До оккупации Донбасс не был Карабахом, но из него делают Карабах

18 лютого 2020, 00:17 | Політика | Оригінал статті
фото з glavnoe.ua
Розмір тексту:

Все конфликты на постсоветском пространстве, имели ли они явно выраженный этнический компонент или нет, конструировались советскими, а затем российскими спецслужбами по карабахским образцу.

Однією із головних подій останньої Мюнхенської конференції стало проведення абсолютно безпрецедентної дискусії про майбутнє Карабаху за участю президента Азербайджану Ільхама Алієва та прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна. І хоча дискусії про майбутнє насправді не вийшло – це була скоріше дискусія про минуле й про справжню належність земель, на яких зараз знаходиться самопроголошена Нагірно-Карабаська республіка, для українців ця історія насправді – про майбутнє. Про майбутнє їхніх власних територіальних конфліктів.

Карабах насправді – «дідусь» усіх інших конфліктів на території пострадянського простору. Всі інші територіальні конфлікти організовані за його образом і подобою. І для того, аби зрозуміти, чому це так, слід розібратися із самим Карабахом. Хоча це і непросто, коли пишеш такі статті, ризикуєш за одну хвилину стати ворогом і азербайджанців, і вірмен, і бути звинуваченим у необ'єктивності й тими, й іншими. І все ж я спробую.

Я не вдаватимусь у сиву давнину, як Алієв і Пашинян. Просто нагадаю очевидний факт, що Нагірно-Карабаська автономна область у складі Азербайджанської РСР з'явилася вже після створення цієї союзної республіки. При цьому створення Азербайджанської РСР, як і створення Вірменської РСР – це результат окупації цих країн військами російської Червоної Армії. До цієї окупації на території Азербайджану і Вірменії протягом двох років існували незалежні держави, які – так, звісно – вели між собою кровопролитні війни, зокрема й за Нагірний Карабах, що полегшило завдання більшовикам.

Азербайджан був окупований за півроку до Вірменії. Саме за ці півроку окупаційними військами були зайняті території, на які претендували одночасно і Азербайджан, і Вірменія – причому зайняті, зрозуміло, не від імені Радянської Росії, а від імені Радянського Азербайджану. Після окупації Вірменії кордони, по суті, залишилися незміненими ще й тому, що їх проведення було пов'язано із пошуком взаєморозуміння між більшовицькою Росією та кемалістською Туреччиною – однією з небагатьох країн, які взагалі були готові визнати легітимність бандитського режиму Володимира Леніна.

Туреччина була готова погодитися і з «радянізацією» Азербайджану (зазначимо, що у 1920 році питання про фактичне перетворення всіх нових держав в російські колонії під маскою Радянського Союзу взагалі не стояло), але в обмін на територіальні поступки для себе самої і для Азербайджану. Таким чином, населена здебільшого вірменським населенням територія, що межує безпосередньо з Вірменією, стала автономією у складі Азербайджану.

При цьому потрібно розуміти, що всі ці автономії, союзні республіки – фікція. Точніше сказати, що у 1920-1991 роках Нагорний Карабах насправді був окупованою Росією територією, яка формально входила до складу окупованого Азербайджану. Хоча при цьому комуністичне керівництво окупованої Вірменії неодноразово й безуспішно наполягало на передачі цієї території до складу Вірменської РСР.

При цьому в «тому самому» зверненні Ради народних депутатів НКАО до депутатів Верховних Рад СРСР, Азербайджану й Вірменії з пропозицією про передачу області з Азербайджану до Вірменії – воно і стало формальним початком конфлікту – нічого незвичайного не було. Принайні, для ініціаторів.

У Радянському Союзі передача території від однієї союзної республіки іншій не була чимось унікальним: РРФСР уже після війни були передані регіони Естонської РСР і Латвійської РСР, від РРФСР УРСР було передано Кримську область, а в 1958 році була ліквідована ціла союзна республіка – Карело-Фінська РСР, перетворена в російську автономію. Тобто при прихильності окупанта було можливо все, будь-які межі – навіть кордони формальних «держав» виявлялися фікцією. Але й ті, хто вважав, що чергове прохання про передачу території – нехай і публічне – призведе хіба що до «організаційних висновків» і покарання баламутів, теж мали рацію: в Радянському Союзі не віталися ініціативи, які не було погоджено з начальством.

