Від зустрічі лідерів Росії та Білорусі, яка відбулася у Кремлі 18 лютого, чекали на заяви, які могли б прокласти шлях до деескалації конфлікту. Адже не секрет, що саме проведення російських навчань у Білорусі викликає підозри у готовності до атаки на українську столицю.

Але жодних обнадійливих заяв на пресконференції Володимира Путіна та Олександра Лукашенка так і не прозвучало. Навпаки, білоруський правитель змагався в агресивності з російським колегою.

І навіть ця коротка зустріч із журналістами дає змогу побачити, які зміни відбулися з Лукашенком з 2020 року.

Олександр Лукашенко завжди був авторитарним лідером і не приховував своєї ностальгії за радянською епохою. Те, що Білорусь за його правління перетворилася на заповідник минулого – багато в чому відображення його світогляду. І все ж таки, незважаючи на всю інтеграційну риторику, союзну державу та обійми з російськими президентами, Лукашенко ніколи не забував про те, що є керівником самостійної держави.

Розправи над опозиційними активістами та створення авторитарної держави зачинило йому двері у резиденції західних лідерів. Але на пострадянському просторі білоруський президент намагався виглядати політиком, який підтримує добрі стосунки з усіма:

Після війни Росії проти Грузії він зберіг не лише дипломатичні відносини з цією країною, а й особисті контакти із президентом Міхаїлом Саакашвілі.

Після перемоги Майдану 2013–2014 років в Україні, коли російська пропаганда говорила про «хунту», зустрічався з головою Верховної Ради та виконувачем обов'язків президента країни Олександром Турчиновим.

Лукашенко досі не визнав «незалежність» Абхазії та Південної Осетії.

Не відвідував Крим після його окупації Росією.

Після того, як Мінськ став центром переговорів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, спробував використати ситуацію для повернення до контактів із західними лідерами.

2020 змінив все. Лукашенко переконався, що втратив ту народну підтримку, яка дозволяла йому «заморозити» розвиток Білорусі. І що владу йому допомогла зберегти лише підтримка Росії та дії білоруських силовиків. Але багнети – погана опора для будь-якого режиму. Без політичної та економічної допомоги Путіна Лукашенку просто не встояти.

І Лукашенко намагається довести свою корисність тому, від кого залежить його політичне виживання. Позиція «дружби з усіма» поступилася місцем позиції беззастережної підтримки будь-яких російських ініціатив та заяв.

Лукашенко у присутності Путіна ображає українського президента Володимира Зеленського. Погрожує Україні війною.

Натякає, що російські війська у Білорусі можуть залишатися скільки завгодно довго – навіть після того, як про їхнє виведення з території Білорусі говорив його власний міністр закордонних справ Володимир Макей. Тобто підтримує ту саму напругу, яка так потрібна Володимиру Путіну. З керівника країни, який говорив про втрати у Другій світовій війні та стверджував, що підтримує мир у Білорусі та її невтручання у конфлікти, Лукашенко став правителем, який провокує можливу війну біля власних кордонів.

Оригинал