... До того часу вони вже кілька днів жили під обстрілами, світла вже не було, заряд телефонів вичерпувався, так само як їжа та вода. Останнє повідомлення, що надійшло від них, - про зрив першої спроби евакуацію людей з міста. Де і як вони після цього ховалися від бомб і ракет рашистів, ми не знали взагалі.

Тоді, 5 березня, одним з міст збору колон було визначено саме Театральну площу. Проте вже після того, як люди там зібралися, було оголошено: рашисти порушили домовленості про “зелений коридор”, обстріли поновилися... Люди, що зібралися біля драмтеатру цілими родинами, з дітьми, поверталися додому, до підвалів. Багато хто з них дістався центру півмільйонного міста пішки з самих віддалених околиць, з лівого берегу Кальміусу, аж з мікрорайону “Східний”. Того самого, де взимку 2015 р. від обстрілів русні загинули десятки людей... До нього навіть у мірний час, громадським транспортом — приблизно година ходу. А у березні 2022 р. - це справжнє пекло.

... Цими днями фото фасаду ще не зруйнованого Маріупольського театру і Театральної площі, як і знімки залишків театру після авіаційного удару, бачив майже увесь світ.

Намагання рашистів виправдати свій злочин тим, що нібито саме у театрі знаходився штаб полку “Азов”, - не варте навіть згадки (згодом у рф запропонували інші версії — але і це по переконливості нагадувало їхні “версії” знищення літака Boeing рейсу MH-17 влітку 2014 року). “Азов” і досі воює у Маріуполі, а учора і сам командир полку, майор Денис Прокопенко вийшов на зв’язок і розповів про ситуацію у місті.

Втім 40 років тому і місцеві, і гості міста (а ми були саме такими - маріупольчанка і донеччанин, студенти Харківського університету) полюбляли фотографуватися не біля парадного входу театру, а з іншого боку, зі сторони скверу - ось тут :

(фото wikipedia) Саме тут завжди влітку чергували фотографи, наполегливо пропонували піднятися на білі сходи і зробити “фото на згадку” - ну як їхні колеги на пляжі. Все ж таки Маріуполь завжди вважався не тільки промисловим мегаполісом, а й курортним містом.

Зараз, після 16.03.2022, ці сходи східного фасаду виглядають так:



(фото radiosvoboda) Позавчора міськрада Маріуполя повідомила про 300 загиблих у драмтеатрі. Хоча і досі неможливо остаточно розібрати завали і підрахувати всі жертви, тому що обстріли центру міста росіяни не припиняють. Тож зрозуміло, що число загиблих буде лише збільшуватися, бо у підвалі театру ховалися сотні людей, переважно жінки з дітьми.

У проміжок з 5 по 16 березня включно у нас не було жодного повідомлення від рідних, жодних звісток.

Але саме наступного після авіаудару по театру ранку, 17 березня, десь о 8.00, наші рідні нарешті відізвалися: вони щойно вибралися за межі Маріуполя. У Києві як раз закінчилася чергова комендантська година, тож я побіг до найближчої церкви: запалити свічки за здравіє. Тому що виїхати з Маріуполя — це ще не все. Напередодні рідні мого друга, серед яких дівчинка 7 років, змогли доїхати з Маріуполя аж до Степногірська, що зовсім поруч з Запоріжжям. Де і потрапили під рашистський артобстріл. Обійшлося, зараз вони вже далеко від Запоріжжя. Проте дехто з їхніх родичів залишався у Маріуполі. І за декілька днів до них у хату вломилися представники “руського миру”, дали дві години на збори, відверто погрожуючи стратою. За дві години їх повезли кудись на схід, у бік Ростовської області рф.

25 березня на засіданні комітету держдуми рф уповноважена з прав людини Тетяна Москалькова (до речі, генерал-майор поліції) заявила, що депортовані у рф українці фактично перебувають у концтаборах - поки (цитуємо) “не урегулированы вопросы перемещения эвакуированных в иные пункты временного размещения по их желанию”. Як підкреслив український журналіст Олександр Михельсон, зараз не обов'язково йдеться про аналоги Аушвіца (від себе додамо: це ще навіть не концтабір “Ізоляція”, існування якого біля окупованого Донецька визнали навіть у рф). Проте, як зазначив О. Михельсон, початкове значення терміну “концтабір” – не “табір смерті”, а саме “концентраційний табір”. Так чи інакше, але зі слів Москалькової зрозуміло: люди, яких рашисти «врятували від нацизму», перебувають у полоні рашизму. І залишається тільки здогадуватися, як із ними там поводяться.

