюють із перебоями. Процвітає послуга з переведення в готівку: за 7–10% маржі можна отримати на руки живі гроші (гривні), попередньо перевівши суму на запропоновану картку. Мешканці й надалі всіляко уникають використовувати рублі.
Окупанти зі шкіри лізуть, щоб взяти під контроль фінансові потоки та податкові розрахунки. Найбільше тиснуть на керівників комунальних підприємств — їх змушують перереєструватись у фейкових «податкових органах» та відкрити рахунки в рублях. Поки що ці дії безуспішні, але, як визнають самі керівники, вже зовсім скоро чинити опір мародерству та шантажу стане неможливо. Безумовно, час у цій ситуації працює не на Україну, відкриваючи перед окупантом можливість повзучого захоплення реальної влади у громадах.
Такому ж цькуванню піддаються підприємці, яким самопроголошені намісники Путіна пропонують, так би мовити, офіційне заступництво. Зараз на тимчасово окупованих територіях розвивається стихійна торгівля, спричинена дефіцитом товарів та продуктів та колапсом логістичних зв'язків. Базари залишаються єдиним місцем, де з'являються робочі місця і відкриваються перспективи додаткового заробітку.. У новоспечених спекулянтів вимагають оформляти фейковий ФОП, досвідчених підприємців теж змушують перереєструвати свій бізнес і відмовитися платити податки Україні.
До 7 липня українські ФОП та підприємства мають стати на облік у податковій службі окупантів та відкрити рахунки в рублях. Тих же, кого не можуть залякати, підкуповують пільгами та зниженими податковими ставками. Люди всіляко ухиляються від експропріації та податкових експериментів, тримаються як можуть. Щоб вселити надію та оптимізм у душі мешканців окупованих територій, гауляйтер Балицький запропонував їм не виконувати кредитні зобов'язання перед фінансовими установами. Головне правило - немає жодних правил. І тут Україна має розраховувати на свідомість своїх громадян. А, отже, продовжувати підтримувати їх у будь-який спосіб.
Допомога та закон від держави, на які чекають.
Місцеві службовці наголошують, що вони працюватимуть на своїх посадах і надаватимуть послуги мешканцям стільки часу, скільки дозволить ситуація на окупованих територіях.. Поки що отримуватимуть належне фінансування з українського бюджету. " Відповідно, не настільки критичний тиск окупантів, як здатність України повністю виконувати свої зобов'язання перед бюджетними працівниками на тимчасово окупованих територіях..
Для української влади не менш важливо чітко визначити працівникам муніципальних установ допустимі межі реалізації їх повноважень в умовах тимчасової окупації.
Наразі працює така схема: керівників підприємств та установ, підозрюваних у співпраці з агресором через відкриту демонстрацію його підтримки, одразу звільняють, а державне фінансування заморожують чи перенаправляють через інші установи, щоб зберегти персонал.
Окрім явного колабораціонізму, червоною лінією для керівництва муніципальних установ є рішення про відкриття банківського рахунку в рублях та реєстрація у так званих податкових органах, створених окупаційними адміністраціями. Для рядових працівників межа дозволеного не настільки очевидна. Чи продовжувати їм працювати, якщо зарплату почнуть платити в рублях, вони не знають.
У той же час чудово знають, що є закон про колаборантів, і про прямі ризики опинитися в цій категорії. Непосильний для багатьох психологічний тягар. Тоді як Українська держава, навпаки, має максимально полегшувати життя людям, які переживають окупацію.. Як?
Законодавчо закріпивши кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, держава визначила перелік категоричних заборон, але не окреслила меж дозволеної та бажаної поведінки. А саме в цій площині виникає найбільше запитань у тих, хто хоче зберегти гідність та законослухняність під окупацією.. Всім більш менш зрозуміло, як не перетворитися на зашквареного колаборанта. Тому що є чіткі норми закону та шаблонні рольові моделі на кшталт Сальдо чи Балицького.. Але ніхто до ладу не знає, який прийнятний для держави образ добропорядного громадянина під окупацією. Окрім ролі партизана. Головне питання рядового службовця чи бюджетника — як ненароком не оступитися і чинити правильно, коли ти працюєш, перебуваючи фактично у статусі заручника рашистів. Надзвичайно корисно, що офіційні особи держави діляться своїми міркуваннями про явні ознаки колабораціонізму, але люди очікують від уряду формальних інструкцій та роз'яснень. А не лише коментарів для ЗМІ.
Особисті способи збереження громадянськості.
На працівників українських бюджетних установ тиснуть не лише посиленням контролю за виконанням їх повноважень, а й примусом до публічної демонстрації лояльності до незаконного режиму. Наприклад, залученням до різноманітних публічних заходів, організованих окупаційними адміністраціями. Більшості поки що вдається уникати прямої самодискредитації.
На час проведення окупаційних святкувань та псевдопатріотичних оргій працівники сфери культури та освіти беруть відпустки, щоб не дати можливості скомпрометувати себе. А директори шкіл у Херсонській та Запорізькій областях, маючи вужчий простір для маневру, отримуючи злочинні накази, масово пишуть заяви на звільнення..
Втім, не звільнення, а саботаж залишається основною зброєю українських посадових осіб та бюджетних працівників під тимчасовою окупацією. Ставник рашистів Стремоусів б'ється в істериці, адже селами Херсонщини «посадові особи саботують роботу на місцях і не доносять населенню позицію про майбутнє регіону у складі РФ». У своїх відеозверненнях він загрожує усувати від роботи таких співробітників.
Важко переоцінити сміливість чиновників, які залишаються на своїх робочих місцях в умовах блокади.. Такі дії мають справжній символічний ефект і є проявом солідарності із тими, хто залишився.. Однак, слід розуміти, що в окупації українські чиновники максимально обмежені в реалізації своїх законних повноважень.. Також вони постійно наражаються на ризик бути «денацифіковані».
Своєчасне рішення про евакуацію з тимчасово окупованих територій чиновників місцевого самоврядування оберігає їх від викрадення та арешту. Для тих, хто уособлює легітимну владу та може підтримувати життєдіяльність громад дистанційно, порятунок власного життя має стояти на першому місці. Залишитися чи виїхати для депутатів чи місцевих голів не так питання особистого вибору кожного, скільки маркер відповідальності перед громадою. Потрібно враховувати, що місцеві посадові особи та службовці є носіями інформації, цінної для ворога.. Тому гарантувати їхню безпеку — обов'язок держави, а не лише питання індивідуальних преференцій.
Сьогодні місцеве самоврядування залишається останнім уцілілим місточком, який поєднує вільну Україну з вільними людьми на тимчасово окупованих територіях..
На випадок повного блокування діяльності муніципальних установ держава завжди встигне ухвалити рішення про запровадження військової адміністрації та фактичне припинення повноважень органів місцевого самоврядування. Так нещодавно було в Генічеську, ще раніше — в інших громадах. Однак важливо зберігати цей місток якомога довше. Принаймні повноцінна деокупація звільнених територій розпочнеться з відновлення місцевого самоврядування..
[votes id\u003d"
Більше статей Олександра Неберикута та Олександра Клюжева читайте за посиланнями.