Дуже часто українські політики займаються шапкозакиданням, пише на порталі НВ російський журналіст Євген Кисельов.

Згадаймо Прибалтику. По суті, в 1939 році СРСР анексував Латвію, Литву й Естонію. Природно, там були псевдовибори, що проходили під прицілом гвинтівок Червоної армії.

Ті ж США завжди підкреслювали, що вони не визнають приєднання Прибалтійських країн до СРСР. Але при цьому не рвали дипломатичні відносини: Конгрес продовжував надсилати до Москви делегації своїх сенаторів і конгресменів. Верховна Рада СРСР, частина якого обиралася в Латвії, Литві та Естонії, які не піддавався міжнародного бойкоту. Хоча санкції і тривали.

Балтійські країни змогли здобути незалежність тільки напередодні розпаду СРСР. Історія не знає умовного способу. Але якби жителі Литви, Латвії та Естонії тоді не виступали горою за національне відродження і розлучення з колишнім СРСР, ми мали б сьогодні три автономних республіки в складі РФ.

Дуже часто українські політики займаються шапкозакиданням. Мовляв, нікуди вони не подінуться, Крим до нас повернеться. Мовляв, рано чи пізно кримчани побачать, який прорив зробила Україна на шляху будови демократичного уряду, і повернуться назад.

Але, боюся, все набагато складніше: чим більше проходить часу з моменту анексії, тим складніше стає процес деаннексіі.

Зараз російська влада роблять одну жахливу річ, яка з точки зору міжнародних законів є абсолютним злочином. Росія, умовно кажучи, здійснює демографічну регуляцію населення Криму: переселяє на півострів росіян з материка, особливо підневільних державних службовців, а на їх місце селить корінних кримських жителів. І якщо в неозорому майбутньому ситуація з поверненням Криму почне розвиватися, склад населення півострова на той час вже істотно зміниться. І це страшно утяжелит проблему.

Треба віддати належне керівникам Балтійських країн: якими б комуністами і прихильниками СРСР вони не були, десь в їх головах сиділа думка про те, що треба все-таки зберегти національну самобутність. Особливо це стосується Литви і її тодішнього багаторічного комуністичного лідера Антанаса Снєчкус. Впираючись м'якими Котячий лапами, він робив все, щоб мінімізувати кількість переселенців з інших територій колишнього СРСР. Мовляв, у нас достатньо кваліфікованої сили і освічених людей, які можуть працювати в усіх галузях економіки.

В результаті Литва була, може, і не першою з Балтійських країн, заговорила про від'єднання від СРСР, але їх рух за незалежність був найпотужнішим і поступальним. Ще в 1989 році народні депутати Литви просто встали і вийшли з засідання Всесоюзного з'їзду Рад. Вони сказали, що Литва відтепер незалежна і не збирається брати участь в роботі вищого законодавчого органу країни, від якої вони шукають повної незалежності. Насправді вони знайшли її лише після проваленого путчу в серпні 1991 року - коли Москва прийняла це.

Але це стало значною мірою можливо лише тому, що Литва збереглася як моноетнічні держава з дуже незначним відсотком російського населення. Може, саме завдяки цьому, з етнополітичної точки зору зараз в Литві найбільш спокійна і стабільна ситуація. Там немає проблеми промосковського і пропутінського російськомовної меншини, як в сусідніх Латвії та Естонії.

Проблем з поверненням Криму дуже багато. Мені здається, що існує серйозний дефіцит відповідального підходу до конструювання довгостроковій кримської політики.

Війна, гаряча або холодна, закінчується або перемогою, або поразкою, або мирним договором, в основі якого завжди лежить компроміс. Як починати переговори з тієї майбутньої Росією, яка рано чи пізно зміниться, треба думати вже зараз. Путін не вічний. Навіть якщо він вирішить, як Сі Цзіньпін, правити до самої смерті, рано чи пізно там все-таки буде інший політичний режим.

Зрозуміло, що Україна не може програти політичну війну за Крим, а виграти її сьогодні за допомогою сили або тільки юридичних методів навряд чи можливо.

Потрібно набратися терпіння і готуватися до ведення роз'яснювальної та пропагандистської роботи в Криму - шукати спосіб достукатися до свідомості кожного кримчанина.

Якщо Росія намагалася вплинути на вибори в США за допомогою сучасних інтернет-технологій, то в цьому напрямку потрібно думати і українським політикам.

У 70-е, заради розрядки напруженості, зниження рівня протистояння і підписання тих чи інших домовленостей, країни Заходу закрили очі на багато речей в СРСР - в тому числі і на анексію Прибалтики.

Зараз дуже важливо робити все, щоб не допустити повторення тих часів.