І ті, й інші прорахувалися. У 1988 році радянське керівництво було вже не здатне ні здійснити передачу території від однієї союзної республіки іншій, ні покарати організаторів і прихильників такого рішення: наступали останні дні імперії. При цьому якщо на початку конфлікту Москва була беззастережно на боці Азербайджану, а в вірменах бачили небезпечних нищителів підвалин, то із розвитком конфлікту, що призвів до появи руху за незалежність як у Вірменії, так і в Азербайджані, ставало ясно, що в Баку зможуть з більшою чи меншою витонченістю лавірувати між Москвою та Анкарою, а Єревану без підтримки Москви буквально нікуди дітися, природним союзником Росії ставала Вірменія. Що, втім, досі не заважає Росії використовувати неврегульованість карабаського конфлікту для маніпулювання як Вірменією, так і Азербайджаном.

Отже, що являє собою карабаський конфлікт через три з гаком десятиліття? Світова спільнота не визнає Карабах незалежною республікою, формально це частина території Азербайджану, яку сам Азербайджан не контролює. При цьому самопроголошена республіка контролює не тільки свою територію, а й кілька районів Азербайджану, які не входять навіть у її задекларовану територію – так званий пояс безпеки. При цьому азербайджанське населення вигнали як з цієї території, так і з території Карабаху, і з території самої Вірменії. При цьому вірменське населення вигнали з території Азербайджану.

Виявилося, що два народи можуть жити разом тільки в умовах окупаційного режиму, а суверенні держави, які ніби провалилися в середньовіччя, не можуть (і не хочуть) забезпечувати безпеку всім своїм жителям. При цьому – хоча Вірменія не визнає Карабах частиною своєї території і стверджує, що на цій території немає її військ, а є тільки війська НКР і вірменські добровольці, як в черговий раз заявив Пашинян в Мюнхені, всі прекрасно розуміють, що ми можемо говорити про єдину інфраструктуру вірменських силових структур. При цьому карабаське питання залишається найважливішим з точки зору державного будівництва по обидва боки кордону. Азербайджанські націонал-демократи втратили владу і перетворилися на маргіналів саме тому, що програли війну за Карабах і кинули виклик Москві в питанні про контроль над нафтовими родовищами. Гейдар Алієв вибудував свій сімейний режим, припинивши війну і заспокоївши Росію.

І другий, і третій президенти Вірменії – колишні лідери Карабаху. Пашинян – перший за десятиліття лідер власне з Вірменії. І при цьому важко сказати, хто більше впливає одне на одного – Вірменія на Карабах чи Карабах на Вірменію.

При цьому всі ці майже три десятиліття на лінії зіткнення сторін тривають спорадичні сутички різної інтенсивності, гинуть солдати й мирні жителі. При цьому ніякого реального розуміння того, як вирішити конфлікт, на сьогоднішній день просто не існує, всі контакти й дискусії – зокрема і на вищому рівні – просто імітація такого рішення.

Тепер перейдемо до Донбасу. На перший погляд, тут і порівнювати нічого – як можна навіть методологічно порівнювати класичний етнічний конфлікт з конфліктом територіальним, штучним за своєю суттю? Але – можна й потрібно. Можна й потрібно просто тому, що, як я вже писав на початку цього тексту – і тому була необхідна така довга прелюдія по Карабаху, – всі наступні конфлікти на пострадянському просторі, мали вони явно виражений етнічний компонент чи ні, конструювалися радянськими, а потім російськими спецслужбами за карабаським зразком – а незабаром вже і сам карабаський конфлікт диригувався за допомогою «напрацювань» у нових конфліктах.

Подумайте самі. Так, очевидного етнічного антагонізму в Україні немає, хоча й у випадку з Кримом, і у випадку з окупованими територіями Донбасу Росія встановлювала контроль над регіонами, де російське населення часто переважало над українським. Але конфлікт вибудовується не навколо етнічності, а навколо бажання бути частиною Росії, а не України – так, як Карабах, нехай з інших причин хотів бути частиною Вірменії, а не Азербайджану. При цьому сама Росія формально участі у конфлікті не бере, навіть в Криму, де є її військова база, і вже тим більше на Донбасі «настамнєт», а є місцеві «ополченці» та російські «добровольці».

