Повідомлення про те, що я опинився в списку санкцій Російської Федерації, застало мене в вагоні метро, ??на перегоні між Кловській і Палац Спорту. Думаю, росіяни - фігуранти західних і українських санкційних списків - взагалі не знають, де в Москві знаходиться метро. У Діми Кисельова, якого можна дуже умовно назвати журналістом - до того ж він, на відміну від мене, керує державною компанією - на метро їздить хіба що домробітниця. І то я не впевнений.

Саме тому ці санкції - коли вони не проти Ріната Ахметова, а проти Віталія Портникова - на перший погляд виглядають так комічно. Що можна відібрати у людини, яка не має в Росії ну буквально нічого - ні рахунків, ні майна. До Росії я не їжджу з 2013 року - бо вважаю аморальним відвідувати країну, яка веде війну проти моєї держави. Ніде правди діти, мені було цікаво там жити і бувати. Для журналіста описувати процес краху імперії - рідкісна удача, приблизно як для лікаря-онколога стежити за станом тяжкохворого пацієнта, думати, чи є кошти для лікування. Але з 2014 року Росія - це навіть не онкологічна лікарня, це гігантський хоспіс. Хворий лікуватися відмовився, мені там робити нічого. Та й ключі до краху імперії тепер тут в Києві.

І все ж я прекрасно розумію логіку людей, які внесли мене до списку санкцій. Ці люди бояться правди. Вони розуміють, що правда рано чи пізно обрушить їх режим.

Саме тому моє прізвище в списку чиновників і депутатів - це сигнал. це попередження. Це побажання замовкнути. І я знаю, що це - попередження вбивць. На руках цих людей стільки крові, що в разі втрати влади у них одна дорога - в тюрму, в «Чорний дельфін» або як це у них там називається. Так чому б їм не хотіти, щоб я замовк? Я прекрасно розумію їхні наміри. Я пам'ятаю, що вони вже намагалися мене залякати, скомпрометувати, знищити.

Але я буду працювати.

оригінал.