«Вигнання ворога за межі України і відновлення її територіальної цілісності – процес складний і довготривалий. Це добре розуміють військові, але на сьогодні вони не бачать реальних намагань держави до якнайшвидшого завершення військового конфлікту», – переконаний захисник України з Волині, якій повернувся після війни додому.

Уродженець села Сокіл Рожищенського району Микола Окуневич на п'ятому курсі навчання у тодішньому Волинському державному педагогічному університеті імені Лесі Українки не надто переймався майбутнім працевлаштуванням. Хлопець знав напевно, його чекає служба в армії, від якої не збирався «косити». Чоловік повинен вміти тримати зброю в руках, думав собі юнак, хоч зовсім не сподівався, що ці вміння йому невдовзі знадобляться.

Два роки контрактної служби у 80 окремій аеромобільній бригаді зробили з Миколи справжнього чоловіка – відповідального, підтягнутого, з власними поглядами на життя. Принаймні, таку думку висловив при зустрічі у рідній батьківській оселі на десять років старший брат нашого героя Віталій Окуневич - професійний військовий, який завжди був прикладом для Миколи.

Після армії життя завирувало. Микола влаштувався на роботу в обласному центрі у компанію «Модерн-Експо», знайшов свою долю і одружився. Було багато мрій та сподівань, але почались заворушення на Донбасі.

Миколу Окуневича мобілізували під час другої хвилі у травні 2014 року. Потрапив командиром розвідувального відділення розвідувальної роти у перший батальйон територіальної оборони «Волинь», який зорганізувався на базі 51 окремої механізованої бригади у Володимир-Волинському. До середини червня провели серед мобілізованих бойове злагодження, а вже в липні відправили їх у Сумську область для посилення охорони кордону з Російською Федерацією.

«Стояли у польових умовах, виїздили на блокпости з метою вияснення ситуації, проводили роз'яснювальну роботу з місцевим населенням, створювали можливості для оборони в разі раптового нападу з боку Росії, хоч самі були зовсім незахищені – ні бронежилетів, ні нормального продуктового забезпечення, ні справної техніки», - згадує командир розвідувального відділення Микола Окуневич.

Та це були лише «квіточки». У кінці вересня 2014 року БТрО «Волинь» відправляють у зону бойових дій під Дебальцеве.

«Зі своєю розвідувальною ротою стояли в районі поселень Малоорлівка, Новоорлівка та шахта Єнакіївська, - згадує Микола Леонтійович. – Як командир опорного пункту мав в підпорядкуванні п'ять десятків солдат. Ми спостерігали за ворогом, доповідали командуванню щодо коригування вогню і найголовніше – не давали можливість ворогу зайти в тил українського війська в районі Дебальцевого».

А ще розвідувальники як могли намагались підтримати місцеве населення. Безпосередньо Микола Окуневич чотири рази зустрічався з представниками сепаратистських угрупувань з метою створення можливості доїзду в разі потреби на цю територію бригади швидкої допомоги, проведення ремонтних робіт енергетиками задля відновлення енергопостачання, доставки найнеобхідніших продуктів харчування.

І хоч українські військові постійно ділились з місцевими своєю провізією, намагались хоч якось їх підтримати, добре розуміли, що більшість населення Донбасу не ідентифікує себе з Україною. Це, за словами Миколи Окуневича, було неприємно усвідомлювати.

У кінці грудня 2014-го, після тримісячного перебування в зоні АТО, Микола Окуневич та його побратими повернулись на ротацію. Не сходила усмішка з лиця дружини Ольги, яка не відходила від коханого, дещо заспокоїлись і батьки-пенсіонери, які постійно слідкували за телевізійними новинами, адже на Сході воювали двоє їх синів.

Швидко минули два місяці ротації, і в березні 2015-го розвідувальний взвод, яким керував Микола Окуневич, перекидають в район Горлівки.

«Було гаряче, - зізнається волинський вояк. – Постійні розвідувальні дії призводили навіть до рукопашного зіткнення з ворогом. Але результати тішили, ми знищили не один десяток військової техніки противника, вилучили документи – докази присутності російських військ на території України, завдали втрат ворогу в живій силі, хоч і самі мали і поранених, і полонених».

У червні 2015-го військові дії для Миколи Окуневича закінчилися, його демобілізували. Та не закінчилася для нього війна. Микола Леонтійович, як керівник спілки учасників АТО міста Луцька, докладає максимум зусиль, аби зорганізувати реабілітацію тих вояків, кому це вкрай необхідно, постійно передавати волонтерську допомогу на передову, і, найголовніше, - аби не залишались просто обіцянками задекларовані державою гарантії соціального захисту учасників АТО.

«Армія повинна бути дієздатною, і в цьому напрямку вже багато зроблено – від мотивації військовиків-контрактників до їх професійної підготовки, забезпечення. Вигнання ворога за межі України і відновлення її територіальної цілісності – процес складний і довготривалий. Це добре розуміють військові, але на сьогодні вони не бачать реальних намагань держави до якнайшвидшого завершення військового конфлікту, – говорить Микола Окуневич та додає, що причин цьому - безліч.

Волинські новини