При цьому російсько-український кордон, який контролюють по обидва боки росіяни та їхні найманці, сприймається як такий собі «пояс безпеки», аналогічний карабаському – тому що український контроль над кордоном ускладнить постачання зброї окупаційній армії та проведення різних корупційних і контрабандистських схем.

При цьому на окупованій території прискореними темпами відбувається не просто державне будівництво, але ще й зміцнення радянсько-донбаської ідентичності, спрямованої на Росію і від України. Тобто, простіше кажучи, до окупації Донбас не був Карабахом, але з нього роблять Карабах. З тією лише різницею, що вірменам на Карабах не наплювати, в їхній свідомості він – частина історичної Вірменії та вірменських етнічних земель. А росіянам, звичайно, на Донбас наплювати, зате їм не наплювати на Україну. В їхній свідомості вона – частина історичної Росії та російських етнічних земель.

З цього й потрібно починати, щоб зрозуміти, як російська влада збирається використовувати Донбас у майбутньому. Важливі саме їхні наміри, розрахунки українського керівництва Москву мало цікавлять, адже це керівництво для Кремля – ??просто влада бунтівної провінції, яку необхідно повернути. Але яким чином?

Після інтенсивної фази бойових дій Донбас перетворився на Карабах. Але якщо він залишиться в такій ситуації на довгі роки, ніякої можливості для реального російсько-українського примирення не виникне – навіть якщо українська влада проявлятиме тенденції до колабораціонізму. Тому що не можна розраховувати на мирне поглинання території в умовах постійних зведень з лінії фронту.

Тому російському керівництву доведеться вибирати з трьох сценаріїв. Перший – «абхазький» – передбачає остаточне відокремлення Донбасу з приєднанням до Росії або визнанням незалежності «народних республік» і вже формальним включенням їхніх «армій» до складу Збройних сил Росії. Однак цей сценарій малоймовірний тому, що і він не створює можливостей для нормалізації відносин з Києвом.

Другий – «придністровський» – передбачає умиротворення ситуації зі збереженням «державності» республік і забезпеченням їхнього повзучого симбіозу з Києвом. Тобто Росія визнаватиме територіальну цілісність України, але одночасно контролюватиме окуповану територію, забезпечуватиме її «суверенітет» і гарантуватиме мир – а тим часом занепад Української держави й суспільства буде продовжуватися.

І, нарешті, третій варіант – «гагаузький» – передбачає включення окупованої території до складу України на правах автономії, щоб ця територія стала потужним гальмом на шляху розвитку країни, обмежуючи шанси європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Обидва варіанти у стратегічній перспективі створюють шанси для приєднання вже всієї України до Росії. Але теоретично. Теоретично не тому, що Україна швидше «перетравить» окупований Донбас в разі його умиротворення або інтеграції. Президентські й парламентські вибори 2019 року показали, що достатньої кількості людей, здатних стати в опозицію «тихому колабораціонізму», в Україні просто фізично немає.

Теоретично тому, що для здійснення такого варіанту Кремлю доведеться погодитися із думкою, що Україна протягом невизначеного часу ще проіснує як незалежна держава, що зараз лише запускається процес її поглинання, що Україну треба «інфікувати» контрольованим Донбасом і стежити за тим, як розвивається вірус.

Але для цього в Росії повинні визнати і право цієї держави на існування, і те, що росіяни та українці, навіть за наявності в Україні великої кількості русифікованого і байдужого до державного будівництва населення – зовсім не один народ, що їх потрібно зробити «одним народом» саме за допомогою Донбасу, пропаганди, популістських совкових правителів. А така проста думка просто нікому в Росії в голову не приходить. І вже тим більше вона не приходить в голову Путіну.

Оригинал




Додати коментар
:D :lol: :-) ;-) 8) :-| :-* :oops: :sad: :cry: :o :-? :-x :eek: :zzz :P :roll: :sigh:
 Введіть вірну відповідь