Проте немає сумнів, як скористаються такою нагодою російські пропагандисти. Знімуть для свого ТБ чергову сценку, де українські в’язні цих концтаборів нібито будуть дякувати путлеру і усьому російському народу. Жанр цієї незмінний за всі роки війни російської вистави має назву “дияволів водевіль”, кажучи словами персонажа “Бісів” Достоєвського.

Нашим рідним пощастило. Після триденного “анабазису” по Донецькій та Запорізькій областях, з двома нічними “привалами”, вони таки дісталися до відносно безпечного місця (абсолютно безпечних місць зараз в Україні не знайти).

Їхали вони вшістьох: на задньому сидінні їхнього авто розмітилися двоє старих з донькою та її чоловіком. Ясна річ, що три родини не в змозі вивезти звичайною автівкою нічого з майна, крім самого необхідного.

І лише позавчора, тобто за тиждень після того, як вони вибралися з Маріуполя, наші рідні нарешті знайшли сили розповісти нам про те, що відбувалося у ці дні у місті і про те, як вони добиралися скрізь вже окуповані райони. Телефонна розмова тривала майже півтори години: вони вже були в змозі згадувати деякі епізоди, з яких не гріх зараз і посміятися.

Наприклад, як вкрай втомлені і зовсім зголодніли після тижнів блокади вони натрапили у якомусь силі на звичайне сільпо. Купили їжу, у тому числі — простий батон білого хліба і пляшку “коли”. Бабуся-сусідка, який десь під 80, з насолодою кусала батон, запивала хліб “колою” - і раптом радісно вигукнула: “Нарешті! .. Нормальна їжа”.

Звісно, про жахіття, що відбувалося (та й і відбувається) у Маріуполі, вони теж розповіли. Проте багато хто з маріупольчан вже розказали про це у наших ЗМІ. Звісно, у кожного з них у пам’яті своє особисте сховище епізодів пережитого пекла. Але єднає всі ці спогади — головне. Як сказав в інтерв’ю УП відомий український фотожурналист Сергій Ваганов, який у 2014 р. вимушений був покинути захоплений рашистами Донецьк, а зараз - так само рятувався з родиною з Маріуполя, відбувається “планомірне знищення” росіянами українського народу: “Іншим чином це не можна розцінити”.

1 березня, після обстрілу росіянами київської телевежі, один з моїх друзів, що вже 8 років перебуває у статусі “тимчасового переселенця” з Донбасу, нагадав, як ми всі ці роки розмірковували: що робити з телевежами окупованого Донецька? Навіть не з центральною, а з вежею у віддаленому від центра міста Петровському районі, яка “добиває” аж до Запорізької області. “Та ні, не можна вежи розбомбити чи підірвати, там же люди... хай брешуть! ” - це був наш незмінний всі ці роки висновок.

Російські “скрепоносці” не вагалися: вже на шостий день після відкритого нападу на Україну вони обстріляли телевежу біля Бабиного Яру: загинули 5 людей.

Після 16 березня, мабуть, варто нагадати ще один аналогічний факт. А саме: обидва головні театри окупованого Донецька за майже 8 років ЗСУ чомусь не зруйнували. Театри працюють, і там не завжди дають “класику” - на кшталт цього “Лебединого оZера”, де маленькі лебеді Zігують “мовою танцю”:

Протягом цих років у театральному житті “народного” Донецька відбувалися і інші вистави. “Обком” свого часу охрестив один з закладів ордо-культури “Донецьким театром похоронів і балету”. Там відбулося декілька аншлагів: коли проводжали до заслуженого пекла ватажків банд “руського миру” - Гіві, Моторолу, Захарченка. Тоді там збирався увесь бандитський бомонд, вбивці і кати. Але чомусь українські військові не додумалися розбомбити театр у надзвичайно зручний, урочистий момент.

Порівняйте з останнім днем театру Маріуполя: сотні загиблих жінок і дітей.

Вся наша Україна зараз - театр воєнних дій. Перетвориться чи ні увесь світ на такий самий жахливий teatrum mundi - всесвітню сцену воєнних дій і страждань, залежить від українців. Поки ще триває перший акт. І від кожного з нас залежить, щоби від заключного акту все людство пережило справжній катарсис - очищення планети від стада двоногих потвор, назва яким - російський народ. Перед єрєфією під тривалі оплески мільйонів людей повинна остаточно і на віки вічні опуститися завіса.

Олексій МИРОНОВ