Кремль програв дипломатичне протистояння за Крим. Три роки тому російська влада були впевнені в швидкий крах України та автоматичному визнання півострова до складу Росії. Тепер їм доводиться викручуватися, вигадуючи пояснення того, чому Захід не погодився з «Кримнашем», пише спеціально для Крим. Реалії політолог Сергій Стельмах.
Глава російської дипломатії Сергій Лавров спробував пояснити росіянам, чому плани на «велику угоду» з Заходом по Криму зазнали краху. Виявляється, країни-члени НАТО «образилися» на Кремль, який нібито завадив планам Брюсселя включити Україну в сферу впливу Альянсу. Анексія півострова, вважає російський міністр, зіграла в цьому ключову роль.
«Натовці образилися, що їх проект по повному поглинанню України в свою зону впливу і включенню України в Північноатлантичний альянс, включенню Криму в свої плани військового оточення Російської Федерації - ці плани провалилися», - заявив Лавров в інтерв'ю російським журналістам. Як наслідок США і ЄС заморозили спільні проекти в сфері забезпечення глобальної безпеки і спільної боротьби з тероризмом, впевнений глава російського МЗС.
Насправді, ми бачимо продовження політичної лінії, яку Москва зайняла після обрання Дональда Трампа президентом США. У лютому поточного року кремлівські аналітики і пропагандисти повністю змінили риторику з приводу перспектив російсько-американського зближення. Вони «раптово» усвідомили, що торги навколо анексованого Криму можуть «зіпсувати імідж» Москви в очах інших геополітичних гравців: Ірану і Китаю. Хоча ще кілька місяців тому московський політичний бомонд смакував швидке скасування санкцій, неформальне визнання «Кримнаша» і повернення України в сферу привілейованих інтересів Кремля. Російська влада за всіма можливими формальним і неформальним каналам поширювали простий меседж: нова адміністрація у Вашингтоні закриє очі на російські безчинства в Криму і на Донбасі.
Весь «антіантіамеріканізм» російської влади звівся до спроб президента Володимира Путіна домовитися про відправку російських солдатів помирати в Сирію за інтереси західної коаліції. Кремль хотів отримати Крим в обмін на нібито спільну боротьбу з ІГІЛ і врегулювання конфлікту в Сирії. Хоча спочатку було зрозуміло, що російська влада має намір знищують не ісламістів, а помірну сирійську опозицію. До початку 2016 року апетити Москви стали скромніше. Сергій Лавров і його підлеглі були згодні на неофіційне визнання анексії українського півострова з боку Білого дому. Як тільки представник Трампа заявив, що Москва повинна піти з Криму, російська влада перевзулися в повітрі, зробивши вигляд, що вони не розраховували домовлятися з цього питання.
Крим - персональне поразки Сергія Лаврова. Судячи з інформаційного контексту, навесні-влітку 2014 року російський МЗС був упевнений, що конфлікт із Заходом навколо кримського «референдуму» вдасться спустити на гальмах. Затяжна війна в Україні, хворобливі санкції, постійна критика на адресу Москви за окупацію Криму, провал «великої угоди», на яку Кремль дуже розраховував, показали, що Росія - лише регіональний гравець. Спроби оскаржити вплив Вашингтона на світові справи, ліквідувати або помітно послабити українську державність і поділити світ на сфери впливу зазнав невдачі.
Йдеться про повне фіаско російської зовнішньої політики і так званої «кримської дипломатії», яку Москва взяла на озброєння на початку 2014 року. Вона представляла собою комплекс військово-політичних дій, в яких дипломатію використовують виключно в рамках спецоперацій і дезінформації суперників. Москва починала переговори з опонентами ні перед конкретною дією, а після нього з метою закріплення вигідного результату. Володимир Путін безліч разів брехав главам західних держав про участь російської армії в захопленні Криму та війні на Донбасі. Через рік він зізнався, що особисто наказав окупувати острів. Блеф - невід'ємний елемент політики, але на Заході поважають ще й дипломатичний етикет. Путін і Лавров могли скільки завгодно брехати на публіці, але в приватних бесідах з лідерами США і ЄС їм варто було відразу викласти карти на стіл. Але вони обманювали і виверталися навіть там, де можна було говорити прямо.
У такого підходу виявився стратегічний недолік: «кримська дипломатія» була ефективна лише в короткостроковій перспективі. Як тільки офіційний Київ і Захід виробили спільну політику протидії кремлівським реваншистам, Москва вже не могла використовувати факт раптовості і замішання. Безпринципність російської влади зробила будь-які домовленості з Кремлем безглуздими. Політичні аналітики неодноразово вказували, що кінцева мета кремлівських дипломатів - обвести Вашингтон навколо пальця, підсунувши американцям кота в мішку. Чому російська влада вважали американців і європейців настільки дурними - тема для окремої розмови. Але очевидним є факт: в «кримської пастці» виявився саме Кремль.
Тепер, щоб не виглядати зовсім вже невдахою, Сергій Лавров змушений використовувати вуличну риторику, намагаючись пояснити, чому Захід продовжує «копати» Росію за анексію українського Криму. Іронія ситуації в тому, що агресія Москви лише прискорила процес зближення України з НАТО. До «Кримнаша» і бійні на Донбасі питання північноатлантичної інтеграції був дискусійним. Через рік після початку війни вступ в Альянс були готові підтримати більшість українців.