Я довго чекав, коли про події навколо України висловиться колишній федеральний канцлер Ґергард Шредер. Його позиція справді є важливою – і тому, що останні роки колишній голова німецького уряду активно працює над просуванням російських енергетичних проєктів, і тому, що він продовжує залишатися впливовою фігурою серед німецьких соціал-демократів.

Саме партія соціал-демократів на останніх парламентських виборах отримала від виборців мандат формування нового уряду країни. І кар'єри багатьох її лідерів, у тому числі й чинного федерального канцлера Олафа Шольца, у минулому були тісно пов'язані з Ґергардом Шредером.

Тому я, щиро кажучи, сподівався, що колишній канцлер просто промовчить, щоб не псувати стосунків зі своїм приятелем Володимиром Путіним, але й не виглядати відвертим агітатором Кремля. Ситуація із російськими агресивними намірами є аж надто очевидною, відповідальність його соратників надто високою. Чи варто в такій ситуації опинитися в лавах путінських пропагандистів – тим більше, коли їм мало хто вірить?

Але Шредер мовчати не став. Він докладно висловився про те, що стало найважливішою політичною темою 2022 року та сприймається багатьма спостерігачами як реальна загроза великої війни у Європі. І виступив Шредер зі звинуваченнями на Україну, наголосив, що коли у Києві обурюються відсутністю постачання зброї з Німеччини, то «переходять усі кордони».

У широкомасштабне вторгнення Росії в Україну Шредер теж не вірить, а скупчення російських військ біля українських кордонів вважає реакцією на маневри НАТО у Балтії та Польщі. І, зрозуміло, вважає, що Північноатлантичному альянсу слід виключити можливість членства України у найближчому майбутньому та знайти шляхи, які враховуватимуть інтереси безпеки кожного. Тобто, по суті, повторює – нехай і у дещо пом'якшеному варіанті – зовнішньополітичні тези, які озвучують Володимир Путін та інші російські керівники.

Заяви Шредера, як на мене, треба оцінювати не так з політичної, як з моральної точки зору. Саме «шредеризація» політики – як часто називають на Заході участь відставних політичних діячів у діяльності найбільших російських компаній – переконала російське політичне керівництво у тому, що із західною – насамперед із європейською – політичною елітою можна розмовляти мовою ультиматумів. Що людей, яким довіряють виборці демократичних країн, насправді цікавлять не цінності, а високі оклади в «Газпромі» та інших російських компаніях, які перебувають під опікою Кремля. Що Кремль зможе легко змінити зовнішньополітичний курс провідних західних країн, бо ті, хто ухвалює рішення, думатимуть про свою життєву перспективу після відставки. І не наважаться суперечити Путіну. Або хоча б знайдуть такий компроміс, який дозволить здійснити політичні плани Кремля.

Тим часом, коли «шредеризація» тільки розпочиналася, західним політикам важко було собі уявити, як зміниться зовнішньополітична позиція Путіна і до яких наслідків призведе лобіювання енергетичних та політичних інтересів Москви з репутаційної точки зору.

Самому Ґергарду Шредеру вже нікуди відступати і, гадаю, на нього чекає серйозне розчарування – до нього прислухатимуться все менше, а незабаром його почнуть уникати навіть недавні соратники з соціал-демократичної партії. І колишній канцлер може остаточно перетворитися з німецького політика на російського лобіста.

Хотілося б вірити, що «нових Шредерів» більше не буде.

Оригинал